ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
БУЛА БІДА. СЬОГОДНІ ПРО ЦЕ ЗАБУВАЄМО...
СОТНІ, ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ У ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ НА ЧАЕС СВІДОМО ЙШЛИ В АТОМНЕ ПЕКЛО, АБИ МІНІМІЗУВАТИ ЇЇ НАСЛІДКИ. ЧОМУ СЬОГОДНІ ЧИНОВНИКИ ВІДМЕЖОВУЮТЬСЯ ВІД ПОТЕРПІЛИХ?

...Улітку 1985 року на Чорнобильській АЕС проводили навчання підрозділи цивільної оборони Української РСР.
— На них відпрацьовували ситуації, пов’язані з ліквідацією наслідків можливої аварії на ній,— згадує тодішній начальник штабу ЦО УРСР генерал-лейтенант у відставці Микола Бондарчук.— Вони «висвітлили» всі «плюси» нашої ЦО, так і «мінуси». Після детального «розбору польотів» ми досить енергійно працювали над усуненням усіх недоліків, оскільки це питання було на контролі в ЦК КПУ. Ніхто й подумати не міг, що не мине й року, як нам знову доведеться «вести бій» на станції, але вже не навчальний...
Про Чорнобильську катастрофу сказано й написано багато. Додати щось нове, сенсаційне — важко. Однак мало хто нині знає, що її наслідки для України могли бути ще гіршими. Наведу такий факт: навесні 1986 року на засіданні урядової комісії з ліквідації наслідків аварії обговорювали питання евакуації жителів Києва, про що поінформували Політбюро ЦК КПРС і особисто його генерального секретаря. Та коли підрахували, скільки потрібно для цього коштів, одразу відмовилися від цієї ідеї.
— Нині атомні реактори є цілком безпечними,— стверджував незадовго до аварії їх головний конструктор академік О. Олександров.— Ніяких позаштатних ситуацій бути не може.
Помилявся шановний академік: о першій годині 23 хвилини 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці станції стався вибух. Через 21 рік, що минув, учені, фахівці від атомної енергетики так і не дійшли єдиної думки, що саме його спричинило. Суперечки з цього приводу тривають і досі. Натомість відомо інше: пожежники, котрі першими прибули на місце «НП», своїми діями відвернули вибухи, які могла спровокувати пожежа. Про тих, хто першими вступив у двобій з радіацією, знає вся Україна. І вони заслужили на це, віддавши своє молоде життя заради нас. Але в наступні дні, місяці виконувалась титанічна робота з ліквідації, принаймні мінімізації, наслідків катастрофи. Лише в розвал четвертого енергоблоку за кілька днів з військових вертольотів скинуто майже п’ять тисяч тонн (!) свинцю, піску й глини, що охолоджували ядерне паливо, гасили горіння графіту й зменшували кількість викидів радіоактивних продуктів з нього. До шостого травня вертолітники скинули близько 17 тисяч тонн різних матеріалів. Досі вони цього не робили, але під час «бомбардувань» реактора показали себе справжніми професіоналами.
— Планові роботи з дезактивації території, будівель станції і міста Прип’яті розпочалися шостого травня силами хімічних, інженерних військ, фахівців цивільної оборони,— веде далі генерал Бондарчук.— Вони тривали практично цілодобово. Позмінно. І вже до 10 травня на території проммайданчика, завдяки тому, що найбільш активні фрагменти зруйнованого енергоблоку були зібрані й вивезені в місця тимчасового захоронення, рівень доз гама-випромінення знизився в 10–20 разів. До 10 серпня була дезактована майже тисяча квадратних метрів внутрішніх приміщень головного корпусу станції, а також понад 500 тисяч «квадратів» інших будівель, вивезено за межі станції 25 тисяч тонн найбільш радіаційно забрудненого ґрунту і близько 200 тисяч квадратних метрів покрито бетонними плитами. Одне слово, була виконана колосальна за своїми масштабами робота, спрямована на локалізацію наслідків катастрофи.
Людина повністю розкривається за екстремальних умов, скажімо, на війні. І хоча участь у ліквідації аварії на ЧАЕС і в бойових діях суттєво відрізняються, на станції, як-то мовиться, було місце подвигу, була можливість проявити свій характер. І кожен з 600 тисяч чоловік, що пройшли через Чорнобиль, його проявляли. Наприклад, другий секретар Київського обкому партії Володимир Маломуж, начальники штабів ЦО України і Київської області генерал-лейтенант Микола Бондарчук і полковник Володимир Зінкін, голова Київського облвиконкому Іван Плющ, інші посадові особи провели в атомному пеклі не один день. Звісно, що вони не могли не знати про наслідки для себе. Але знали й інше: вони там потрібні, від їхніх рішень залежить здоров’я, життя сотень тисяч людей.
Чого варта сама лише евакуація жителів міста Прип’ять.
— Вона була проведена 27 квітня за три години,— розповідає Микола Бондарчук.— А 2–7 травня ми евакуювали і жителів 30-кілометрової зони навколо станції.
Микола Федорович говорить про виконану роботу спокійно, без зайвих емоцій, начебто йдеться про відселення кількох сотень людей. Але ж це не так: менш ніж за добу фахівці штабів цивільної оборони розробили план евакуації людей. Задля якомога скорішого його виконання вони відмовились від розгортання збірних евакопунктів, прийнявши рішення евакуювати людей відразу. Для цього з Києва прибули 1225 автобусів, 350 вантажівок, обладнаних для перевезення людей.
— Радіаційна обстановка ускладнювалася: голова Київського облвиконкому Іван Плющ запропонував 30 квітня розпочати евакуацію людей з 10-кілометрової зони,— згадує полковник запасу Володимир Зінкін.— Але комісія чомусь не приймала остаточного рішення, погоджуючи, мабуть, свої дії «нагорі». Та коли стало зрозуміло, що дорогою є кожна година, заступник начальника штабу Цивільної оборони СРСР генерал-полковник Борис Іванов ухвалив рішення про евакуацію населення. І не з 10-кілометрової зони, а 30-кілометрової — починаючи з другого травня. Окрім людей, вивезли 50 тисяч голів худоби, близько шістьох тисяч одиниць автомобільної та іншої сільськогосподарської техніки.
Людей розміщували в населених пунктах Іванківського, Макарівського, Бородянського районів, забезпечивши їх товарами першої необхідності, зокрема харчами. Для їхнього медичного обслуговування на базі чотирьох районних лікарень розгорнули дві тисячі ліжок, доукомплектувавши їхні штати медпрацівниками. Зокрема, Київщина виділила для цього 525 лікарів, 1333 медсестри, 74 автомобілі «швидкої» допомоги. З інших регіонів України прибуло 278 бригад медпрацівників та 13 санітарно-епідеміологічних підрозділів. Для контролю за рівнем опромінення щитоподібної залози і внутрішніх органів евакуйованого населення були сформовані п’ять пересувних радіологічних бригад. Цю «суху» статистику наводжу не випадково: вона переконливо свідчить про те, який величезний обсяг робіт був виконаний у перші післяаварійні дні.
— Переважна більшість радянських і партійних керівників Київщини, України поводили себе в тій складній ситуації як справжні герої,— каже Микола Бондарчук, який і сам провів на станції кілька місяців, «вхопивши» «шалену» дозу радіації. Про це сказали йому лікарі — «несумісна з життям».
На війні, кажуть фронтовики, одні вою-ють, а інші ховаються за їхні спини. Але потім полюбляють розповідати про свої «подвиги», мовляв, ми першими йшли на ворожі амбразури. Були такі «герої» і в Чорнобилі. Наприклад, один досить відомий політик, на той час партійний функціонер, стверджує, що він «активно займався евакуацією постраждалого населення». Але люди, якы, дійсно, займалися відселенням, його там не бачили. Спростовує факт перебування цього партфункціонера і Володимир Маломуж, котрий днював і ночував на станції. А ще — ознайомився зі звітом ЦК КПУ про перебування його працівників у Чорнобилі, який мав гриф «цілком таємно».
Коли вирішувалося питання про відселення жителів 30-кілометрової зони й Іван Степанович, не боячись «оргвисновків», став, за спогадами очевидців, на досить принципову позицію, перший заступник міністра охорони здоров’я УРСР Е. Воробойов категорично заперечував проти цього, стверджуючи, що «небезпеки для здоров’я населення немає». Пан Воробйов не спростує своїх слів: вони є в матеріалах урядової комісії...
Найбільше випробувань випало на долю солдатів, офіцерів частин цивільної оборони, армії. За п’ять місяців вони провели дезактивацію близько 130 населених пунктів. Солдатів кидали на найнебезпечніші ділянки. Розумію, що хтось мав виконувати роботу. Але ж чому деякі пани начальники «забували», і досить часто, забезпечувати їх елементарними засобами захисту? Чому вони, військовослужбовці, перебували на ділянках, прилеглих до реактора, де зашкалювали дозиметри, значно більше часу, ніж це дозволено?
Таких «чому» виникає дуже багато, коли переглядаєш документальні кінокадри, відзняті в перші післяаварійні дні. Наприклад, коли бачиш як 18–20-літні хлопці скидають з даху зруйнованого реактора шматки графіту...
Майор Олександр Томленов біля борту свого вертольота заміряв над ним рівень радіації тоді, коли днище гвинтокрилої машини не мало ніякого захисту від неї. Підполковник медичної служби Олег Стеблина разом з воїнами-строковиками збирав графітові уламки. Не ховались за спини підлеглих і генерали, зокрема, Борис Іванов, Борис Пікалов, Олександр Корольов, Микола Бондарчук, Володимир Антошкін, які на той час обіймали досить високі посади і могли, як-то кажуть, не висуватись на передній край.
Капітан П. Зборовський, молодші сержанти Л. Авдєєв, Ю. Коршунов, виконуючи розпорядження урядової комісії, відкопали з днища пошкодженого реактора радіоактивну воду, запобігши ще одному вибухові. При цьому теж отримали страшенно великі дози опромінення.
...У Чорнобилі було все. Мужність і боя-гузство, правда і брехня, відвертість і лицемірство. Одні свідомо «гробили» здоров’я, виконуючи покладені на них завдання, а інші дбали — і досить успішно — про кар’єру, «заробляли» пільги. Ті, хто справді отримав занадто високі дози опромінення, здебільшого мовчать про свою участь у ліквідаційних роботах, не поспішають в президії святкових заходів з нагоди чергових «чорнобильських» річниць. Інші, хто провів кілька днів на ЧАЕС, щоразу нагадують про свої «подвиги».
Від редакції. Просимо надсилати свої враження, спостереження про ті чорні дні в історії нашого народу. Безперечно, Ваші листи стануть «живим» документом для історії, для нащадків. Усі матеріали будуть ретельно вивчені фахівцями та передані на зберігання в Музей Чорнобильської катастрофи.
також у паперовій версії читайте:

• В ОЧІКУВАННІ «ДРУГОГО ДИХАННЯ»

назад »»»