ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ДУХ І ПРОФЕСІЮ ГАРТУВАВ У АФГАНІСТАНІ
Почесне звання «Заслужений лікар України» без перебільшення — висока відзнака для будь-якого медика, а тим більше військового. Цю нагороду з рук керівника оборонного відомства нещодавно отримав начальник Центру променевої діагностики і терапії Головного військового клінічного госпіталю (ГВКГ) Міністерства оборони України, кандидат медичних наук, головний рентгенолог Міноборони полковник медичної служби Григорій Цвігун.

За плечима Григорія Володимировича — непростий, тернистий шлях військової людини, лицаря у білому халаті. Народився 1955 року на Вінниччині в селянській родині. Батьки працювали у місцевому колгоспі, тож наскільки важкою, а часом невдячною є ця справа, знає не з чуток. Змалечку і сам допомагав батькам по господарству, доглядав худобу, обробляв город. Але завжди викроював годину-другу для книжок. Шкільна наука давалася легко. Улюбленими предметами Григорія були історія, біологія, хімія та іноземна мова.
Про смаглочолу юність Григорій Володимирович згадує з теплотою в очах: «Я вигравав усі шкільні олімпіади з німецької мови, на районних посідав одне з призових місць. Тож у майбутньому бачив себе перекладачем або... розвідником». Напевно, на це бажання вплинуло не лише добре знання іноземної мови, а й враження від прочитаних книжок і переглянутих стрічок із цього жанру. Проте в десятому класі тяжко захворіла близька людина.
Лікарі поставили невтішний діагноз. Бачити, як вона страждає і водночас усвідомлювати, що не можу допомогти, було вище моїх сил.
Цей життєвий епізод підштовхнув Григорія Цвігуна до рішення пов’язати подальше життя з медициною. З першої спроби вступив до Одеського медичного інституту. Однак після четвертого курсу перевівся до Горьковського військово-медичного інституту. Це був престижний ВНЗ. 1978 року Григорій закінчив його на «відмінно» й отримав диплом «Лікувально-діагностична справа». Висловлюючись сучасною мовою, лікар загальної практики.
За розподілом був направлений до Прибалтійського військового округу на посаду молодшого лікаря танкового полку, який входив до складу 40-ї армії. Не таємниця, що на той час служити в згаданій армії було і престижно, і важко. Перша обставина пояснювалася перспективою подальшого проходження служби в групі військ у Польщі, Угорщині, Німеччині або Чехословаччині. Відповідно друга — інтенсивною бойовою підготовкою, що тривала протягом трьох-чотирьох місяців у літній період навчання і двох-трьох — у зимовий. Увесь цей час молодший лікар проводив на полігоні разом із підрозділами. Один з тих днів пам’ятає і донині.
— Під час чергових стрільб командир одного з батальйонів, намагаючись якомога голосніше віддати команду, аби перекричати гуркіт пострілів, дуже роззявив рота,— розповідає Григорій Володимирович.— Від такого «маневру» в нього стався вивих щелепи. Прибувши на місце події, я побачив людину, котра, вирячивши очі, без перестанку кричала. Скажу відверто, від цього крику я спочатку розгубився і не знав, з чого почати і як йому зарадити. Та ще при цьому не втратити власних пальців. Однак розумів, що діяти треба швидко. Врешті-решт, щелепу вдалося вправити, щоправда, один палець він мені все ж таки прикусив. Тим самим я, так би мовити, врятував його обличчя, не «втративши» власне.
Коли через рік для подальшого проходження служби запропонували посаду лікаря-рентгенолога в медико-санітарному батальйоні, то погодився не відразу. Але, порадившись з дружиною, дійшов висновку, що це — єдиний шанс потрапити з військ на лікувальну практику. Відтоді починається відлік його рентгенологічного стажу.
— У процесі опанування апаратури мені запам’ятався неординарний повчальний випадок,— пригадує Григорій Цвігун.— Довелося робити обстеження військовослужбовця, котрий, як з’ясувалося, тривалий час хворів на пневмонію. Проявлений знімок виявив у одній з його легенів абсцес — гнійник. Побачене змусило дещо інакше подивитися на рентгенологію як науку.
Після двох років служби лікарем-рентгенологом Григорій Володимирович разом із трьома офіцерами медико-санітарного батальйону опинився у складі обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані. Свій інтернаціональний обов’язок виконував на посаді начальника пересувного рентгенкабінету при Кабульському армійському шпиталі. В зоні відповідальності госпіталю перебувала чимала територія цієї країни, зокрема гарнізони, що дислокувалися в Баграмі, Джилалабаді, Асадабаді, Поліхумрі, Гордезі та Кундузі. Для проведення флюорографічного дослідження особового складу в найвіддаленішій точці іноді доводилося долати до 150 кілометрів.
Слід зазначити, що такі дослідження були обов’язковою процедурою. Адже підрозділи діяли в умовах різкоконтинентального високогірного клімату. Вдень стовпчик термометра підіймався до позначки плюс 45–50 градусів, а вночі знижувався до плюс 8–10. Певна річ, що такий різкий перепад температури неодмінно тягнув за собою переохолодження організму. Залежно від індивідуальних особливостей останнього період адаптації військовослужбовців тривав від трьох і більше місяців. Унаслідок цього особовий склад найчастіше потерпав від пневмонії, плевриту, до того ж, високу активність виявляв туберкульоз.
— До місця розташування підрозділів діставалися в складі колони, що формувалася заздалегідь у визначеному місці,— говорить Григорій Цвігун.— Зазвичай пересувний рентгенкабінет, на базі автомобіля ГАЗ-66, слідував усередині колони за машиною зв’язку. Під час руху часто колони обстрілювали, машини підривалися на радіокерованому фугасі чи міні.
Зрозуміло, що в подібній обстановці діяти доводилося оперативно. Це певною мірою спонукало до відпрацювання власної системи збереження життя. Звичайно, крім бронежилета, особистої зброї та запасних набоїв, вдавалися до інших заходів. Скажімо, впродовж усього шляху двері не зачинялися, щоб була можливість у будь-який момент залишити автомобіль. А бічне скло тримали опущеним, щоб його уламки не пошкодили обличчя. Дотримання елементарних правил не раз допомагало діставатися кінцевих пунктів маршруту неушкодженими.
Апаратура, за допомогою якої робили дослідження, здебільшого була непристосована для роботи в екстремальних кліматичних умовах. Висока температура повітря призводила до швидкого випаровування хімічних реактивів і браку рентгенівської плівки через її пересихання. Аби мінімізувати негативні наслідки цього, вживали відповідних заходів. Одним із таких було впровадження електрорентгенографії з обробкою звичайного паперу в термостаті. Тоді це було своєрідним «ноу-хау» і вважалося прогресивним методом дослідження, який давав змогу значно поліпшити діагностику поранень та локалізацію чужорідних тіл (осколків, уламків тощо).
Із Афганістану Григорій Володимирович повернувся з професійним багажем. Проте вирішив не спинятися на досягнутому й вступив до Ленінградської військово-медичної академії на факультет керівного складу. Протягом двох років досконало опанував методику роботи на апаратах ультразвукової діагностики і комп’ютерної томографії. Багато в чому такого результату вдалося досягти завдяки досвідченим викладачам, зокрема, генерал-майору медичної служби Альбертові Кишковському.
За розподілом Цвігун потрапив до Ризького окружного госпіталю, де спочатку обіймав посаду ординатора, а згодом — старшого ординатора рентгенвідділення. Крім виконання обов’язків за посадою, він як позаштатний викладач інтернатури передає свій досвід колегам. Спливло п’ять років — і новий гарнізон.
Період служби у групі радянських військ у Німеччині якраз припав на момент розпаду Союзу. Щоправда, до початку виведення Григорій Цвігун визнається одним із найкращих фахівців з ультразвукової діагностики в групі військ і встигає пройти курси з комп’ютерної томографії в одній з провідних клінік Німеччини.
— Усі, хто виявив бажання служити на території незалежної України,— пригадує Григорій Цвігун,— були відряджені протягом двох тижнів.— Тож у Києві я опинився 28 грудня 1992 року.
Нині у підпорядкуванні полковника медичної служби Григорія Цвігуна — начальника Центру променевої діагностики і терапії, головного рентгенолога Міноборони, перебуває близько сотні фахівців, 22 із яких лікарі, решта — середній та молодший медперсонал.
Головний принцип, якого Григорій Володимирович дотримується у роботі: 30 відсотків демократії, решта — чітка виконавча дисципліна. Зважаючи на те, що з кожним роком центр демонструє пристойні показники в діагностичній роботі, він, схоже, цілком себе виправдовує.

Сергій ВОРОНКОВ
також у паперовій версії читайте:

• БЕЗ ВЛАСНОГО ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ

назад »»»