ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЗАХІД ШАНУЄ ГОРБАЧОВА І ЄЛЬЦИНА, А РОСІЯ — ПУТІНА
Останній генеральний секретар КПРС і президент СРСР Михайло Горбачов вестиме щомісячну авторську колонку в газетах одразу кількох країн. Інтерес до особи цього політика з боку закордонних мас-медіа свідчить про те, що на Заході прислухаються до його думки навіть через 16 років після розпаду СРСР. Щоправда, в Росії «The New York Times Syndicate», який домовився з Горбачовим, видруковувати його колонку не буде. Дії видання — закономірні. Горбачов, який на президентських виборах у 1996 році набрав менш як один відсоток голосів, на своїй батьківщині є непопулярним. Зрештою, як і Борис Єльцин. Обидва політики періоду перебудови і розпаду СРСР для багатьох росіян залишаються символами розвалу, тоді як Володимир Путін уособлює консолідацію.

Соціолог з московського «Центру Левади» Олексій Левінсон зазначає, що лише кілька відсотків росіян позитивно оцінюють діяльність Горбачова і Єльцина. Їхні прихильники є в кількох соціальних верствах, зокрема серед міської інтелігенції, яка донині сповідує демократичні ідеали початку 90-х років минулого століття.
Решта громадян не тільки оцінює негативно, але вже й не пам’ятає цих політиків. В опитуваннях стосовно довіри до публічних осіб Єльцин і Горбачов збирають не більше 2–3% позитивних і негативних висловлювань. Переважна більшість росіян взагалі не має емоційного ставлення до цих постатей, вони обидва втрачають місце в суспільній пам’яті.
На думку соціологів, це можна пояснити механізмом усування із свідомості складних і важких подій у сферу табу, про яку не згадують і не думають. Був час, коли і Горбачову, і Єльцину довіряли 80% громадян. Якщо показник знизився до 2–3%, то це свідчить про глибоку травму, яку пережило суспільство за останні два десятиріччя.
Хоча Горбачов хотів урятувати СРСР, а Єльцин його демонтував, отже, ставили різні цілі, обидва зазнали «невдячної пам’яті», бо свого часу не виправдали довіри суспільства. За правління Горбачова виникло враження, що щось змінюється, є мета. Але Горбачов як людина і як політик не встигав за очікуваннями соціуму. Під час перебудови він хотів будувати соціалізм з «людським обличчям», але суспільство вже не хотіло жодного соціалізму і пішло далі без нього. Натомість Єльцин в очах опитаних росіян грішив невиконанням обіцянок. Його реформи не дали сподіваних результатів, і влада скоро опинилась у глибокій стагнації. Ворогами Єльцина завжди були і є комуністи. Однак починаючи з другої половини 1990-х років він перестав бути героєм й для своїх переконаних прихильників, бо цілком їх розчарував. Тому механізм падіння рейтингу, на думку соціологів, є зовсім іншим, ніж у Горбачова. Натомість росіяни все частіше добрим словом згадують про Леоніда Брежнєва. Ностальгія за СРСР випливає з бажання втекти до країни мрій, де менше проблем. З роками настає ідеалізація минулого, на яке припала молодість багатьох росіян. «Не було дорожнечі, усе можна було купити» — таким є найпоширеніше висловлювання. Коли інтерв’юери нагадують росіянам про дефіцит товарів масового споживання, то вони визнають, що «не можна було чогось купити, зате завжди можна було якось дістати».
Цю ідеалізацію підтримують радянські фільми і навіть мультики, засилля яких протягом тривалого часу спостерігається на російському телебаченні. Коли Володимир Путін говорив про розпад СРСР як велику геополітичну катастрофу, він звертався до добре вкоріненої міфологічної свідомості росіян.
Проблема Єльцина полягала в тому, що він так і не сказав співгромадянам, що саме будує. Соціолог Левінсон згадує, як у перші роки президентства Єльцина люди дзвонили в соціологічний центр і запитували: «Що ми тепер будуємо?». Адже їх завжди запевняли, що вони будують: комунізм, соціалізм або інтернаціональний союз. Проте у 1990-х роках політична еліта Росії так і не відповіла на питання, який лад буде в країні. Єльцин не здійснив багатьох реформ, бо, очевидно, і не розумів, які з них потрібно впроваджувати, не мав відповідного плану. Його оточення і прихильники також не висунули жодної програми. У країнах колишнього Варшавського договору і Балтії відбулась досить ґрунтовна дискусія про державу, її устрій. У цих дискусіях визначались цілі, які об’єднували націю. Зокрема, це стосується вступу в Євросоюз чи НАТО.
Натомість у Росії суспільство дедалі сильніше відчувало хаос і тривогу за завтрашній день. Тому не дивує, що Путін тішиться великою популярністю, хоча його рекомендував непопулярний Єльцин. Рейтинги Єльцина і Путіна є певним дзеркальним відбитком. Путін зміг позитивно відповісти на запити суспільства. Ці потреби здебільшого архаїчні, часом навіть не дуже гідні сучасної людини. Але нинішній російський лідер спромігся їх правильно «прочитати». Саме це, а не піар лежить в основі популярності президента Росії.
Суспільство сприймало не завжди тверезого Єльцина як маріонетку в руках олігархів, що, згідно з соціологічними опитуваннями, мали в очах громадян усі риси «демонів». А росіяни, як відомо, люблять сильних і самостійних лідерів.
Тому нині, попри те, що політологи попереджають: в суспільно-політичному житті є всі ознаки влади кланів,— більшість громадян вірить, що одноосібно править Путін. Ба більше, це Путін є тим керівником, який чинить добре. Хто винен у зростанні цін? Міністри, підприємці, бюрократи — відповідають на запитання соціологів росіяни. А чия заслуга, що збільшено пенсії? «Президента Путіна»,— відповідають ті самі люди.
Так само й у зовнішній політиці. Горбачов і Єльцин у суспільній свідомості гнули спину перед Заходом і є символом розпаду, а Путін став виразником консолідації майже в кожній сфері суспільно-політичного життя. Росіяни переконані, що Путін захищає їх від «чужих». Президент скористався страхом населення перед зовнішнім оточенням, на цьому ґрунтуються різноманітні кампанії: антигрузинські, антипольські, антиамериканські, антиукраїнські, антиестонські тощо.
Підтримка ксенофобських інстинктів й упереджень — далеко не похвальні дії у порядному міжнародному товаристві, зате вони ефективні. За Єльцина в багатьох росіян виникало відчуття програшу і капітуляції. Нині 28% вірять у перемогу в можливій війні з США, а 30% переконані, що Росія «виживе в такій війні».
Отже, до людей повертається відчуття величі держави. Але чи того досить, аби дійсно стати визнаною великою державою і викликати відповідні почуття в інших народів? І чи є гідною великого народу така невисока оцінка Єльцина і Горбачова, яким віддає належне весь цивілізований світ?

Петро ПЕТРІВ
також у паперовій версії читайте:

• СУМНИЙ ЮВІЛЕЙ ГУАНТАНАМО

назад »»»