ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР ТКАЧЕНКО:«ЯКЩО ЛЮДИ НЕ ЗАХОПЛЮЮТЬСЯ ГАРНОЮ МУЗИКОЮ, ВОНИ ДАЛЕКІ ВІД ДОСКОНАЛОСТІ»
Сьогоднішній гість творчої «Вітальні» Олександр Ткаченко стовідсотково відомий нашим читачам, але здебільшого опосередковано, з «підпільного», так би мовити, боку. Така вже є наша українська дійсність. Як композитор-аранжувальник Олександр «затінений» іменами відомих співаків.

Як відеоінженер, що створює програму «Дивись!» на телеканалі «ТЕТ», він знову-таки перебуває за лаштунками.
Є, однак, віддушина — інструментальний квартет «Благовість 2000», який часто концертує. Музичний керівник Олександр Ткаченко «вимальовує» в його складі блискучі пасажі як альтист.
До речі, його біографія альтиста-виконавця дуже насичена і розмаїта: Ткаченко грав й у великих відомих оркестрах, і в рок-групах «Брати Карамазови» і «ДДТ».
Останнім часом музикант знову схиляється до співпраці з великими оркестрами. Член Ліги композиторів України, володар призу слухацьких симпатій «Пісня року-2005», він недавно записав до фонду Українського радіо свої пісні з народними артистами України Людмилою Семененко й Олександром Василенком у супроводі Національного оркестру народних інструментів під орудою народного артиста Віктора Гуцала.
Окрема іпостась універсального Олександра Ткаченка — співпраця з дітьми, котрі завдяки його аранжуванням стають переможцями на міжнародних конкурсах...
— Олександре, що Вас, альтиста, спонукало стати композитором й аранжувальником?
— Ця «тенденція» сформувалася в давні часи. Наприклад, видатні композитори Бетховен і Берліоз були альтистами. Більше того, відомий байкар Іван Крилов був альтистом. Нині люди вважають, що його «Квартет» — це лише літературний твір, а насправді байкар мав свій квартет і навіть був аранжувальником у ньому, цей квартет іноді двічі на день виступав. Крилов із розумінням справи написав: «А вы, друзья, как не садитесь, всё в музыканты не годитесь». Річ у тім, що в квартеті посадка має дуже велике значення, кожен має максимально добре чути колегу.
Побутує безліч анекдотів про альтистів як про скрипалів «з темним минулим». Чимало з них ставали композиторами й аранжувальниками. Напевно, тому що скрипалі, котрі цілком концентрувались на своєму інструменті, ставали великими віртуозами, а музиканти, які не мали віртуозної техніки, але всім серцем любили музику, виявляли себе в інших суміжних сферах. Навіть були янголами, як це змальовано у відомому романі «Альтист Данилов».
Отже, альтисти — дивакуваті люди, які мають зв'язок з космосом і часто-густо просто не можуть не писати музики.
— Раніше в дипломах випускників консерваторій зазначали: спеціальність — музикант, а нині пишуть — виконавець, тобто ніби звужують спектр. Чому так сталося?
— У часи Гайдна, Баха, Моцарта випускник консерваторії мав бути не тільки виконавцем, а й композитором і організатором музичних дійств. У консерваторіях для всіх без винятку викладали композицію, оркестровку. Наведу приклад з відомим композитором Вівальді, котрий закінчив консерваторію як інструменталіст і композитор. Він приїжджав у будь-яке незнайоме місто, набирав музикантів і співаків, учив їх, репетирував, ставив концерт. Тобто був диригентом, композитором й антрепренером. У деяких містах він обурювався: «Я не можу зробити гарного концерту. У вас дуже засмучені люди, бо поганий князь. Треба змінити правління». За спроби впливати на політику його вигнали з Італії.
Отже, минулі часи тим знаменні, що музикант був універсальною постаттю, яка творила музику всіма підручними й підвладними їй засобами. Суто виконавці — надбання нашої епохи, вони є гвинтиками величезного механізму, у якому втрачається особистісне, почуттєве, інтимне.
Перший керівник ансамблю «Благовість» Володимир Камінський з гіркотою казав: «Нині людина побоюється філармонії, її туди не затягнеш». Він був гордий з того, що наш ансамбль, як філармонія, приходив до людини сам і виконував популярні, перевірені часом класичні твори.
До речі, я грав у багатьох ансамблях, отримав різнобічну концертну освіту. Але передусім мені поталанило на чудових педагогів, я пишаюся тим, що в музучилищі імені Глієра був учнем Лазаря Федоровича Бендерського. Його називали фабрикою лауреатів, найкращих студентів він готував для київської консерваторії (наприклад, скрипаль Вадим Бродський став лауреатом конкурсу імені Чайковського). Він ставив «електронно-обчислювальну» інтонацію (настільки точною вона була), при тому прищеплював дивовижно живий, виразний співучий звук.
Була в моїй біографії співпраця з рок-групою «Брати Карамазови», потім — з «ДДТ» і Юрієм Шевчуком. Вони навчили мене імпровізувати на сцені. Ставили, наприклад, завдання: «Ти маєш виразити на своєму альті почуття жаху». Як це зробити? Треба було подумати. І коли нарешті я зіграв— висловив жах на сцені, Шевчук признався, що в нього мурашки побігли по спині. Під час студійних записів клавішник і гітарист групи «Машина времени» Євген Маргуліс, який керував записом, сказав про мене, що я дуже драйвовий альтист.
Згодом я грав у великих академічних оркестрах, що виконували різноплановий репертуар: класичний, дитячий, музику народів світу, твори сучасних композиторів. У мене викристалізувався критерій: будь-яку музику треба виконувати на дуже високому рівні. Немає поганих жанрів, стилів і напрямків, як немає й поганих народів і колективів. Є погані виконавці і люди, котрі не люблять інших людей і свою справу.
Я, бува, замислююсь: «Навіщо я займаюсь музикою, коли інші справи приносять більше грошей і похвали?» І сам собі даю відповідь: «Це повітря, яким ти дихаєш». Коли вночі сниться мелодія, ну як її не записати? Мене постійно живить мрія: по-справжньому доторкнутися до людської душі, тобто написати такий твір, щоб людина, заклопотана своїми справами, почувши його, завмерла, замислилась — про добро, звісно.
Професія музиканта — надзвичайно важка. Музики потрібно навчатися з п'яти-шести років: коли всі ганяли у футбол, ми грали на скрипці, а це не дуже цікаво в дитинстві. Коли дорослішаєш — розумієш, що робиш щось важливе, лікуєш емоціями. До того ж це дисципліна душі, як фіззарядка — для тіла. Коли спортсмени полишають спорт, вони деградують зовнішньо, а коли музиканти кидають музику, деградують внутрішньо. Вони плачуть, їм сниться розбитий інструмент, який постійно про себе нагадує. А коли ти з ним безупинно розвиваєшся і тебе чують люди,— це велике щастя.
— Альт потребує багатогодинних занять, а композиція, робота на телебаченні «тягнуть ковдру» на себе...
— На телебаченні мені пропонують дуже багато роботи, і вона більш грошовита, але я відмовляюсь, працюю по сім годин через день, тож у «вихідні» дні 10–12 годин приділяю музиці.
— А що пропонують на ТБ?
— Різне: починаючи від порнографічних фільмів і закінчуючи церковними програмами. Але я зосередився лише на телеканалі «ТЕТ» — на програмі «Дивись!». Про неї можу сказати тільки добре, я довідався про багато цікавих речей, котрі мені допомагають — навіть у моїй альтовій і композиторській діяльності. До речі, я дізнався, чому радянські фільми повоєнних років були такі якісні. Згадаймо молодих Яковлєва, Тихонова, Смоктуновського, Мордюкову, Бистрицьку, інших артистів. У них «світяться» очі. Я розмірковував, як актори цього досягають. А виявляється — до кожного з них була приставлена людина, котра підсвічувала очі. І взагалі, для кіно тоді не шкодували ні сил, ні коштів, ні часу, ні плівки.
— Що є пріоритетним для Вас нині?
— Переважають інтереси оркестрові. Колись я мислив чотирма-п'ятьма інструментами, більше цікавився сольним виконавством, а після співпраці з чудовим оркестром народних інструментів під орудою Віктора Гуцала захопила таїна гармонії 50–60 інструментів. Це інший рівень складності і можливостей. Оркестр — це величне диво, це неподільна цілісність, це держава музики.
— З ким Ви, власне, співпрацюєте?
— Мені пощастило: коли утворився ансамбль «Благовість 2000», нам дуже допомогла народна артистка України Ніна Матвієнко, виступивши в нашому першому концерті. Я сам винен, що наша співпраця не тривала далі. Я тоді надто втомився, просто лежав і не міг встати, тому не встиг їй як слід подякувати, а вона подумала, що я людина невдячна. Я досі собі цього не пробачив.
Співпрацюю з чудовим баритоном — народним артистом України Олександром Василенком, це казковий принц української естради, володар італійського призу «За дивовижну красу голосу», він «підняв» багато моїх пісень. Саме він познайомив мене з Тамарою Луценко, дружиною видатного поета-пісняра Дмитра Луценка, автора пісні «Як тебе не любити, Києве мій». Василенко записав мою нову пісню на слова Дмитра Луценка, котра ввійшла до альбому, який видає Тамара Луценко. Вона справжня подвижниця, яка популяризує українську пісню і, наче матір, підтримує початківців.
Я завжди вдячно згадую оркестр Українського радіо, де працював дванадцять років. Я застав видатного диригента Андрія Матвійовича Бобира — це герой війни, класичний інтерпретатор української народної пісні, чудовий бандурист (він умів грати на будь-якому інструменті), цікава людина, запальна, але справедлива. Він мене сварив, коли я поїхав грати рок-музику, сказав, що це все пусте, а коли переконався, що на мене можна покластися й справи оркестру не постраждали, вибачився. З ним я співпрацював і тоді, коли він став директором Інституту старовинних музичних інструментів, на влаштованих ним концертах у філармонії грав на колісній лірі.
Звісно, я вдячний своїм дівчатам з «Благовісті 2000», котрі завжди мене підтримують і допомагають в усьому. Пригадую: у нашому музичному супроводі (з нами співала Ольга Сумська), вистава «Крокодил» у театрі імені Лесі Українки понад шість місяців йшла з аншлагами.
Завжди були знаменними спільні виступи з видатними віртуозами Анатолієм Сергєєвим (флейта) і Юрієм Яценком (мандоліна).
Чимало моїх пісень записав з «Благовістю 2000» заслужений артист України Василь Бокоч. Це відома постать, він є першовідкривачем старовинних українських пісень, особливо часів визвольної боротьби українського народу, пісень Західної України. Співак, до речі, залюбки виконує і російські пісні, і я не бачу в цьому нічого поганого. Так, звісно, треба підтримувати українську мову, але ще Шевченко писав: «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь». Усе найкраще, добре, що є у світі, маємо засвоювати, і при тому власне своє творити і підносити до рівня світових надбань. Це і є, вважаю, справжнім патріотизмом.
— Від чого у Вас можуть опуститися руки?
— Напевно, руки опускаються у всіх людей, коли вони відчувають свою непотрібність. Я часто роблю телевізійні сюжети про українців, котрі залишили нашу державу, бо не могли тут реалізувати себе. Таких є багато. Особливо це стосується митців, естрадників. У них запитують: «Чи не хочете ви повернутися в Україну?» Вони відповідають: «Хочемо, але вже на пенсії, бо працювати в Україні неможливо».
Я пригадую знаменитого борця Івана Піддубного, видатних художників, котрі розписували храми, оперних співаків — окрасу нації... Усі вони нарікали, що не потрібні Батьківщині.
Я, бува, пропоную в поважному кабінеті: «Я зроблю новий проект». Кажуть: «Не треба». Приношу готову музичну партитуру: «Подивіться, будь ласка. Якщо вона погана, скажіть мені про це відверто». Відповідають: «Так це ж треба дивитися». А чому ж не подивитися? Чому представники інших народів, приміром євреї або німці, один одному допомагають? Чому ми не поспішаємо радіти з успіхів сусіда? Чому в багатьох скиглить вовкувате бажання «притопити» ближнього, відібрати, позаздривши... Ні до чого немає цікавості. Те саме в політиці, економіці. В акваторії Чорного моря знайшли газ. Та знову скиглять: «Погано, бо треба добувати, це тільки зайвий клопіт». Інші країни радіють, що знайшли газ, нафту, золото. А в нас це погано, бо треба щось робити, шукати кошти. Наша земля — родюча, надра багаті, люди — талановиті. До цього б ще, доброзичливість, довіру одне до одного, чесність. Я сподіваюсь, що в цьому допоможе мистецтво, бо в мистецтві немає зла.
І ще таке. Я часто чую: безголосому ректорові Поплавському треба заборонити співати. Навіщо забороняти? Ви краще підтримуйте таланти! Аніж одному заборонити, краще десятьом допомогти. Був уже такий випадок в історії: Гітлерові, якому кортіло стати художником, заборонили малювати. Краще б він малював, не було б тоді горя, лиха, який приніс світові фюрер Гітлер.
За радянських часів дітей залучали до мистецтва, а нині за допомогою реклами залучають до алкоголю й сигарет. Якби ж то наші можновладці мали більше здорового глузду, якби ж то українці допомагали один одному в усьому доброму, тоді ми жили б так, що комунізм здавався смішним,— рай був би на нашій землі.
Священики мені якось розповідали, що кожній людині дається від народження великий золотий потік щастя. Вона сама винна, коли не може усього зібрати. А тут виходить парадокс: людина не цікавиться своїм щастям, а бігає за чужим. Та чуже — не твоє, збирай своє, інакше нічого в житті не встигнеш зробити. Це мене і втішає: руки просяться до роботи, я розумію, що треба збирати своє щастя.
Творчі люди мають вразливу душу, тому сприймають все гостро, боляче. Я про це якось сказав другові-художнику, а він відповів: «Але й щастя в нас більше, бо радість ми теж сприймаємо гостріше, ніж люди з «товстою» шкірою». То ж шукаймо свого щастя!
— Олександре, чи є у Вас така рожева мрія, яку б Ви хотіли втілити, але поки що, як-то кажуть, руки короткі?
— Напевно, те про що я мрію, повною мірою відкриє не мене, а всіх українців, і станеться це в майбутньому. Що я маю на увазі? Наведу такий приклад. Народна музика африканських негрів, ірландців і англійців круто замішана на американському континенті, на цій основі спочатку виникло кантрі, потім рок-н-рол, котрий слухають у всьому світі. У Росії з народної пісні і класики виріс російський популярний романс, який вподобав собі весь світ. Я мрію, щоб з української музики теж виросло могутнє дерево і давало смачні запашні плоди, щоб ця музика гріла душу, лікувала. Ну і, дай Боже, щоб і я до цього долучився, згоден виконувати найчорнішу роботу, «вергати землю», аби тільки все це здійснилося.
А ще мене цікавить Театр музичних інструментів, де кожний інструмент виступав би особистісно (адже є Театр романсу). Уявімо дивовижні п'єси, де відбуваються діалоги музичних інструментів, які потрапляють у вир пригод і пристрастей. Класики казали: «Там, де закінчується слово, починається музика». Я зауважив: часто хочеться сказати щось важливе, а говориш не так як хотів, виходить плутанина. А в музиці такого не відбувається, у ній Небо безпосередньо промовляє до людини. Та якщо людину музика одразу не захоплює, це означає: або музика недосконала, або людина байдужа.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»