ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА
ВІТЧИЗНЯНИЙ ШЕДЕВР ІЗ ЗАКОРДОННОЮ АДРЕСОЮ
Побувати в Закарпатті й не закохатися в цю неймовірно чудову землю — вміти треба.

Туристи-неофіти штурмують Паланок і Ужгородський замок, ті, хто приїжджає сюди не вперше, відшукують автентику в карпатських селах. І знаходять її у вигляді старих дерев'яних храмів. Вони тут надзвичайні. Високі — й притягнуті тяжінням до землі, барокові — й готичні, з простим або вишуканим силуетом. Різні, але в чомусь між собою подібні. Може, в своїй беззахисності?

Експонат № 1: церква св. Параскеви.
Ось одна з найвідоміших, у селі Олександрівка Хустського району. Розтиражована на листівках і в книгах з української історії. Перша згадка про святиню — з 1751 р. Стоїть вона на невеликому пагорбі над селом. Кажуть, первісний храм був на цьому місці ще в XV ст. Нинішній — справжній красень: чотириколонний низький ґанок, високий дах і десь під хмарами тоненький вершечок 25-метрової вежі, прикрашеної декоративними башточками.
Паркан-сітка навколо споруди робить вигляд, що надійно охороняє свій скарб, але вірити йому важко: за бажання через огорожу можна перелізти.
Нечастий випадок: храм не віддали місцевій релігійній громаді. Тут, як і за радянських часів, розміщується сільський музей. Переважна більшість екскурсантів — місцеві школярі. Туристів у закарпатській глибинці не надто багато.
Скромні експонати: зразки давнього й не дуже народного одягу, якісь пляшки та глечики, старі праски... Справжній музейний хіт у місцевих дітлахів — не унікальні розписи з 1799 року, що вкривають майже кожен сантиметр стін церквиці, а стенд з бонами (грошовими купюрами), які в різні часи ходили в Мараморошу (так називався цей край колись). Австро-угорські, чеські, румунські, радянські гроші, спогадом про недавні часи жовтіють купони... Незвичайний підручник з історії краю.
Здається, в підлітків Олександрівки бити вікна церкви-музею — своєрідний спорт. Узимку через порожні шиби налітає в храм сніг, вкриваючи вішаки з вбранням і полиці з експонатами. Навесні він перетворюється в калюжі, що псують розписи й підлогу. Добре хоч сіткою вікна затягли.
2004 року зустрічала Олександрівка поважних гостей з Києва та закордоння: в церкві проводилася наукова конференція з питань відродження храму. Доповіді читали, обміри робили, пофотографували все — і роз'їхались. А вікна так і стоять незасклені.
Скільки років залишилося розписам, виконаним «Стефаном маляром Теребельським»? Фрески бабинця, що зображують добрих і злих жон з біблійної притчі та чотирьох вершників Апокаліпсису, збереглися найкраще (бо розташовані найдалі від розбитих шиб). Кожне зображене обличчя неповторне, в кожної фігури свій вираз, свої жести, свій, не схожий на сусідський, одяг. Можливо, моделями майстрові слугували жителі Олександрівки?
На жаль, деякі сюжети вже ледь вгадуються: занадто вогко. Хоча щось розгледіти можна, піднявшись на хори: ось Голгофа, ось якийсь монстр із десятком ніг, а це, здається, ангел. Стеля теж розписана, але там рівень збереження фресок жалюгідний.
І то, здавалося б, гріх жалітися Олександрівці: в сусідніх селах Данилово й Сокирниці в схожих церквах «марамароської готики» розписи безповоротно втрачені, в Крайниковому лише подекуди вгадуються... Тут, як і століття тому, світить над іконостасом намальоване сонце, а з протилежного боку на тлі темного неба розсипались польовими маргаритками зорі.

Експонат № 2: церква св. Миколи.
У це важко повірити, але правда: унікальна церква в Колодному на Тячівщині помирає.
Знайти її неважко: центр села, місток через Одарів, притока Тереблі, дві крамниці обабіч траси, автобусна зупинка. Трохи вбік відведеш очі — побачиш дерев'яне диво. З 1470 (!) року. Пам'ятка архітектури всеукраїнського значення, шедевр, красуня. Причому не лише зовні, а й всередині. Бо тут є (може, час писати «були»?) розписи — давні, незвичні... Нікому не потрібні протягом десятиліть.
У далекому 1470-му церква стояла не тут, а в урочищі Одарів. Перевезення храмів на нове місце — поширена практика середньовіччя. Так святиня через кілька років потрапила в Колодне.
Спеціалісти з архітектури стверджують, що ця більш як 530-річна споруда все ще зберігає деякі риси оборонного зодчества. Церква пережила кілька будівельних етапів. Із найдавнішого лишилися тільки основні зруби з 12-метрових дубових колод. Трохи пізніше з'явилися архаїчне віконечко на східній стіні за вівтарем, схоже на квітку-хрест, кругле вікно на північній стіні, квадратні віконця на бічних фасадах церкви, вхідний портал святині. Під час реконструкції в XVI ст. з'явився другий ярус.
Дах — вже інша епоха — 1770-ті. Тоді ж з'явилася галерея, а башта «відсунулася» з центру церкви до бабинця і отримала виразно барочний характер. У XVIII ст. храм розписав майстер Антоній Валі.
...Згідно з фотографіями, зробленими 2005 року, на той час від фресок у храмі лишалися ще чималі фрагменти. В травні 2006-го я змогла віднайти лише понищені часом розписи на стелі й сліди від розписів на стінах.
Дозахищалися! Табличку при вході повісити — ще не все. Треба за спорудою наглядати. А церква св. Миколи в Колодному стояла довгий час пусткою.
Ну й пусткою, здавалося б, і що? Мало таких пусток в Україні? Повно. Але на Закарпатті в таких випадках церкви закриті. А тут жодних ключів-паролів, залітай, вітре, принось з собою краплі дощу і кучугури снігу. Волога і фрески ніколи не подружаться. Остання реставрація була аж у 1970–1971 роках. Естетичні проблеми та історичні пам'ятки для нас — річ другорядна. А шкода. Лишиться тільки читати в розумних книжках, що «споруда належить до найдавніших дерев'яних пам'яток Закарпаття і є цікавим прикладом синтезу архітектури, монументального настінного живопису і прикладного декоративного мистецтва XV–XVIII ст.».
Допомога храму таки надійшла, але (чи не дивно?) не з України. 26 вересня 2006 року посол США в Україні Вільям Б. Тейлор підписав угоду про надання двох грантів від посольського фонду збереження культурної спадщини. Один із грантів отримала церква в Колодному. Процитуємо пана Посла: «Уряд США із задоволенням фінансуватиме термінове відновлення церкви св. Миколая, аби зберегти цю унікальну пам'ятку дерев'яної архітектури». Чи не соромно за Україну?

Експонат № 3: церква св. Михайла.
Ще одна закарпатська красуня: розкішні форми, шатрові пірамідальні верхи, барочне завершення веж. Так будували тільки лемки!
Колись подібних храмів було чимало на Мукачівщині й Свалявщині, але в ХІХ ст. тісні, хоча й незвичайні дерев'яні церкви почали замінювати на муровані споруди. Лемківські шедеври зараз розшукати можна хіба що в музеях.
Придивимося до храму на світлині. Тут аж три громовідводи? Незвично. Стан пам'ятки якийсь підозрілий: дах не протікає, вікна засклені. Дивно.
Секрет полішинеля: греко-католицька Михайлівська церква, що стояла в селі Медведівці біля Мукачева ще з 1750 року, знаходиться зараз у Празі, посеред парку Кінських неподалік однойменної площі. Перенесли (чи краще сказати, врятували?) її ще 1929 року чеські ентузіасти-краєзнавці. Поруч у літньому палаці Кінських — образотворчий музей, між деревами блискавками пролітають майже ручні білки, нечисленні відвідувачі блукають між парковими ставками. Міжнародні натовпи туристів у Празькому Граді здаються в цій тиші неіснуючим кошмаром. Знайти серед алей український храм було непросто, відвідувачі й навіть поліціянти плуталися, перевертали запропоновану карту місцевості догори, а потім чесно визнавали, що ніколи не бачили цього дерев'яного дива на фотографії.
Проте храм є. Він стоїть у тихому закутку парку Кінських, десь між кам'яною стіною і штучним водоспадиком над ставком зі статуєю Геракла. Всередині темно і порожньо, жодних слідів розписів, на жаль. Та хоча б про стан стін і веж споруди перейматися не доводиться: наші східні сусіди розуміють ціну такого скарбу, як Справжня Лемківська Церква.
А ми розуміємо?

Ірина ПУСТИННІКОВА
також у паперовій версії читайте:

• ТРИСТА І ДВА РОКИ
• КУРОРТНА ВОРОХТА МАЄ СВІЙ МУЗЕЙ

назад »»»