ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
КРУТИ. ТУТ КРОВ ЮНАЦЬКА ПРОЛИЛАСЬ...
Родом я з Чернігівщини, десять років після закінчення Київського університету імені Тараса Шевченка працював газетярем, тож довелось не раз чути й читати байки про бій під цією залізничною станцією між Ніжином і Бахмачем. Вживаю термін «байки» до тих так званих спогадів тому, що вони були побудовані на загальниках: «незважаючи на шквальний вогонь юнкерів, ми увірвалися в їхнє розташування й вони побігли...»

Як, напевно, здогадується читач, такі «спогади» за радянських часів були лише з одного боку — переможного. А з іншого — жодної згадки. Та й від кого? Адже «ми їх усіх там і поклали», зазвичай хвалилися псевдоучасники, не розуміючи, що безбарвний тон спростовує мовлене.
Діаметрально протилежними були спогади захисників України від більшовицької орди під командуванням колишнього царського жандармського підполковника Муравйова.
Того самого, чиї «орли», увір-вавшись 26 січня 1918 року до Києва, «с первого до последнего» не даватимуть його мешканцям «пощады». Як свідчитиме пізніше член першого так званого радянського уряду України, «Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров (це було 30 січня, на п’ятий день після його «визволення». А що було в попередні чотири? — О. С.). Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв’язок із Центральною Радою, просто на вулицях. Розстрілювали кожного, хто симпатизував визвольному руху, говорив українською мовою, хто носив український одяг...» (Затокський В., Національна проблема на Україні. ДВУ, 1927.— С. 76).
Ленін особисто подякує Муравйову за «братську» допомогу Україні: «...Ми ні на хвилину не сумніваємось, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов’язок» (Нарис історії Комуністичної партії України. К., 1961. — С. 463). Що й казати — виконали. Третій призов ніби вільної від окупаційних кайданів української влади ніяк не наважиться викинути із центру міста на смітник історії кам’яне уособлення одного з найлютіших катів її народу.
Та цур тим «визволителям» ніби ж рідного брата від хліба й життя, від вільної волі. Краще поміркуймо над тим, чому багатьом нашим дослідникам довго не вдавалося відтворити правдиву картину бою між наспіх сформованою українською військовою залогою і більшовицькою ордою під Крутами 29 січня 1918 року.
Передовсім слід визнати, що в тому — не їхня вина, а їхня біда. Бо сталося тоді так, як, на жаль, і в сотнях разів у минулому, стогін про яке донесли до нас, сьогоднішніх, історичні пісні: «...витоптала орда кіньми маленькії діти.., маленьких витоптала, великих забрала...» Отже, живих свідків на місці події й навколо неї не залишилося, тож доводилось обходитися чутками. В результаті на манівці потрапляли не лише дослідники-дилетанти, а навіть такий відомий науковець, як Дмитро Дорошенко. Про це в часописі «Свобода», що виходив за кордоном, напередодні 50-річчя крутянської події 16 листопада 1968 року професор Борис Мартос (в українському уряді періоду Центральної Ради обіймав посаду генерального секретаря земельних справ) скаже: «Основою оборони Крут була Перша юнацька (юнкерська) ім. Б. Хмельницького Школа під командою сотника Аверкія Гончаренка (тепер — підполковник, живе в Америці), що був лектором тактики у тій школі й курінним начальником її молодшого курсу. Юнкерів, студентів високих шкіл, гімназистів і учнів інших шкіл — усіх їх разом було не 250, як пише Д. Дорошенко (Історія України.— Т. І. — С.284), а понад 600 при 16 кулеметах.
Бій розпочався о 9 годині ранку і тривав не «дві години», як дехто пише, а до 7 годин вечора, тобто десять годин.
Оборонці Крут не були «напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках’’ (Д. Дорошенко, там же), а юнкери військової школи й студенти, що перед тим вправлялися близько двох місяців на майдані юнацької школи і на її стрільниці й вчилися не лише стріляти, а й кидати бомби. Було, щоправда, кілька новачків, але їх А. Гончаренко приставив до обслуги лазарету. Були й такі, що побували на протинімецькому фронті. Було й 20 старшин юнацької школи і двоє в Студентській сотні. Був саморобний бронепотяг із гарматою й кулеметом під орудою сотника Лощенка. Був лазарет із лікарем Бочаровим та санітарами. Був вагон із запасом набоїв і гранат.
Більшовики не «обійшли лінію оборони з двох боків» (Д. Дорошенко, там же), а лише намагались обійти, але були щоразу відбиті з великими втратами. Сотники Тимченко і Богаєвський не належали ні до штабу Студентського Куреня, ні навіть до його складу. Тимченко був губерніяльним військовим начальником Чернігівщини, а Богаєвський його ад’ютантом. Вони «ганебно» не втекли до Києва, як тільки почався бій, а виїхали напередодні до Ніжина (Чернігівщина), де мітингував полк ім. Т. Шевченка, розагітований більшовиками, і загрожував виступити проти Юнацької школи. Боєм командував сотник А. Гончаренко.
Студентська сотня не була «ганебно покинута» своєю командою, бо її командир сотник Омельченко був при ній під час бою, добре командував нею, поки його тяжко не поранили і не віднесли до лазарету; він помер дорогою до Києва..
Студентська сотня не була по один бік залізниці, а Юнацька школа — по другий бік. Праворуч від неї була друга сотня Юнацької школи з чотирма скорострілами під командою сотника Горошка, а потім — залізниця; ліве крило захищала одна чота юнкерів із скорострілами під командою хорунжого Семирозума.
Праве крило юнкерів не примушували відступати, воно затримало свою позицію до кінця, хоча бій був гарячий. Лише сотник А. Гончаренко мусив вивести у резерв свіжу першу сотню юнкерів.
Близько сьомої години, коли стемніло, бій почав стихати. Тоді сотник Гончаренко дав наказ поступово відходити, починаючи з лівого крила, до потяга, що стояв по другий бік станції Крути. Першою відходила Студентська сотня, а потім по черзі друга, третя й 4-та сотні юнкерів, а перша сотня прикривала відхід вогнем.
Під час перевірки біля потяга виявилось, що бракує однієї чоти Студентської сотні. Розвідка, послана на розшуки, повернулася ні з чим. Вирішили, що вона була захоплена більшовиками, але це точно не встановлено.
Під Крутами було справді вбито й поранено близько 300 юнаків, найкращих синів України: юнкерів, студентів високих шкіл, гімназистів старших класів і її старшин — половина учасників бою. Це— наші герої. Святочно відзначимо їхню світлу пам’ять, як символ тих сотень тисяч, що загинули в боях за Україну.
Так широко зацитувати фактаж зі статті професора Б. Мартоса мене спонукало те, що це не довільні роздуми колишнього політика, а по суті наслідок копіткої роботи спеціальної Комісії для встановлення фактів і дат із українських визвольних змагань. Він визнаний «об’єктивним і згідним із правдою». Ту комісію було організовано за кордоном при Українській Вільній Академії Наук і вона проводила «дослідження шляхом особистих розмов зі справжніми учасниками бою під Крутами або розсиланням їм анкет». Таких на той час (це був 1968 рік) за кордоном жило ще більше десяти.

Свідчення сотника Гончаренка
28 січня 1918 року ми (це близько 550 старшокурсників Української Київської юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького і Студентська сотня.— О. С.) зайняли оборону між станціями Крути і Пліски. Надвечір стежа (розвідка) принесла звістку, що москалі підійшли під станцію Пліски. Вояки, що рили окопи, повернулися пізно вночі й, як підкошені, впали спати на лавки в станційному будинку.
Морозна ніч пройшла в гарматній підготовці оборонців України і незначній стрілянині з рушниць з боку ворожих стеж. Невтомний старшина Лощенко, який зробив із товарної платформи й паротягу імпровізований «панцирний потяг», озброївши його гарматою і двома скорострілами, часто під’їжджав під ворожі позиції й, незважаючи на сильний ворожий обстріл, відважно і вдало нищив московські ряди.
Настав день 29 січня. Вогкий і похмурий, він зранку був неспокійний. Рухи ворога виявили, що мусив відбутися вирішальний бій. Вночі московсько-більшовицькі вояки підійшли до лінії українських окопів, у яких засіли юнаки і старшини. Український відділ розташували так, що праворуч від залізничних рейок позицію зайняли юнаки з Юнацької школи, ліворуч — Студентська сотня.
Від 9-ї години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції з рушниць, а згодом із гармат. Обстріл був інтенсивний, але невдалий: снаряди лягали десь поза стрілецькі окопи в полі. Наша єдина гармата, що відповідала противнику, стояла високо на залізничних рейках, її добре було видно як своїм, так і ворогові. На неї більшовики спрямували сильний вогонь своєї артилерії й скорострілів.
Хвилинами сум огортав українських героїв, коли раптом затихала їхня гармата й серед диму і куряви не видно було відважної постаті сотника Лощенка. Здавалося, що гармата замовкла зовсім, але це були лише перерви для того, щоб вона розпочала вогонь з новою силою. Присутність цієї гармати майже на рівні стрілецької лінії підбадьорливо впливала на всіх вояків. Крім того, вона захищала зв’язок між двома відтинками нашого фронту обабіч залізничної колії.
У середині бою гармата перестала стріляти, і український «панцерний потяг» від’їхав на станцію. Мужні оборонці були поранені. Після того бій розгорівся з новою силою. З обох сторін заговорили скоростріли, і шість тисяч московської орди з’явилися на обрії, йдучи в наступ на багнети. Густими лавами посувалися вперед ворожі лави, незважаючи на те, що українські вояки косили їх зі скорострілів. Тепер ми гостро відчули брак гармати, крім того, у нас закінчувались запаси набоїв. Зв’язок між двома відтинками нашої лінії був унеможливлений так, що коли ворог, знищивши гарматним вогнем більшість нашого правого відтинку, змусив його до відступу, лівий про це нічого не знав. На лівий наступали тепер москалі.
Станцію Крути, що була кілометр поза нами, ворог обстрілював гарматами. Крім того, він обходив далеко наш лівий фланг. Ситуація ставала дедалі критичнішою і ми отримали наказ відступати. Отже, мушу вивести своїх із бою без подальших утрат і подбати, щоб за всяку ціну з’єднатися з чорними гайдамаками під командою Симона Петлюри: вони вже на станції Бровари, там готували позиції...
Тут згадую про холоднокровність і вміння опановувати себе наших старшин і молодих вояків, яких не зауважував, перебуваючи на фронті під час світової війни, серед старших, добре вишколених солдатів. По студентській сотні я виводив з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була в резерві, а вступила в бій по другій годині, стримувала противника, що намагався нас оточити, аж до темряви, після чого рештки цього резерву відступили з поля бою і прилучилися до школи.
Після бою в студентській сотні не було мого брата, хоча під час бою його не поранили, не було його і в шпитальному вагоні. Невдовзі я довідався, що немає цілої чоти студентської сотні (до 30 осіб), хоча командир сотні запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон, але все даремно. Про долю брата і його товаришів довідався пізніше. Вони, відступаючи, напевно, для скорочення дороги, пішли на станцію Крути, а там зі сходу надійшли більшовики: після того розігралася кривава драма... Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, в цьому я переконався уже в Києві, коли ховали брата і його товаришів...
Небезпечною була й наша дорога відступу. Страшний день закарбувався у пам’яті, а незліченні втрати кликали до помсти. Замість бодай хвилинного відпочинку ми змушені були не боронити доступи до Києва, а брати його, бо в ньому повстали місцеві більшовики, що добре озброїлись і зорганізувались там, де був державний центр,— у серці України.
У цих боях я вже був підлеглий Симону Петлюрі.
Деякі автори брошур на тему бою під Крутами в своїх публікаціях намагалися ганьбою затаврувати ім’я старшини, що віддано керувала боєм і разом із молодими вояками вмирала... Я, як командир, ні на хвилину не залишав позиції й останній пішов із поля бою. Тому твердження авторів, що наша молодь там була без керівництва — неправдива.
Фінальний акорд
На початку березня 1918 року за допомогою німецько-австрійських військ, запрошених у Бересті-Литовськім за мирним договором України з центральними державами, свою дослідницьку роботу підсумовувала згадана вище Комісія, було вигнано ватаги Муравйова з Києва. Український уряд повернувся до столиці України. На старання родичів 27 студентів, яких замордовано військом Муравйова на станції Крути та поховано довколишніми селянами біля станції в спільній могилі, привезено до Києва для похорону їх над Дніпром.
Величний похорон крутянських героїв відбувся 19 березня. У жалобній церемонії взяли участь професор М. Грушевський — голова Центральної Ради, члени Малої Ради й тисячі киян. Грушевський у промові над могилою полеглих героїв сказав: «Український народ досі вірив у можливість свого розвитку в новій демократичній Росії. Та після всього, що сталося з Росією, чи то реакційною, чи революційною, Україні не по дорозі».
У підсумковому слові згадана Комісія наголосила: у кожну річницю бою під Крутами пам’ятаймо, що, крім 27 студентів, похованих на Аскольдовій могилі, на Чернігівських полях лежить прах ще близько 290 старшин, юнаків-кадетів і близько 20 студентів, які полягли в нерівному бою з червоними ватагами Муравйова. Наша згадка буде символічними квітами на їхні могили.

Публікацію підготував Олександр СКОРИНА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»