ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ВАСИЛЬКА ВБИЛА БОМБА
Десятки колишніх полігонів нашпиговані вибухонебезпечними предметами. Гостра проблема не знаходить підтримки на державному рівні. Чому? Ніхто й ніколи не дізнається, де і за яких обставин 20-річні Василь і Микола знайшли ту бомбу. Відомо лише, що вона була німецького виробництва і пролежала в землі понад 60 років. Що й казати, поважний «вік». Хлопці привезли її на мотоциклі до хати, вирішили розібрати свою знахідку за допомогою... газового різака!

Тільки-но почали чаклувати над бомбою, як пролунав вибух: такої сили, що в сусідніх будинках повилітали шибки, обвалилася стеля, а на місці хати утворилася яма завглибшки до двох метрів.
Наслідки вибуху виявились жахливими: хлопці загинули, а разом із ними 36-річна жінка — мати двох дітей. Їхні тіла рятувальникам довелося збирати по шматочках у радіусі кількох десятків метрів...
— В Україні часто трапляються різні надзвичайні пригоди, пов’язані з вибухонебезпечними предметами (ВНП),— говорить заступник начальника центрального управління інженерних військ Головного управління оперативного забезпечення командування сил підтримки Збройних сил України полковник Валерій Бурденюк.
Дивуватись не доводиться: в 1941–1944 роках Україна була ареною запеклих боїв, а в повоєнні часи на її теренах функціонували десятки полігонів, на яких війська Прикарпатського, Одеського, Київського округів проводили навчання з бойовими стрільбами. За десятки років свого існування полігони прийняли мільйони мін, снарядів і авіабомб різного калібру. За інформацією Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій, за 60 післявоєнних років військовими саперами виявлено й знищено кілька мільйонів ВНП. Проте, на жаль, чимало з них не потрапляють у поле зору піротехніків. Їх знаходять діти й дорослі, пробують розібрати, і як наслідок...
— Жертв було б значно більше, якби наші підрозділи не займались пошуком смертоносних скарбів, їхнім знищенням,— розповідає Валерій Ананійович.— Навіть незважаючи на безліч проблем, насамперед тих, що мали й мають фінансове забарвлення, ця робота ніколи не припинялася.
...У 1992-2006 роках від місцевих органів влади, міліції, пересічних громадян і військових комісаріатів надійшло понад 25 тисяч повідомлень про знайдені міни й снаряди. Підрозділи інженерних військ за цей час обстежили 53 656 гектарів території України, виявивши й знищивши близько 500 тисяч різних небезпечних предметів. Серед них — 3593 інженерних мін, 258 858 артилерійських снарядів, 35 904 мінометних мін, 21 296 гранат, 137 297 інших ВНП. Було використано близько 50 тонн вибухівки, 1 500 тонн пально-мастильних матеріалів, а загальний пробіг автотранспорту, що залучали до заходів з транспортування смертоносних скарбів до місць їхнього знешкодження, становив понад 3 мільйони кілометрів.
Суха, лаконічна статистика. За нею — важка виснажлива робота людей у погонах — солдатів, офіцерів українського війська, які, ризикуючи власним життям, ледь не щодня вступають в поєдинок зі смертю. Вони балансують на межі життя й смерті. Але свідомо йдуть на ризик задля нас.
— «Урожаї», які ми збираємо, могли бути значно ряснішими,— каже заступник начальника служби мінної безпеки центрального управління інженерних військ підполковник Віталій Баранов.— Проте показники нашої роботи залежать від кількості груп розмінування. Якщо, скажімо, 1995 року мали 251 групу, то у 2003-му — лише 77. Це, звісно, позначилося на кількості виявлених і знешкоджених мін і снарядів. 1995-го наші сапери перевірили 4 960 гектарів землі, знищивши 40 813 мін і снарядів, а в 2003-му вони обстежили лише 1 713 гектарів, відшукали і знищили 37 199 ВНП.
Торік під егідою Міністерства оборони України діяла 91 група розмінування, а з минулого року їхня кількість значно скоротилася. Хоча наша земля й досі багата на різні смертоносні «іграшки». За словами Віталія Анатолійовича, починаючи з 2006 року, групи розмінування працюють лише на територіях, що перебувають під юрисдикцією МО.
— Відтепер найбільшу частку робіт, пов’язаних із розмінуванням, виконують піротехнічні підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій.
У Збройних силах України тривають процеси, спрямовані на скорочення їхньої чисельності. Не обійшли вони й інженерні війська, зокрема, підрозділи, що спеціалізуються на знешкодженні вибухонебезпечних предметів. Офіцери Центрального управління інженерних військ Головного управління оперативного забезпечення командування сил підтримки ЗС України відмовились коментувати той факт, що їхня кількість значно скоротилася. Це не дивно: люди в погонах накази не обговорюють, а виконують.
Мені здається, що в Міністерстві оборони дещо поспішили з розформуванням піротехнічних підрозділів: їхнє існування не було надто обтяжливим для відомства. До того ж, у армії вистачає частин і підрозділів, наявність яких суттєво не впливає на її боєздатність. А ось від саперів залежить безпека мільйонів громадян.
У багатьох регіонах виникає запитання: що робити і як бути з полігонами, котрі зі зменшенням чисельності Збройних сил стають непотрібними? Адже всі вони нашпиговані снарядами й авіабомбами, що не вибухнули і становлять небезпеку жителів навколишніх населених пунктів. Тепер на полігонах полюбляють збирати гриби, ягоди. А ще брухт і цінні метали, що містяться в боєприпасах. Часто це закінчується трагічно.
Нещодавно мешканці Херсонської області О. Козачинський та Ю. Мар’яновський, завітавши на територію авіаційного полігону «Херсон», спробували розібрати на частини авіабомбу. За це Козачинський поплатився життям, а його колега дістав тяжкі поранення. Об’єкт, про який йдеться, мав припинити своє існування ще в липні 2004 року, а його землі повинні бути рекультивовані й передані під юрисдикцію Цюрупинської райдержадміністрації. Щоправда, за умови, що він буде цілковито очищений від авіабомб. Відтоді спливло понад два роки, а нашпиговані землі досі на балансі Міністерства оборони.
— Ми б давно впорались з покладеними на нас завданнями, але все упирається в кошти, точніше, їхню відсутність. Територія полігону, що розкинувся на 20 тисячах гектарів землі й на який впродовж 50 років скинуто тисячі бомб різного калібру, в тому числі й чимало 1,5-тонних, з яких, за підрахунками військових, 10 відсотків не вибухнули, є небезпечною. Допоки землю не очистять від ВНП, місцева влада не погодиться прийняти на свій баланс: кому потрібен зайвий клопіт?
За дефіциту коштів МО не в змозі придбати в достатній кількості засоби пошуку і знищення ВНП, використовувати сучасні технології їхньої ліквідації: бомби, що не вибухнули, лежать в землі на глибині 5–6 метрів і виявити їх непросто. Загалом розмінування обходиться для держави у солідну копійку. Приміром, ще два роки тому для очищення Компаніївського полігону, площа якого становить 320 гектарів і його рекультивації, потрібно було мільйон 130 тисяч гривень. В яку суму обійдуться подібні заходи на «Херсоні», площа якого сягає 20 тисяч гектарів, тобто в 62 рази більша? За цінами 2004 року вартість розміновування становила близько 70 мільйонів гривень. Одначе за цей час ціни суттєво зросли, зокрема на пально-мастильні, інші матеріали, без яких не обійтись під час очищення полігонів.
Окрім «Херсона», маємо ще сім подібних полігонів. Вони потребують очищення від смертоносних скарбів: їх не лише можна, а й потрібно використовувати інакше, вирощувати тут сільгосппродукцію. А ще (це найголовніше) після їхнього повного розмінування на них не гинутимуть люди. Наприклад, на одному з військових полігонів, що в Харківській області, нещодавно позбулися життя троє жителів Слобожанщини...
Нині маємо близько 40 військових полігонів, які рясно усіяні мінами, снарядами, бомбами. Їх потрібно знешкодити. Навіть за умови, що вони функціонуватимуть за своїм прямим призначенням ще десятки років. Це — загальноприйнята світова практика. Але нам, на жаль, до країн, на чий досвід часто посилаємось, надто далеко. Нині в моді скорочувати штат військових. Організаційно-штатні зміни, що відбуваються у наших Збройних силах, часом важко збагнути.
— Завдання, що виконували наші підрозділи, відтепер виконуватимуть піротехнічні підрозділи МНС,— кажуть чиновники Міністерства оборони.— Це їхній прямий обов’язок.
Можливо. Але ж за оборонним відомством залишилися всі військові полігони, загальна площа яких становить сотні тисяч гектарів, території, на яких розміщуються сотні частин, установ і організацій МО. Це означає, зважаючи на оприлюднену вище статистику, що роботи у них чимало. Чи впораються з нею військові сапери, котрих з кожним роком меншає? Якщо так, то коли? На ці запитання складно відповісти навіть фахівцям.
Порушена проблема виникла не вчора й не сьогодні. А ще в 30-ті роки минулого століття, коли впродовж десятиліть «непереможна й легендарна» відшліфовувала свою бойову майстерність, нашпигувала землю боєприпасами. Знешкоджувати їх випало українським воякам: такі реалії життя, з якими мусимо рахуватись. Проте, як бачимо, цією загальнодержавною, загальнонаціональною проблемою не дуже переймаються чиновники, від яких залежить її вирішення. Про що можна говорити, коли групи розмінування, які знешкодили і продовжують знешкоджувати сотні тисяч боєприпасів, є... позаштатними! Більше того, держбюджет на очищення військових полігонів від смертоносних скарбів часів Великої Вітчизняної війни не передбачає жодної копійки (!).
— Розмінування проводиться коштом Міністерства оборони,— розповідає полковник Валерій Бурденюк.— Коли б кошти на це передбачалися в державі, переконаний, зовсім інші були б результати.
Ще в середині 90-х років минулого століття на рівні урядовців точилися розмови про необхідність затвердження Державної програми очищення території України від вибухонебезпечних предметів. Один із колишніх голів комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони на запитання про доцільність її затвердження бив себе в груди:
— Конче потрібна програма, оскільки йдеться про безпеку наших громадян, раціональне використання земель, на яких розміщувалися полігони, стрільбища і які з припиненням їх функціонування можуть слугувати в мирних цілях. Україна не настільки велика за своєю територією, щоб не цінувати кожен клаптик землі. Обіцяв, що комітет ініціюватиме ухвалення відповідної постанови, а можливо, й закону.
Далі балачок справа не пішла. Можливо, невдовзі крига скресне: в Міністерстві України з питань надзвичайних ситуацій готують концепцію такої програми, але коли вона з’явиться і чи з’явиться взагалі — невідомо.
До речі, в інших країнах, особливо в тих, де відбувалися бойові дії, подібні програми діють давно. Скажімо, у Німеччині.
На міжнародному рівні ухвалено угоду, згідно з якою держави, що воювали на теренах інших країн як загарбники, мають допомагати їм у виявленні й знешкодженні боєприпасів, що залишилися в землі. Ми знаємо, хто в роки Другої світової війни був союзником гітлерівської Німеччини і чиї армії «гуляли» в українських степах. Проте допомоги у вирішенні болючої проблеми нам ніхто не пропонує. Раніше це пояснювалося тим, що Україна не ратифікувала Оттавської конвенції про заборону, застосування та накопичення запасів, виробництва і передавання протипіхотних мін та їхнього знищення. Але й виконавши вимоги міжнародної спільноти, ми залишимось наодинці зі своїми проблемами. Це, як на мене, є ще одним свідченням того, що нам, українцям, під час розв’язання будь-яких проблем потрібно розраховувати передовсім на себе.
також у паперовій версії читайте:

• ОФІЦЕРІВ-ЗАПАСНИКІВ ПОМЕНШАЄ...

назад »»»