ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
У НАЙБІЛЬШУ СКРУТУ — ВІРИ НЕ ВТРАЧАВ
Коли розпочалася війна з гітлерівською Німеччиною, бучанець Іван Самсон був підлітком. Так для нього та багатьох його однолітків і минули роки юності — фашистська окупація, допомога підпільникам, боротьба з ворогом на передовій, відбудова народного господарства, що лежало в руїнах.

Тоді важко було всім. І це об’єднувало людей, гуртувало заради досягнення великої мети — жити в злагоді, плекати дітей, сумлінно працювати, щоб приносити користь державі.

Під ворожими бомбами
Родом Іван Іванович Самсон з Чернігівщини. У славних краях, у селі Козацькому Бобровицького району, 1927 року народився хлопець. Батьки працювали у колгоспі, Іван Кузьмович був майстром на всі руки, столярував. А мама — Тетяна Василівна — ходила на лан. Хоча Іванко й був у родині найменшим з дітей, та «привілеїв» через це ніяких не мав. Так уже заведено в селі, що змалку дітлахів привчають до праці, тому хлопчина від п’яти років пас з лозиною гусей. А до школи пішов шестирічкою, як і нинішні діточки. Побачив, що друзі у вересні йдуть здобувати освіту, то й не схотів від них відставати. Додому привела вчителька. Батьки вирішили: нехай навчається, аби тільки встигав за семирічками.
— Тільки-но скінчив сьомий клас,— згадує Іван Іванович,— як стало відомо, що на нас напала Німеччина. Якраз були літні канікули, і я працював на току. І тут звістка — війна! Нам з хлопцями доручили перегнати відбірних коней військового призначення до сусіднього села, де був збірний пункт. З цим завданням ми впоралися.
Пам’ятаю, як потрапив під наліт ворожої авіації. Жінки та підлітки рили окопи для радянських військ, готували лінію оборони. Раптом налетіли фашистські літаки. Зверху на нас посипалися бомби. Землю сколихнули вибухи, над головою свистіли осколки. Навколо лунали несамовиті крики, зойки. Люди в паніці розбігалися. Треба було б стрибати в канаву, а я чомусь побіг до конюшні, де заховався під жолоб. Пощастило, що зостався живим. А людей тоді загинуло багато.

У сільському підпіллі
Приблизно через місяць після початку війни німці ввійшли в наше село. Знайшлися й такі, хто зустрічав окупантів хлібом-сіллю. Ми одразу ж відчули фашистську «милість», коли в нас відібрали трьох гусей. Наша хата стояла на краю села, біля болота. Рідна оселя й стала явочною квартирою. Партійне керівництво залишило у ворожому тилу підпільників. Їм вдалося втертися в довіру до гітлерівців. Так Павло Плешкун став старостою в селі, його двоюрідний брат Микола Плешкун — писарем. Їм допомагали Грицько Нагула, Микола Ситник, Микола Гринь. Ось така була в селі Козацькому підпільна організація. Сходилися чоловіки до нашої хати хто з чим — з вилами, косами чи граблями. «Ходи сюди, синку,— говорив Павло Плешкун.— Підеш на дорогу, будеш дивитися, щоб ніхто не йшов. Когось побачиш — попередиш нас!»
Агенти заготовляли м’ясо для німецької армії. Якось зайшли вони й до нас, відібрали нашу годувальницю корівку та телятко. Зібралися на явку підпільники, мати й плаче. Староста заспокоїв: «Ваша корова буде в колгоспі, підете й заберете!» На щастя, повернули ми нашу корівоньку додому.
А тут нове лихо спіткало родину Самсонів. Призначили сестру Катрю на відправку на каторжні роботи до Німеччини. Рідні переховували дівчину, тож замість неї забрали матір.
— Завели матусю до приміщення колишньої сільської ради в управу,— розповідає Іван Іванович.— Бачу її з вулиці крізь шибку. Вона плаче, у мене сльози з очей полилися. Хотів неньку визволяти, але ніякої зброї не було. Як ми раділи потім, коли за два тижні вона повернулася додому, пощастило утекти дорогою, з Чернігова добиралася вона пішки.
Наша з батьком підпільна діяльність закінчилася після загибелі наших активістів. Періодично вони збиралися на районній явочній квартирі. Це була невеличка хатина під лісом. Фашисти оточили підпільників й усіх знищили. Після війни я їздив туди. Розповідали, що народних месників хтось зрадив.

Коней переховував на болоті
Восени 1943 року все частіше серед людей виникали чутки, що наближаються радянські війська. Згодом ми уже й самі чули, що десь недалеко гримить. І тут схопили нашу сестру Катрю й разом з її ровесницями повезли до Бобровиці, щоб звідти відправити до Німеччини. Тільки про це почув, узяв коня — й за ними. Переслідував 15 кілометрів, але таки наздогнав. На возі сидів поліцай, який мав стерегти дівчат. Проте він не чинив мені жодних перепон. Отже, сестру я відбив.
До Бобровиці мали евакуювати сім’ї поліцаїв. У колгоспі мені дають двох добре відгодованих кобилок та військового воза й наказують їх відвезти. Кажу, що в мене й окрайця хліба немає із собою, дайте додому заїхати, щось взяти на дорогу. «П’ять хвилин тобі часу!» — відповідають. Я хутко поза селом до болота. А в нас там густі кущі росли. Словом, загнав я туди коней. Тільки вночі пішов додому, тихенько постукав у вікно. Рідні не спали, переживали, де я подівся. За ніч батько закопав нехитрий домашній скарб — думав, що спалять хату. (До речі, у нашому районі фашисти вщент спалили п’ять сіл.) А я попоїв і знову повернувся на болото. Дякуючи Богові, нам знову пощастило. Не спалили, бо не встигли. Мене мали взагалі розірвали на шматки — як «диверсанта».
Перед самим приходом радянських військ почався інтенсивний артилерійський та мінометний обстріл передової. Наші так лупили, що в оселі шибки повилітали. Згодом обстріл припинився. Бачу, їде на конику підбитому червоноармієць, старший сержант. Заїкається дуже, видно, після контузії. Каже, що нема чим гаубицю тягнути. «Як це нема чим! Є!» — весело кажу йому й веду із собою в кущі. Військовий побачив моїх кобилок, зрадів, почав мене обнімати. Поїхали до гаубиці, запрягли моїх конячок. Вони так рвонули з місця, що тільки багнюка з-під коліс полетіла. Старший сержант подарував мені ремінь та штани. «Бери, синку, пригодиться!» — мовив на прощання.

«Ми охороняли завод «Мессершмідт»
Наприкінці 1944 року Івана Самсона мобілізували до лав Червоної Армії. Це був останній набір перед закінченням війни. Юнак потрапив до снайперської школи. Після неї воював у складі 113-го стрілецького полку. Війна для Івана закінчилася 12 травня 1945-го в Чехословаччині. А ось військова служба тривала й далі — тепер уже в переможеній Німеччині.
— Нам наказали охороняти завод «Мессершмідт»,— розповідає Іван Іванович.— Цікаво, що місто, на околиці якого він стояв, було зруйноване, а завод уцілів. Випадково чи ні — не знаю. Підприємство працювало, випускало літаки — уже для нас. (Згодом обладнання демонтували й перевезли до СРСР.) Очолював завод радянський генерал. Його помешкання було для нашої охорони постом № 1. До нього з парадного входу непоміченим не проберешся. А ось з тильного боку був сад з густими кущами малини.
Одного разу мені випало вночі охороняти цей відповідальний пост. Я обрав позицію, щоб було видно і парадний вхід, і тильний бік. За годину з тильного боку почувся якийсь тріск. У нас був суворий наказ: якщо звідти хтось з’являється — стріляти! Я прицілився і пустив туди дві довгі черги з автомата, замінив диск. В оселі генерала загорілося світло. Скоро прибув наш караул. Я пояснив, що сталося. Мене зняли з поста і поставили вартувати двох солдатів, а місце пригоди оточили.
Уранці з’ясувалося, що я вбив вівчарку та поранив німця-шпигуна. Цей чоловік та спеціально тренована собака належали до диверсійної групи, завданням якої було захопити нашого генерала. Про неї наші контррозвідники вже знали. Згодом цю групу знайшли і затримали.
Отже, після тієї пригоди мене викликають до генерала. Він прийняв мене по-батьківському. Пам’ятаю, розмовляємо з ним, тут приносять чай у склянках зі срібними підставками, з маленькими ложечками. А я навіть не знаю, як його взяти, щоб не було соромно перед генералом. І тут він запитує у мене, що я вибираю за свій сміливий вчинок — цінний подарунок чи відпустку. Кажу, мені краще відпустку, щоб додому з’їздити, провідати рідних.
І за місяць я поїхав до своєї рідні. Дали три доби на дорогу та 12 — сама відпустка. Скільки мороки було, щоб пропустили через кордон. А сама дорога додому — просто пекло! Поїзди перевантажені людьми, доводилося навіть чіплятися за поручні й так і їхати на східцях, бо до вагона не пробратися. А ще на кожному кроці — бідність, злидні. Перед поїздкою «особісти» попереджали мене, щоб нікому не патякав про життя за кордоном. Не встиг й озирнутися, як відпустка промайнула. Знову далека дорога до Німеччини.

«Він пішов на мене з ножем»
З армії Іван Самсон повернувся старшим сержантом. Коли працював муляром у радгоспі, познайомився з дівчиною Антоніною, одружився. Згодом Іван став дільничним інспектором міліції, йому надали звання лейтенанта.
— Часи повоєнні були дуже важкі,— веде далі розповідь Іван Іванович.— Правоохоронцям доводилося боротися зі спекулянтами (це ті люди, які перепродували різні товари), крадіями, хуліганами. Поширеним було й самогоноваріння. Траплялися й тяжкі злочини. Пригадую, як один молодий чоловік, фактично ще юнак, прямо на базарі зарізав людину. Я кинувся його заарештувати. А він, увесь закривавлений, пішов на мене з ножем у руках. Миттєво вихопив пістолет. Юнак змирився з арештом. Я відвів його до сільської ради, звідти машиною повезли до міліції. Як з’ясувалося, він убив свого сусіда — межу не поділили. Завдав 12 (!) колотих ран. Його засудили, але дали не багато — виявилися пом’якшувальні обставини. Та «тюремна школа» принесла свої «плоди». Чоловік повернувся з в’язниці. Люди сторонилися його, боялися. І він став на «слизьку» стежку. Згодом дізналися, що його вбили.

«Головне — душевний спокій»
П’ятнадцять років працював на цукровому заводі в Бикові, був завідувачем на цукровому складі. Яка це невдячна робота! Чому? Бо багато крадуть! Я знав, що 18 тисяч тонн цукру повинен отримати з підприємства й стільки ж відправити. А як за всім впильнуєш? Повірите, я навіть став боятися своєї роботи!
До Бучі родина Самсонів перебралася в 1976 році. Перед цим Іван Іванович тут відпочивав — дуже сподобалося. Коли переїхали, влаштувався майстром з оббивки меблів на побуткомбінат в Ірпіні. Життєвого тонусу завжди додавала громадська робота у ветеранській організації.
— Життя прожити — не поле перейти,— розмірковує Іван Іванович.— Що головне для людини? Напевне, душевний спокій, багатство душі. Не треба лінуватися, треба працювати. Коли сумлінно трудишся, допомагаєш людям — забуваєш про всі неприємності, виникає цікавість до життя.

Ігор ШВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ПЕРШОВІДКРИВАЧ

назад »»»