ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ДАТА, ЩО СПОНУКАЄ ДО РОЗДУМІВ
На шляху побудови української державності дата 22 січня посідає особливе місце. Цього дня 1919 року підписано Акт злуки, що ознаменував об'єднання двох суверенних держав — Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). День Соборності проголосила у Києві на Софійському майдані Директорія УНР.

Цій події передував Передвступний договір між двома новоутвореними українськими державами, укладений 1 грудня 1918-го у Фастові повноважними представниками.
Україна вирувала повстаннями військово-революційних, робітничих і селянських мас. Скориставшись відсутністю стержневої потужної політичної сили, московський більшовицький уряд організував збройні виступи (переважно у промислових центрах східних губерній України) й проголосив тут радянську республіку.
Гетьман Скоропадський, котрий діяв прагматично у побудові незалежної держави, не дістав підтримки в широких масах і змушений був залишити Київ. Водночас уряд УНР заручився підтримкою у європейських країн, які вели перемовини з більшовицькою Росією у Бресті. Приклад українцям показували інші поневолені Російською імперією народи. Російське царське ярмо скинули фіни, поляки, грузини, країни Прибалтики, утворюючи самостійні держави або ж національні уряди.
Падіння Австро-Угорської імперії відкрило шлях українським патріотам у Галичині, на Буковині й Закарпатті до створення Української народної ради, а пізніше ЗУНР.
У самій Директорії не було єдності між представниками різних політичних течій. Навіть голова Директорії Володимир Винниченко дозволяв публічні випади проти Головного отамана Симона Петлюри, характеризуючи його діяльність, як війну з власним народом. Треба сказати, що В. Винниченко до кінця так і не позбувся своїх рожевих соціалістичних ілюзій, сподіваючись, що Ленін подарує Україні самостійність. Ультимативна позиція більшовиків Російської імперії змусила об'єднуватися українських лідерів. 22 січня став історичним днем, коли юридично було оформлено багатовікове прагнення нашого народу у різних етнографічних землях жити в єдиній родині, будувати Незалежну Соборну Українську державу.
Очевидці, історичні документи розповідають про неабияке піднесення, що панувало того дня в Києві, серед найширших мас у багатьох інших містах. Від самого ранку історична столиця убралася в синьо-жовті знамена. На Володимирській вулиці біля Софійського майдану височіла арка з гербами УНР і ЗУНР. З усіх церков, відслуживши вранішній молебень, стікались колони хресних ходів. Під звуки оркестрів сюди почали підходити військові підрозділи, збиралися кияни.
Опівдні на Софійський майдан прибули члени Директорії, Трудового конгресу України, делегація ЗУНР, дипломати.
У виконанні потужного зведеного оркестру зазвучав національний гімн «Ще не вмерла Україна». Перше слово Володимир Винниченко надав заступникові президента УНР Левкові Бачинському. Привселюдно, перед усім українським народом, перед усім світом, перед лицем історії він підкреслив прагнення українців західноукраїнських земель об'єднатись із «великою Україною».
«...Будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душою з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею, хочемо і бажаємо обновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, до якої стремілись наші великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа...»
Л. Бачинський вручив Голові Директорії В. Винниченку вірчу грамоту, що засвідчувала документально попередні напрацювання щодо злиття ЗУНР і УНР: Володимир Винниченко у слові-відповіді привітав західноукраїнських братів, наголошуючи на історичному значенні Акту Соборності. Він попросив члена Директорії Федора Швеця проголосити Універсал про злуку УНР і ЗУНР.
Тоді ще не було технічних засобів, які б давали змогу забезпечити звучання на весь майдан. Копії Універсалу роздали уповноваженим і ті стали зачитувати його в чотирьох кінцях багатотисячного всенародного віче. Майдан вибухав гучними вигуками: «Слава!», «Слава Україні!», «Слава УНР, ЗУНР!» тощо. Потім численне духовенство на чолі з архієпископом Аганітом відслужило благодарний молебень та благословило історичну подію ім'ям Всевишнього.
Небувале піднесення, сплеск національної свідомості на засніженому Софійському майдані були такими потужними, що той дух не змогли погасити впродовж десятиліть ні більшовицька агресія 1919 року, ні вишукана комуністична пропаганда, ні чорні хвилі репресій, що супроводжували діяльність більшовицької влади за часи правління Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Горбачова.
День Злуки відзначався у підпілля й за кордоном в українських еміграційних центрах. Коли 1990-го стала скресати крига тоталітарного режиму, Київ знову завеснів синьо-жовтими стягами і біля стін Святої Софії знову зібралися посланці з усіх українських земель. Багатотисячний ланцюг єднання від Львова та Івано-Франківська до серця України — Києва вкотре засвідчив незнищенне прагнення українців жити в самостійній державі. Нагадаємо, що велелюдна акція відбувалася під пильним контролем ЦК Компартії України і його потужного апарату, що спирався на КДБ, міліцію й армію. Проте комуністи Києва, України, Москви нічого не могли протиставити голосу свободи.
Нинішня річниця зовсім не схожа на урочисті багатомільйонні акції, що знав наш народ цього дня в різні історичні періоди. І не тільки зовнішніми ознаками — у Києві ні снігу, ні морозу. Слава Богові, бо не відомо, як би пережили зиму з нововведеними комунальними тарифами, що нав'язала нам нинішня влада незалежної України. Повсякденні побутові клопоти, мов довбнею гатять по головах «великих» і «маленьких» українців. «Де вже взятися тому національному піднесенню та патріотичним настроям»,— скажуть песимісти.
Неправда, як засвідчать соціологічні дослідження, українці, переважна більшість не шкодують щодо обраного шляху будувати незалежну, демократичну, заможну державу. Але їхній терпець уривається під тиском міжпартійних чвар, політичних розбірок і слабодухої влади, котра і на шістнадцятому році незалежності демонструє неспроможність вирішувати важливі соціально-економічні проблеми.
На жаль, політична еліта України вельми схожа на своїх попередників далекого 1919 року. Валерій Ясиновський, відомий поет з Тернопілля, влучно сказав про сьогоднішнє українське сьогодення:

Тому-то й досі гнем горба,
Тому такий розор,
Що в нас одні кричать:
«Ганьба!»,
А інші гнуть — «Позор!».

Тарас ЗАЄЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ЛЕВЧЕНКО ЗАГИНУВ ЯК ГЕРОЙ

назад »»»