ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЕДУАРД ДРАЧ: «ЧИМ ГІРШІ ЧАСИ, ТИМ БІЛЬШОЮ Є ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮДЕЙ ТВОРЧИХ»

«Кобзарі віщують революцію, барди і рокери її роблять, користується плодами попса, а в цей час джазмени тихенько собі «лабають» в ресторанах».

У цій афористичній сентенції кобзаря і «людини з гітарою» Едуарда Драча є велика, як-то кажуть, сірячинна правда, розуміння котрої, одначе, не сподвигло його зійти зі своєї стезі на шлях грошовитих жанрів. Зламати в собі чесність — це зламати себе.

У 1989 році на першому Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» в Чернівцях Едуард Драч — молодий лікар з Черкас — зачарував усіх і здобув першу премію в номінації «Авторська пісня». Іншою вихідною точкою стала перемога у 1991 році в Луцьку на фестивалі авторської пісні «Оберіг».
Відтоді Едуард Драч подолав чимало вітчизняних та світових доріг, радував своєю піснею не тільки столичне українство, а й земляцькі громади Канади, Франції, Німеччини, Польщі, Московії. І всюди його пісня доводила, що не в усіх в Україні «хата з краю», що пам’ятаємо, чиї ми діти, і що знов встає княжая земля під клейноди княжі (як у пісні «Зірка Мономаха»).
Едуард Драч розвивається як кобзар і бард, що дає йому можливість досить успішно «вписувати» стародавнє українське мистецтво у глобалізоване, комерціоналізоване сьогодення і відтворювати пульс майбуття.
Едуард Драч є поліінструменталістом: торкає струни автентичних українських інструментів — кобзи, ліри, бандури, гуслів, окрім гітари, грає на фортепіано, скрипці, мандоліні, банджо. Виконує музику різну: від джазу, блюзу, рок-н-ролу й власних композицій-стилізацій до народного мелосу та творів з репертуару кобзаря Остапа Вересая.
— Едуарде, чим Вас потішило життя останнім часом?
— Якраз готується до виходу декілька моїх альбомів, зокрема кобзарський, громадянської лірики і ще один альбом, який за стилем поки що не визначений. Раніше були неузгоджені питання з авторськими правами, тому за декілька років виник певний «тромб». Нині три рекордингові компанії повідомили, що хотіли б видати мої здобутки. Серед них компанія «СамеТак», котра раніше вже випустила два мої альбоми.
Нові диски відрізнятимуться від того, що було раніше, коли я співав тільки під кобзу і гітару, тепер сучасні авторські пісні звучатимуть у супроводі інших інструментів. Я співпрацюю з чудовим гітаристом і звукорежисером Григорієм Лук’яненком, минулого року ми випустили альбом «Двом душам дарується», який отримав схвальну пресу.
До цього додам ще одну новину: видавництво «Смолоскип» мені повідомило, що випустить книгу моїх пісенних текстів, тепер ми узгоджуємо, що туди ввійде, якого формату буде видання.
Отже, перебуваю в досить активному творчому періоді.
— Пригадую ностальгічно часи, коли поети і барди збирали великі палаци і стадіони. Поети подались в детективщики і редактори. А куди подалися барди?
— Напевно, в усі сфери. Улітку 2006 року в екстремальній Балаклаві (передмісті Севастополя) зібрався фестиваль «Балаклавські канікули», на який приїхали барди з України і Росії. Звісно, ми тужливо згадували старі фестивалі — багатотисячні, велелюдні. Стояли численні намети, курилися вогнища... Коли підходив до такого табору, виникало враження, що потрапив у середньовіччя, на околиці великого військового містечка.
Річ у тому, що колись барди перебрали на себе функцію вільних засобів масової інформації, були рупорами правди і совісті. А нині, коли ЗМІ потихеньку почали виконувати свої функції, за бардами залишилася «територія» поезії. Виконавський стиль людини з гітарою специфічний, він чудовий для інтелігентської кухні, для невеличкого залу. На сцени великих залів мало вже хто проривається, можна порахувати на пальцях однієї руки, хто з бардів в Україні і Росії активно концертує. Це явище поширене на пострадянському просторі, тому в Балаклаві ми ностальгічно поговорили про «золоті» часи, поспівали старих і нових пісень, була навіть телеверсія підсумкового концерту.
Що цьому руху передусім притаманне? Патріотизм і романтика (хоч ми й патріоти тепер уже різних країн). Для людей з гітарою біля вогнища наріжними є поняття честі, дружби, вірності, які об’єднують нас. Звісно, базовими є вічні духовні цінності.
Так, час стадіонів минув, але у 2004 році в Україні під час «помаранчевих» подій стався сплеск авторської пісні. Мені серед інших довелося виступати на Майдані і поряд з Майданом, вийшов спільний бардівський диск (проект Олега Скрипки) «Пісні барикад. Дух не згасає, дух не вмира!»
— Що нині відбувається з бардівським рухом?
— Він не згасає і не вмира. От ми зустрілись з вами в Спілці письменників України, я вирішую питання, де розмістити клуб авторської українськомовної пісні. У столиці є три російськомовних клуби, ми виступаємо й там, нема ніякого антагонізму, але нам, українськомовним бардам, треба десь збиратися, тому що мовне середовище — необхідна річ для творчості. На щастя, хоча і повільно, кількість українськомовних авторів в Україні зростає, причому в них достатньо хороший текстовий рівень.
— З одного боку, телебачення і Fm-радіостанції нас дебілізують, з другого боку, політична ситуація збуджує народ і людей з гітарами.
— Так, за потреби ми знову вийдемо на вулиці. Цікаво, що сам я родом з Кривого Рогу, у мене є родичі на Донбасі. У період загальної політизації я приїздив до свого двоюрідного брата, який працює шахтарем. З ним і його тестем ми посиділи по-сімейному, з’ясували, що розбіжностей у нас — мінімум, з наріжних моментів схід солідарний із заходом. Нині після розчарування «помаранчевої» частини електорату потихеньку настає і розчарування «синьо-білої» частини електорату. Можливо, це є якийсь момент об’єднання України. Не було б щастя, та нещастя допомагає.
Авжеж, часи важкі і несприятливі, і бюджет, кажуть, антисоціальний, і в парламенті колотнеча, але функція творчої людини від цього не змінюється. Творець покликаний обживати час і простір для інших людей. Є таке поняття як психологічні фрейми, тобто підсвідомі шаблони поведінки, які ми засвоюємо з дитинства. Жили собі дід і баба, була в них курочка Ряба... Дитина змалечку починає розуміти, що є добром, що є злом, що таке вірність, що таке зрада, як треба поводитися з людиною, яка тебе любить, яка тебе ненавидить... Ці фрейми поступово ускладнюються, і людям тільки здається, що в певний час усе змінилося. Насправді все залишається майже таким самим, як і було. Ми пережили відлигу шістдесятих, коли знали напам’ять імена всіх космонавтів, пережили застійні 1970-ті, переломні вісімдесяті, вакханальні дев’яності. То нам здавалось, що ми от-от станемо володарями Всесвіту, то завдяки незалежності розквітнемо економічно. Нічого не сталося. При тому людські цінності як мали значення, так і мають. Наука підтюпцем біжить за мистецтвом, релігією і пояснює, що відбувається у світі, а люди на підсвідомому рівні уже все відчувають, уже знають, як організований світ.
Нині модними є розмови про інформаційні технології. Адже все, що навколо, це і є інформація: і матерія, й енергія, й емоція... Правильна інформаційна організація простору навколо себе — це дуже важливий момент, тоді всі згадують про мораль, про одвічні цінності, які вже давно вироблені. Функція творчих людей — про це, по-перше, нагадувати, і, по друге, дієво обживати і робити комфортними кожну секунду, кожний клаптик території землі і Всесвіту. І чим гірші часи, тим більшою є відповідальність людей творчих в осмисленні того, що відбувається.
— У чому полягає квінтесенція, нерв бардівської пісні?
— Років п’ятнадцять тому під час підготовки першого фестивалю «Червона рута» мистецтвознавці дійшли до висновку, що жанр треба назвати так: українська авторська пісня і співана поезія. Отже, співак плюс поет — дорівнює бард. Щодо назви «бард», то ми можемо провести аналогію між старовинними шотландськими співаками і нашими кобзарями. І ті і другі мали, крім якихось мистецьких функцій, ще й сакральні. Недарма «розстрільні матеріали» 20–30-х років на кобзарів рясніють такими визначеннями, як «бесштатный священник, самодеятельный монашествующий элемент». Отже, ці люди несли Боже слово. У язичників це були волхви, причому незрячі волхви грали на музичних інструментах і співали, зрячі — віщували на зорях, на кобах — маленьких соколах: «Коби зряху чари діяху». У «Слові о полку «Ігоревім» буквально в першому абзаці йдеться: «Боян бо віщий, не десять соколів на стадо лебедів пущяше, а свої віщії персти на живії струни вскладаше, і вони князем славу рокотаху».
У розвідках фольклористів зазначено, що чин прийняття кобзаря в сільській українській християнській родині дуже схожий на чин прийняття волхва в дохристиянські часи. Отже, або нові християнські співці зайняли старовинну нішу, або частина мандрівних волхвів, які ходили в ближні християнські країни, прийняла християнство.
Багато хто з вчених стверджує, що спочатку була молитва, ритуальне дійство, а з того пішла пісня і музика як така. Сакральне дійство трансформувалося в побутове. Український фольклор значною мірою «вийшов» саме з обрядових пісень, наприклад, весільні пісні — це частина весільного обряду.
Священнодійство з піснею, власне, є ознакою і кобзарів, і бардів — стародавніх і сучасних.
— Чим відрізняється співана поезія від поезії звичної, писаної?
— Слушне запитання. Нема такого терміну, як читана поезія, але я його вживаю. Співана і читана поезія відрізняються образною і ритмічними системами. Емоційна складова музики, накладаючись на текст, дуже часто його змінює. В арсеналі жанру пародій є такий прийом, коли, наприклад, мажорну мелодію переробляють на мінорну, і це звучить смішно.
Музика дуже змінює-доповнює текст і ставить свої вимоги: чітка вимова, необхідність вживати слова, які забезпечують чіткіше проведення думки. Дослідники вважають, що поп-музика йде шляхом спрощення, а власне авторська пісня — шляхом скульптури: відсікає непотрібне. І взагалі, попса й авторська пісня відмінні між собою приблизно так само, як попса і блюз. В одному з інтерв’ю Бі-Бі Кінг сказав, що «Блюз — це коли хорошій людині погано, а попса — це коли поганій людині добре». До речі, одне з моїх найбільших концертних вражень пов’язано з тригодинним концертом Бі-Бі Кінга в Торонто. Це був феєрверк таланту. Виявляється, Бі-Бі Кінг не лише чудовий гітарист — його тексти примушували багатотисячну публіку сміятись і плакати. Він виступав на напівзакритому стадіоні, сцена за п’ять хвилин робила один оберт і всі могли його бачити з усіх сторін. Годину в середині концерту Бі-Бі Кінг провів сам з гітарою, і тоді публіка шалено реготала. Я теж реготав, не розуміючи, про що він співає, бо масовий сміх заразний. Бі-Бі Кінг володіє словом, гітарою і публікою, я його вважаю своєрідним негритянським бардом.
— А Ви не вдавалися до спроби доповнити формулювання про блюз і попсу думкою про авторську пісню?
— Робив. Блюз — це коли хорошій людині погано, попса — коли поганій людині добре, а авторська пісня — коли хорошій людині добре.
— Кирило Стеценко висловив думку, що перші фестивалі «Червоної рути» були ніби індикатором суспільства: те, що співали рокери і барди, справджувалось через два роки. Нині фестивалів — безліч. Чи є вони пророчими?
— Для мене перша «Червона рута» в Чернівцях була закінченням певного фестивального періоду. До того я вже встиг на деяких конкурсах ствердитися в певних думках. У більшості інших лауреатів тієї «Рути» за плечима теж уже були перемоги.
Вузол часу — з 19 по 24 вересня 1989 року — для певної частини нації став ніби вихідною точкою на шляху самоусвідомлення. На цьому фестивалі були озвучені думки, які більш як на два роки пророкували майбутнє, зрозуміло, не дослівно, як це роблять астрологи, але певні новаторські тенденції були визначені і вони почали справджуватись. Відбулась велика концентрація творчого потенціалу, який до цього фестивалю не був зібраний в одній точці. А потім, як промені в перспективі, цей потенціал почав розходитися, стаючи дедалі менш концентрованим.
Організатори першої «Рути» були дуже різні люди, і це диво, що вони зібралися в одному колективі, їх потім розкидало цілком природним чином, вони почали робити різні речі на різних напрямах, іноді суперечливі... Але в той момент кожен з них відчував, що його місце саме там, і це просто щастя, що вони тоді зібралися разом і вкупі з виконавцями і публікою зробили одну хорошу справу.
Тоді ж відбувся концерт виконаців з діаспори, чого раніше ніколи не було в Україні. Коли десять років по тому мені довелось взятися до підготовки концерту діаспори в Київському оперному театрі, я щоразу згадував «рутівський» концерт, він був для мене еталоном.
Щодо розмаїтості і різнокаліберності теперішніх фестивалів... Вони необхідні. У розвинених країнах, де все спокійно, облаштовано, людям живеться добре, практично кожне місто і навіть кожне село мають якийсь свій фестивальчик для залучення туристів, коштів, для власної насолоди. Я був на міжнародному фестивалі ліри і волинки в німецькому Лісбергу. У цьому селі, яке колись втратило статус міста, є фортеця ХІV століття, там нас привітно зустрічали, у тому числі мер, причому тамтешній муніципалітет об’єднує декілька сіл.
Отже, фестивалі — це чудове явище: чим їх більше, тим краще. Важливо, щоб кожен з них мав жанрову нішу і був комфортним, привабливим для виконавців і публіки. Це фактично ті самі концерти, які проводяться щороку.
З приводу свого жанру мушу сказати, що українськомовну авторську пісню треба виводити на фестивальний обрій. Єдиний наш фестиваль «Оберіг» через незгоду організаторів з 2002 року не існує. «Червона Рута» мало не на десять років вивела бардівський конкурс зі своєї орбіти, хоча барди на першій «Руті» були основним жанром, несли головне смислове навантаження.
На фініші 2006 року «Рута» запросила мене в журі київського обласного та міського відбіркових турів. Незважаючи на шалену завантаженість у ті дні, виривався, щоб почути щось нове. Тепер бардів й акустичні гурти організатори об’єднали в один жанр.
Часи міняються, фестивальний рух розвиватиметься в різних напрямах. Якщо українська авторська пісня є, значить, буде окремий фестиваль. Дуже б хотілося, щоб він відбувався у Києві — сюди легше всім з’їхатися зі сходу і заходу. Це обов’язково станеться, коли набереться певна критична маса.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»