ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ'ЯТЬ
КОМУ СЛУЖИВ ІВАН АМЕЛІН?
Дехто з істориків й журналістів вважає втраченим покоління співвітчизників, яким судилося народитися в 20–30-х роках. Мовляв, вірою й правдою служили Сталіну та його сатрапам і вже через це не викликають до себе поваги. А саме ровесники мого героя — мільйони хлопців і дівчат, чоловіків і жінок — неймовірною ціною врятували державу.

І були вони не вірними сталінцями, а насамперед патріотами рідної землі: так Іван Амелін через кілька днів по оголошенні війни був уже в райкомі партії. Ні, його туди ніхто не викликав. Як не викликали й до військкомату: він, як робітник оборонного підприємства, мав «броню» і фронт йому не загрожував. Але...
Хіба можна сидіти спокійно в Москві тоді, коли співвітчизники воюють з ворогом? Чим я гірший від них? Ці думки не давали йому спокою і вже наприкінці червня 1941-го привели його до РК партії. Він зумів переконати секретаря, що потрібен саме на передовій, а тут, у столиці, нехай працюють ті, кому не під силу битися з ворогом. Прохання задовольнили, і вже за кілька днів разом з іншими він був у потязі, що йшов на фронт.
...Москвичі-новобранці влилися в 147-му стрілецьку дивізію, яка обороняла Київ. А що кадрів у ті дні гостро бракувало, Івана Амеліна, котрий мав звання старшини, одразу призначили командиром взводу зв'язку.
— Якщо є на цьому чи на тому світі пекло, то його я давно пройшов,— гірко посміхається Іван Сергійович, згадуючи ті дні. — Німці, користуючись перевагою в техніці, озброєнні, стрімко просувалися вперед. Уперше живого фашиста я побачив у Голосіївському лісі, коли бої точилися за навчальні корпуси сільськогосподарського інституту. Він видався мені надто грізним, пихатим і впевненим у своїй перемозі.
Під час запеклих боїв Іван, який забезпечував зв'язок командира дивізії з командармом, був поранений. «Полуторка» не встигла вчасно до санітарного потяга, і довелося наздоганяти його аж у Конотопі. Фашистські стерв'ятники «полювали» і на поранених. Червоні хрести на дахах вагонів їх не зупиняли. Та Амеліну і сотням його бойових друзів поталанило, і незабаром вони опинилися в підмосковному місті Наро-Фомінську. Підлікувавшись, Іван у складі стрілецької дивізії обороняє це місто, захищаючи не лише його, а й Москву. Під час масованого авіанальоту його важко контузило... Очуняв у шпиталі. Вижив лише завдяки професіоналізму лікарів, і взимку 1942-го його комісують з армії.
— Усе, брате, відвоював своє,— сказав начальник шпиталю.
Амелін був іншої думки, але насамперед вирішив знайти рідню, яку в червні 1941-го залишив у Москві. Не вдалося...
Замість того, аби відвідувати лікарів, як йому порекомендували, коли виписували зі шпиталю, комісований старшина Амелін шукав можливості повернутись на фронт. І в травні 1943-го він уже був у 31-й гвардійській мінометній бригаді, що мала на озброєнні знамениті «катюші». І кожен, кого брали до складу цих частин, проходив ретельну перевірку відповідними органами. На благонадійність. Старшина Амелін міг і не пройти...
...Іван з дитинства захоплювався різними видами спорту, зокрема велосипедним. Під час змагань за звання найкращого велосипедиста Москви до спортсменів підійшов «головний комсомолець» країни Олександр Косарев і міцно потис їм руки. А ще поцікавився умовами служби, планами на майбутнє. Незабаром його заарештували як «ворога народу», і НКВД влаштувало полювання на людей, з якими він так чи інакше контактував. Добралися беріївські пси і до Івана, запроторивши на чотири місяці в підвали Луб'янки. Жорстокими тортурами домагалися, аби зізнався в «антипартійних настроях серед спортсменів», що виникли під впливом спілкування з... Косаревим.
І досі нагадує про те перебування в цитаделі НКВД зламане тоді ребро. Амеліну пощастило видертися з пазурів беріївців. Цей епізод його життя якимось чином вони не задокументували, завдяки чому, очевидно, він влився в лави мінометників. Їх, як відомо, «кидали» туди, де було найважче, і саме «катюші» своїми залпами допомагали нашим військам проривати оборону німців.
Разом з однополчанами Іван Амелін дійшов до Києва, а звідсіля їхній шлях проліг містами й селами Лівобережної України. Запам'яталися бої за визволення Запоріжжя. Хортицю — козацьку святиню — гітлерівці перетворили у фортецю, «начинивши» її дотами й іншими вогневими точками. Кинджальний вогонь не давав нашим бійцям підвести голови, і тоді на допомогу прийшли гвардійці-мінометники: вогняні залпи зробили свою справу...
Повоював Амелін і в Криму, де мінометники допомогли вирватись з оточення кіннотникам генерала Кириченка. Визволяв він і Білорусію. Хоча у війні і настав перелом, та фашисти все ж сподівалися на диво, вважаючи, що ще не все втрачено. Група армій «Центр» зосередила колосальні бойові ресурси. Та ніщо вже не могло зупинити нашого солдата: міста Орша, Бобруйськ, Мінськ, Волковийськ, Барановичі, десятки сіл були визволені від фашистських супостатів за участі 31-ї гвардійської мінометної бригади.
Неподалік білорусько-польського кордону Іван Амелін залишив свою частину — так склалися обставини — і в подальшому займався обслуговуванням авіаційної техніки, аеродромів. Ось тут і знадобилися знання, отримані під час обірваного війною навчання в Московському авіаційному інституті.
Амелін брав участь і в Кенігсберзькій операції: 4-та авіаційна армія, котру обслуговував 75-й район авіаційного базування, у складі якого він проходив службу, бомбардувала ворожі позиції. Не раз доводилося мати справу з літаками прославлених жінок-асів — Героїв Радянського Союзу Марини Раскової та Валентини Гризодубової.
Війну Іван Сергійович закінчив на березі Балтійського моря в німецькому місті Ростоці. За кілька місяців він демобілізувався, маючи звання старшого лейтенанта.
У повоєнний час доля привела його до Києва. Учорашній солдат відбудовував зруйноване війною місто. Згодом закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. Працював на посадах головного інженера водозбуту, начальника водопровідної служби одного з районів столиці. Вийшовши на заслужений відпочинок, Іван Сергійович працював майстром з ремонту радіоапаратури: до війни встиг закінчити не лише два курси МАІ, а й навчався в радіотехнікумі. Нині Іван Сергійович — активіст комітету інвалідів Великої Вітчизняної війни Мінського району. Разом з дружиною, яка, до речі, теж пройшла фронтовими дорогами не одну тисячу кілометрів, виховали двох дітей — Володимира й Ірину. У квартирі подружжя Амеліних не вщухає дитячий сміх — в Івана Сергійовича та Євдокії Іванівни шестеро онуків і четверо правнуків.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ПАНТЕОН НА ДОРОГОЖИЧАХ
• ЇЇ НАЗИВАЛИ ШАХОВОЮ КОРОЛЕВОЮ

назад »»»