ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР ГУБА: "ЗАМІСТЬ СВІТОВИХ ШЕДЕВРІВ МИ ЧУЄМО ТІЛЬКИ ПІСЕНЬКИ"
Композитора Володимира Губу знає, без перебільшення, весь світ. А от чи відомий він в Україні, то є проблемою не так для нього, як для духовного здоров’я нації, яка все частіше ведеться на легковажні взірці пісеньок-метеликів.

Один з представників нового напряму сучасної української музики Володимир Губа учився в Київській консерваторії ім. П. Чайковського в класах видатних майстрів композиції Б. М. Лятошинського, Л. М. Ревуцького, А. Я. Штогаренка.
Працював музичним редактором на Держтелерадіо, на кіностудії «Укркінохроніка».
Автор музики до понад 100 фільмів у всіх жанрах, серед них такі відомі картини, як «Камінний хрест», «Каштанка», «Відлюдько», «Захар Беркут», «Сказання про Ігорів похід», «Данило, князь Галицький», «Гетьманські клейноди», анімаційна серія про козаків. Цікаво, що партію рояля композитор зазвичай блискуче виконує сам.
Більшість фільмів, музику до яких написав Володимир Губа, відзначені високими національними і міжнародними нагородами.
Його музика звучить в театральних і радіовиставах, у телепередачах, на авторських вечорах, під час концертів і творчих зустрічей.
Творчості Губи властива багатоспектровість, що охоплює різні тенденції та напрями в музиці; їй притаманні філософічність, синтез глибинних, архаїчних сфер з новітніми полістилічними відкриттями. Першим зразком антирадянської соціальної сатири в українській музиці став твір «Демарш, або кроки за стіною» для фортепіано (1966).
Він, певно, перший з українських композиторів відгукнувся на щораз більший інтерес сучасних слухачів в Україні до органа і клавесина. Володимир Губа — автор творів в усіх жанрах і напрямах інструментальної і вокальної музики (слід відзначити масштабні хорові твори на слова українських поетів минулих часів, а також на власні поезії — «Боянове слово»). У його активі — балет, симфонічні твори, балади, сюїти. З великим успіхом виконуються його пісні і романси, що вирізняються індивідуальною сердечною мелодикою. Володимир Петрович написав чимало музики для дітей та юнацтва. Зауважимо ще одну його творчу іпостась: Володимир Губа — оригінальний поет.
Народний артист України Володимир Губа є лауреатом премій імені Миколи Лисенка, Василя Стуса, премії Лео Вітошинського (Канада). Член творчих спілок України: Національної спілки композиторів, Національної спілки кінематографістів, Спілки театральних діячів, а також Міжнародного об’єднання кінематографістів слов’янських і православних народів (Москва).
— Володимире Петровичу, яким є Ваше сьогодення?
— На це запитання відповісти було б набагато простіше, якби я був більше виконуваний як композитор в Україні. Мені вже далеченько за шістдесят, а не було ще жодного авторського концерту. Спілка композиторів України робила і робить відчайдушні зусилля (і перемагає), щоб... цього не сталось. Ця проблема збігається з іншою: двадцять років нічого з моїх творів не друкується, хіба щось маленьке і дрібненьке, правда, теж важливе і дороге серцю. Мій творчий айсберг лише трішечки видимий, основний масив — під водою. Це, звісно, примушує хвилюватись й об’єктивно бути песимістом: ну, не дай Боже, вдома пожежа, якесь стихійне лихо, все, фактично композитора Губи немає.
Деякі ноти, на щастя, перебувають за кордоном, я дуже вдячний чудовому українському диригентові, піаністу, композиторові, громадському діячеві і політикові Вірко Балею. Він з дитинства живе в США, але за Україну вболіває, як за матір, я пишаюсь дружбою з ним. Він багато сприяв тому, щоб українська музика звучала за кордоном, вивозив наших авторів, навіть диски записав. На превеликий жаль, уже років 7–8 я його не бачу.
— Дехто вважає, що композитори почивають на солодких хмарах?
— Сучасний український композитор, який пише серйозну музику в різних жанрах і не працює на потребу дня, стикається з колосальними проблемами. Я не проти будь-якого жанру і напряму, але категорично за те, щоб царювали творчі пошуки, які дають гарні, корисні естетичні плоди. А ми живемо в дивний час, коли домінує «пісня», від якої можна збожеволіти. Невже нема інших цінностей: полонезів, менуетів, вальсів, танго, арій, поезії, гумору, драматургії, цікавих роздумів, які б могли пісню «розбавити» і збалансувати?
Я не хочу, щоб мені закидали, мовляв, Губа ненавидить пісню. Ні, я люблю пісню, яка відстоялася віками, пройшла через кілька поколінь, дійшла до нас своєю красою, незвичністю, українським духом і ментальністю, осіла в надрах нашої України.
— Але ж пісні не одразу стають народними чи класикою жанру...
— Пісня має пройти певний шлях — майстерне виконання на концертних сценах, і тоді, коли вона приживеться в репертуарі, має право на широкий ефір. Ось яку послідовність я обстоюю.
— Повернімось до Вашої постаті. Вражає той факт, що у живого українського класика Володимира Губи не було жодного авторського концерту. Утім, я не від Вас першого чую, що є певне протистояння між деякими композиторами і їхньою професійною спілкою.
— Якщо вести мову про секретаріат Спілки, то нема такого композитора з секретарів, у кого не відбулось би по кілька авторських концертів. Посада автора фактично сприяє виконанню його творів у столичній філармонії, в інших залах столиці й обласних центрів. Часто це влаштовують тихенько, келійно, щоб про «механіку» цього ніхто не дізнавався.
Мені виповнилось 50 років — жодного авторського концерту, 55 — жодного, 60 — жодного. Я пропонував, просив. Нуль. А секретарі «печуть». Іноді, щоб це не здавалося «занадто», організовують просто концерти з творів того чи іншого композитора, наприклад Станковича. Ніхто не заперечує його високого професіоналізму, художніх достоїнств творів, але виходить, що він знаний на шкоду іншим композиторам. Якщо уважно подивитись перелік прізвищ, які фігурують на фестивалях «Прем’єри сезону» і «Київ-Мюзик-Фест», то впадає в око, що твори деяких композиторів виконуються по 4–6 разів, а інших ніби й немає.
Зрозуміло, що за виконання треба платити. Спритні композитори в держави грошенят на це вибивають, інші — безпорадні, бо не уявляють себе поза творчим процесом.
Тут хотілося б зробити модуляцію в бік наших державних установ. Візьмімо Національну філармонію. А чи знайдеться хоч один приклад (я радітиму, якщо помилюсь), коли б дирекція замовила якийсь твір сучасному композиторові? Є чудові приклади в США, країнах Європи, де, окрім музичних театрів, музику ще замовляють оркестри. А до кого звертався з пропозиціями наш філармонійний оркестр, чи інші колективи, що мають статус національних? Не шукайте — не знайдете. А щоб сучасний композитор прорвався на оперну сцену — ого, я не знаю, якими мують бути зусилля, вольові і фінансові.
На українській сцені відбувається нещадна експлуатація великих опер і балетів. Так, вони чудові, але ж ми не можемо бути заручниками тільки шедеврів минувшини. Невже людство, зокрема музичне мистецтво, не розвивається?
Якщо не замовляють опери, балету, кантати, ораторії, симфонії тощо, то в серцях і душах композиторів з’являються зневіра, острах — кому я потрібен... Або треба відкривати в собі іншу професію: ходити й стукати у двері, сподіваючись, що вони відчиняться. При тому ходіння по міністерствах, різних установах — то неймовірне марнування часу, і, найголовніше, душі, рівноваги, тобто того емоційного стану, який дуже важко вберегти і який весь час треба плекати в собі. Не для егоїстичного спокою, а щоб зануритись в духовно-мистецьку ауру, яка дозволила Пушкіну сказати: «Еще немного, и стихи свободно потекут».
— За поезію в Україні не платять. А чи платять за музику?
— Раніше композитор отримував певний відсоток від кожного показу фільму на українському телебаченні. Нині жоден телеканал за всі роки незалежності не виконав цих зобов’язань. Радіо також не сплачує авторам. Україна й підписала Бернську конвенцію з авторських прав, та її не дотримуються.
— Отже, наші композитори живляться манною небесною і їм не потрібні гроші за роботу...
— В Україні живляться саме манною небесною, хоча, наприклад, у наших сусідів, росіян, ім’я композитора зазначають не тільки в титрах фільмів, а й у передачах. Тобто композиторів запрошують для створення ексклюзивного музичного оформлення, і він як професіонал має можливість не тільки пишатися своєю працею, а й у бухгалтерській відомості розписатися за отримання певної суми. Це нормально і правильно. У нас такого нема, музику нахабно експлуатують, тобто беруть з фонотеки і використовують з фільму у фільм, з телепрограми в телепрограму. При цьому часто буває так, що коли йдеться, наприклад, про людей нашої землі, звучить музика інших культур, яка в цьому контексті є чужерідною, не підкреслює українського характеру, а суперечить йому. То чому ж не запросити українських авторів? На це нема грошей. Головна людина тепер на українському радіо і телебаченні — бухгалтер, який хитренько каже: «Якраз на цьому ми й заощадимо!»
У мас-медійному просторі шедеври в усіх видах мистецтв загнані в глухе підпілля, скрізь — пісеньки, шоу, хіт-паради, дефіле, моди, ток-шоу: «Вікна», «За склом», «Останній герой»... У свідомості народу бульварне заступає моральне і справжнє.
— Попри все Ви творите, бо це є Вашою сутністю. Якими здобутками порадували своїх шанувальників останнім часом?
— Я написав музику до картини «Таке інше життя, Або втеча з того світу». Прем’єра відбулась в Будинку кіно. Цю музику я писав у страшний період мого життя: моя хвора дружина була приречена, я розривався між лікарнею і фільмом. Отаким чином довелось розписуватися на скрижалях часу, який подарував Всевишній. Ця картина для мене дуже дорога, вона опосередковано пов’язана з видатним актором Миколою Яковченком, з яким я був добре знайомий від часу попередньої картини «Дід лівого крайнього» (режисер Леонід Осика).
Нещодавно співпрацював з відомим кінорежисером — лауреатом Шевченківської премії Ролланом Сергієнком. З ним ми вже зробили кілька фільмів, перший — ще в 1968 році, то було «Освідчення в любові» — одна з найкращих кінокартин вітчизняного документального українського кінематографа про жінок України. Цікаво, що цю стрічку недавно демонстрували на фестивалі в Італії завдяки зусиллям колишньої киянки Лілії Огієнко, яка робить все можливе, щоб про наше кіно знали у світі. Отже, я створив музику до кінокартини Сергієнка про Миколу Вінграновського, нашого унікального поета, з яким я також був добре знайомий. Свого часу я написав музику до повнометражного художнього фільму «Берег надії» за сценарієм Вінграновського. Потім були «Голубі сестри людей», потім я написав кантату «Києву» на його слова. Але її жодного разу не виконували, тому що досі правлять бал орденоносці минулого століття. Вони ж царюють на кафедрі композиції в Київській консерваторії, яку чомусь перейменували в академію. Ясна річ, мене ніколи не запрошували на цю кафедру викладачем, хоча я міг би передати свій творчий досвід молодим. Мене ніколи не запрошували у комісію на державні іспити. Значить, теж поки що не достойний. І не тільки я, між іншим.
Багато наших знаних митців-музикантів вимушені були виїхати за кордон, це дуже сумне й тривожне явище. Ніхто не несе за це жодної відповідальності — ні моральної, християнської, ні матеріальної. У Міністерстві культури ніхто ніколи не вдарив на сполох, не влаштовував зборів: «Чому з України їдуть і видатні, і молоді музиканти?» У провінції ситуація просто катастрофічна. У країні відбувається повномасштабний соціальний геноцид, винищення інтелігенції. Світочі, які працюють в усіх видах мистецтв, жебракують, їм навіть ліки нема на що купити, усе «з’їдають» кляті тарифи й інфляція. Ці злочинні соціальні явища я не можу назвати тимчасовими, гадаю, усе це на багато років розтягнеться. Зрілих фахівців і молодь життя спонукає залишати Україну, здіймається нова хвиля еміграції. Ця ситуація надто впливає на морально-психологічний стан багатьох верств населення, особливо інтелігенції, яка абсолютно не захищена й абсолютно нікому не потрібна в країні, де панує ненажерлива, здатна поглинути все амбіційна депутатоманія. З уст народних обранців я ніколи не чув слів про високе мистецтво або про захоплення ним.
Дійсність спонукає до того, що свій доробок треба пропонувати десь за кордоном, тому що життя не вічне (я народився 22 грудня 1938 року). Усе що відбувається в Україні, викликає подив. Та я не можу культивувати сум, треба все одно рухатися далі, писати хоча б «у стіл». Така, отже, доля. Боляче, що друзі відходять в інший світ: актор Костянтин Степанков, режисери Володимир Опанасенко і Володимир Костенко, Леонід Осика... Усіх згадати важко, це буде великий перелік, від якого серце просто холоне...
— А у Вас коли-небудь виникали думки про те, щоб виїхати за кордон?
— У мене як у людини, яку політично переслідували, була об’єктивна можливість виїхати в будь-яку капіталістичну країну. У радянські часи таких людей приймали без перешкод. Але я цього не зробив, бо любив і люблю рідний Київ, Україну, рідну культуру. Нині всілякі думки виникають. Та я більше вболіваю не за себе, а за інших людей: чимало митців «рятуються» горілкою й іншими згубами, кінчають життя самогубством, змінюють професію, тікають за кордон. Тут уже не роздумувати треба, а терміново діяти: нашим владним структурам варто подбати, щоб бухгалтер був не незалежним від України, а максимально сприяв її процвітанню.
Наші державні діячі мусять зрозуміти, що не тільки футбол, бокс чи плавання мають репрезентувати Україну у світі. Україна може дивувати світ інтелектом і досягненнями в різних видах мистецтва. До речі, це також і немала валюта.
Зазвичай наші виконавські колективи везуть за кордон шедеври тих країн, до яких їдуть, наприклад, до Німеччини — твори Бетховена, Баха, Моцарта. Їм часто кажуть: «Ми на цій музиці виховані і живемо. Дайте нам щось своє. Можете?» «Ні». Диригенти не хочуть розучувати сучасні партитури, колективи не везуть за кордон твори сучасних українських авторів. Ніби всі повимирали або нічого не створено. Але ж це неправда! Вони обкрадають представників нашої культури, зневажають їх. Нехай бухгалтери і над цим замисляться, чи треба таким колективам сплачувати державні кошти.
А коли вже почнемо рятувати український кінематограф, що опинився в щонайжалюгіднішому становищі? Куди податися молодим митцям? На що їм орієнтуватися? На так зване тимчасове самоствердження — кліпи? Я не проти й цього, але все мусить бути в розумних пропорціях. У нас — навала піни, лушпиння і героїв-«метеликів»... Це не мистецтво, а розвага. Розважальне не може відображати головні духовні засади і справді правити бал, бо тоді на авансцену виповзе чума. Не приведи, Господи!

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»