ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ТРИ «ГОРІШКИ» ДЛЯ КОНСТИТУЦІЇ
Пригадуєте, шановні читачі, як одна з головних героїнь фільму Ельдара Рязанова «Гараж» пропонувала визначати: хто з пайщиків зайвий шляхом «зважування» заслуг кожного. «Нам для этого потребуется несколько недель, неутомимая моя»,— відхилив ідею головуючий. Щось подібне нині відбувається у вищих ешелонах української влади. Запитання «хто зайвий?», як мінімум півроку допікає представників президентського Секретаріату, Кабінету Міністрів і напівофіційну опозицію.

Нині зрозуміло, що жодних тривалих «брудершафтів» між цією трійкою не може бути. У кожного своя гра, і кожен воліє додати до неї якомога більше власних правил. Для Партії регіонів та її Кабміну найомріянішими правилами є закон про уряд. Дарма, що ціла низка його норм є відверто неконституційними, що, до речі, визнають навіть самі представники антикризової коаліції. Можна сказати, що згаданий документ не входить у законодавче поле нашої держави, а «вповзає» туди. Публікація документа — на парламентському сайті; інформація про набрання чинності документа без опублікування самого тексту — в «Урядовому кур’єрі»; включення закону до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів; обіцянка, що повний текст документа буде опублікований у виданні Міністерства юстиції «Офіційний вісник України»... Далі буде?
Президентська сторона, що почувається в парламенті не надто потужно, захищається. Робити це, вочевидь, вона приречена надовго, оскільки третя складова вітчизняного політикуму — БЮТ, схоже, остаточно вирішив відмовитися навіть від теоретичної підтримки глави держави. Юлія Тимошенко знову все частіше говорить про необхідність дострокових виборів, сподіваючись, що підставою для них стане нинішнє протистояння між Президентом і урядом.
Цим самим вона ніби опиняється осторонь від головних баталій. Відтак лідер БЮТ розраховує набрати потужності настільки, щоб на потенційних дострокових виборах отримати понад 50 відсотків голосів. Чесно кажучи, ідея ця — не нова. Достатньо згадати, як восени 2005 року невдовзі після початку останньої парламентської передвиборної кампанії пані Тимошенко також усюди говорила, що спиратися їй немає на кого, а тому її політичній силі потрібно набирати стільки, аби бути спроможною самотужки формувати Кабінет Міністрів.
До сказаного слід додати, що шансів на розпуск парламенту нині справді не так багато. Хіба що цією ідеєю разом із БЮТ «захворіють» «регіонали». Тоді вони спільними зусиллями можуть поставити на чинній Верховній Раді хрест, а вже потім спробувати позмагатися за абсолютну владу. Проте на такий ризик пропрем’єрська партія поки йти не готова.
На цьому тлі цікаво спостерігати, як останніми днями знову активно піднімається на щит ще одна ідея — внесення чергової порції змін до Конституції. Схоже, що це — єдина тема, де наші непримиренні опоненти можуть віднайти бодай якісь точки дотику.
Цього тижня слово про доцільність модернізувати Основний закон долинули з президентського та опозиційного-бютівського таборів. В уряді давно подейкували про продовження конституційної реформи, однак тепер, за два кроки до запровадження в дію суперечливого закону про Кабінет Міністрів, цей порив дещо згас. Мабуть, тому, що підвищення ролі місцевого самоврядування (саме це сприймається мало не як аксіома, коли йдеться про чергову конституційну корекцію) Кабміну Януковича з потенційними надповноваженнями не надто потрібне. Втім, навряд чи «регіонали» стануть відвертими супротивниками подальших змін. Радше, вони спробують перетягти місцеву владу від Президента до себе. Закріпивши це не просто у якомусь законі, а в Конституції — так надійніше.
Представник глави держави у парламенті Роман Зварич цього тижня знову озвучив ідею з проведенням в Україні референдуму, де б можна було визначити принципову модель правління: президентська, парламентська чи змішана. Тому назвемо цю ідею таким собі першим «горішком», здатним привести чинні норми до більш-менш спільного знаменника.
Проте одразу варто наголосити, що на шістнадцятому році незалежності навіть сама постановка питання звучить, м’яко кажучи, дещо запізніло. Пан Зварич не може не усвідомлювати: торкатись теми референдуму, як такого, не так безпечно. Слідом за названим може виникнути необхідність проведення інших плебісцитів, котрі на означеному етапі Україні надзвичайно небажані (щодо російської мови, членства в НАТО тощо). Потрібно пам’ятати: на сьогодні проведення будь-якого референдуму практично неможливе, оскільки чинний закон, що регулює це дійство, безнадійно застарів.
Цікаво, що наприкінці минулого року Президент Віктор Ющенко говорив про можливу корекцію Основного закону шляхом референдуму. Аналітики відразу поспішили порівняти нинішнього главу держави з його попередником, котрий за понад десять років свого правління часто-густо намагався проконсультуватися з електоратом щодо конституційних питань. Причому почав він це робити ще до ухвалення тексту Основного закону.
Нагадаємо, що у 1995 році Україна стояла за крок від референдуму щодо довіри — недовіри парламенту та президентові. Якби Леонід Кучма виграв ту «війну», в нашій державі, швидше за все, надовго б утвердилася фактична «президентська монархія». Щось на зразок Білорусі, Туркменії чи невизнаного Придністров’я. Одначе тоді вдалося підписати Конституційний договір і відкласти основні конституційні дебати на рік.
Саме через рік Леонід Кучма видав свій другий «референдумний» указ. Цього разу щодо всенародного ухвалення Конституції. Але парламент його знову «переграв», подарувавши державі текст Основного закону.
Далі були ще дві спроби Кучми змінити Конституцію. Перша таки завершилася референдумом, але аж ніяк не змінами до Основного закону. Друга навпаки, обійшлася без плебісциту, натомість потягла за собою суттєву корекцію Конституції 8 грудня 2004 року. Ох, як багато не надто приємних слів вимовляють нині політики про цю дату...
Утім, Віктор Ющенко — особистість неконфліктна. До того ж, свою колишню популярність він, на жаль, послабив. Тому не може не розуміти: невдача на референдумі може призвести до повної втрати впливу. Відтак главі держави більше був би «по зубах» другий «горішок»: продовжити реформу не революційним, а еволюційним шляхом — через конституційну комісію. Відповідний указ Президент підписав ще в листопаді. Проте головні українські «конституціоналісти» — парламент і уряд — так і не призначили своїх представників до цього органу.
Більше того, спікер Олександр Мороз, котрий давно воліє бачити «батьком» будь-яких конституційних змін лише себе, не раз заявляв про те, що конституційна комісія може діяти лише в парламенті. Оскільки саме там остаточно затверджуються будь-які зміни. Пан Мороз, напевно, забув, як у 1995–1996 роках, під час свого попереднього перебування на посаді спікера, він сам був співголовою Конституційної комісії. Іншим співголовою був тодішній президент Леонід Кучма, так що «зациклюватись» лише на парламенті у такому важливому питанні навряд чи доцільно.
Поки не зовсім зрозуміло, в який спосіб зібралася міняти Основний закон Юлія Тимошенко. Досі вона була супротивницею будь-яких змін, зокрема тих, що були суперечливо внесені 8 грудня 2004-го. Оскільки пані Тимошенко — політик дещо непередбачуваний, вона може лобіювати свій потенційний текст нової Конституції як через певну комісію, так і референдум, залежно від політичної кон’юнктури.
Нарешті, третій «горішок» — найтвердіший. Йдеться про скасування через Конституційний Суд змін, що набрали чинності. Охочих до цього небагато, бо, як твердить народна мудрість: звичка — друга натура. Та й правового хаосу, що може виникнути після такого рішення, схоже, побоюється більшість політичних сил. Адже цей останній «горішок» може виявитися скринькою Пандори. Тоді «зайвими» можуть опинитися всі.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• НАС КЛИЧУТЬ У ЄВРОПУ
• ДРУКОВАНІ ВИДАННЯ РОЗДЕРЖАВЛЯТЬ
• СОЦІАЛІСТИ НЕ ЗАДОВОЛЕНІ

назад »»»