ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВЛАДИСЛАВ ТРОЇЦЬКИЙ: «ТЕАТР — ЦЕ КАМЕРТОН ДОБРИХ І КОРИСНИХ ІСТИН»

Давно ви відривалися від роботи, від побуту, від телевізора, щоб запитати себе: «Навіщо живу?»
Чи давно ви дихали свіжим повітрям, пили чисту воду і спілкувались з живим лісом?
Коли востаннє ви з щирим почуттям відгукувалися на щирий погляд?
Коли вас зацікавлено вислуховували і сердечно вам відповідали?
Запитання, запитання...

А чи давно ви переступали поріг театру, та ще такого, де не розважають, а спонукають думати? І це вам допомагало не тільки знайти відповіді на свої власні проблеми, а й поріднитися з театром-домівкою-розрадою...
Ось так і я переступив поріг Центру сучасного мистецтва «ДАХ» і начебто встав біля чистої дошки, котра що-хвилини моєї присутності там почала заповнюватися письменами-підказками, прозріннями, порадами... І знову — запитаннями, запитаннями, які дивно виводили на шлях до зцілення душі.
Моїм проводирем на цій дивовижній, трохи навіть чудернацькій, некомерційній мистецькій території неподалік метростанції «Либідьська» був її правитель (а також засновник, власник і головний режисер) Владислав Троїцький, для якого пошук істин став справою життя, а його піддані-актори — друзями-соратниками, з якими він творить Радість. (У втомлених очах Владислава періодично виникає запитання-відповідь: «Невже нас Бог створив для турбот-проблем і печалей?»). Ах, як добре сказала театроманка Наталія Шевченко: «Театр — це магічне мистецтво, що має здатність перетворювати життя, надавати діям і словам додаткових, нерідко полярних значень. Театр усуває парадокси. «ДАХ» — це затишок гостинного дому, який запрошує долучитися до досвіду соборного мистецького життя як своєї персональної історії. «ДАХ» — це незалежний від держави творчий осередок, проте не сховок, тил, а передова».
— Владиславе, а як Ви пояснюєте це явище — «ДАХ»?
— «ДАХ» — це цілісна концепція, що, як мотрійка, уміщує кілька проектів-напрямів. «ДАХ» — це традиція й експеримент. «ДАХ» — це вже системна й глибока історія, хоча нам начебто не так багато років — дванадцять, але наш час вирізняється спресованістю і концентрацією подій, емоцій, рішень.
Дванадцять років ми наполягаємо на своєму шляху. Мені здається, що він особливий у контексті української культури. По-перше, ми претендуємо на академічність, хоча «ДАХ» — маленька територія-структура, не визнана державою як академічна, хоча всі ознаки академічності наявні, насамперед — глибока повага до традиційного театру. У нас працював чудовий режисер Володимир Миколайович Оглоблін, котрий втілював традиції російського й українського реалістичного театру, при цьому він стверджував, що «ДАХ»— один з найкращих періодів його режисерського життя.
По-друге, у «ДАХу» відбуваються фундаментальні пошуки в новій драматургії, котра ставить важливі запитання перед глядачем. Ми працюємо, зокрема, з московським драматургом Клімом, наші вистави за його п'єсами успішно витримали іспит на російському фестивалі «Нова драма». Клім спеціально для нашого театру написав п'єси, що склалися в цикл «Сім днів з ідіотом» (ненаписані глави роману Федора Достоєвського «Ідіот»). Кілька вистав я уже поставив, це «День перший. «Сумний спектакль», «День другий. «Тлумач Апокаліпсиса», «День третій. «Занепалий Ангел», «День четвертий. «Біс-Сон-Ніцца», «День восьмий. «Ідіот», «Парадокси злочину, або самотні вершники Апокаліпсиса». Окремо стоїть вистава за Клімом «Український «Декамерон».
Одна з особливостей «ДАХу», на мій погляд, полягає в тому, що ми перебуваємо поза зоною розважальності. На жаль, здебільшого сучасний театр — це поле розваг для охочих до безтурботного дозвілля. Для мене ідеальний глядач — той, хто здатен мислити. Наші спектаклі потребують серйозної роботи публіки — духовної й інтелектуальної, тому що ми оперуємо поняттями, надто незвичними в теперішньому житті. У цьому наша сила й вразливість.
«ДАХ» — це ґрунтовні дослідження в царині фольклору, котрий є квінтесенцією енергії української землі. Сучасний український театр цієї енергії практично не використовує, була традиція музично-драматичного театру, але з відходом корифеїв вона поступово зійшла нанівець, перетворилася в шароварщину. Украй необхідним є зацікавлене щиросердне звертання до фольклору, робота з ним, осмислення — і віддача в міську культуру, яка істотно відрізняється від сільської. У чистому вигляді фольклор міською свідомістю дуже важко сприймається, тут необхідна певна трансформація. От ми й поставили спектаклі «Пошуки втраченого часу» (з фольклорною групою «Божичі»), «Кам'яне коло» (з фольклорною групою «Древо»). Потім я створив етнохаос групу «ДахаБраха». З цим колективом я поставив три музичних спектаклі-прологи — шекспірівську трилогію: «Макбет», «Річард III» і «Король Лір». Відтворено традицію пантоміми, яка в шекспірівські часи завжди передувала основній дії вистави. Я це називаю містеріальним дійством під живу музику. Це не реконструкція справжніх українських ритуалів, насправді вони придумані, але чимало людей, які їх бачили, кажуть, що це щось більш справжнє, ніж те, що нині реконструюють. Не знаю чому, але все в нас якимсь дивним чином вийшло на добре. Ці спектаклі визнані не тільки нашим глядачем, упродовж минулого року ми показали їх на десятьох міжнародних фестивалях. Наприкінці січня їдемо на дуже відповідальні гастролі в Лондон, гратимемо десять вистав на провідній концертно-театральній сцені Британії — у «Барбекен-центрі», що є базою Лондонського симфонічного оркестру. Туди запрошують найкращі театри світу. З України там ще ніхто ніколи не виступав.
— Що є підґрунтям такого успіху?
— Напевно те, що «ДАХ» уже має свою акторсько-режисерську школу. У березні я робитиму додатковий набір. Я переконаний, що навчати треба тільки в реальному театрі, не можна влаштовувати тренувань в басейні без води, що зазвичай в театральних навчальних закладах і відбувається. Я вважаю, що студенти, починаючи з першого курсу, мають грати перед публікою, а не так, як це буває під час навчального процесу: показують зрідка щось своїм викладачам, тобто плавають у басейні без води: без живого глядача, і без повторюваності зіграного. Театр — це обов'язково напрацьована репертуарна історія, експлуатація вистави, експлуатація ролі, театр — це гастролі і фестивалі.
У світі є різні театральні моделі. Наприклад, ігровий театр, його свого часу відкрив і розвинув московський режисер Анатолій Васильєв, у «ДАХу» викладали його учні — сильні самостійні режисери Борис Юхананов, Ігор Лисов, Валерій Більченко.
Є містеріальний театр (його прапором є поляк Єжи Гротовський), в Україні це незорана земля.
Є ще театр маски, теж, так би мовити, не відома в Україні зона.
Ми всім цим у «ДАХу» цікавимося, у нас є широка поліфонічна система театральної освіти, що виливається в конкретну практику, тобто у вистави, втілені в різних стильових напрямах.
У певний момент я зрозумів, що театр дає змогу створювати реальність набагато цікавішу, ніж життя, що нас оточує: у реальному житті ми перебуваємо в полоні фіктивних фантомів, неправильних стереотипів, шкідливих уявлень про дійсність, які нам накидають на свідомому і підсвідомому рівні через соціум, мас-медіа, пресу.
Театр — це те місце, де можна міркувати інакше, жити іншими смислами. Театр — це пошуки духовного прагматизму. У театрі я почуваюся людиною і повнокровно живу.
Я не люблю слова «виживати». Багато хто виживає, а в мене виникає запитання: «Виживаєте? А коли жити будете?»
— Іноді можна почути: «Як цікаво жити у важкі часи».
— Вони скоріше цинічні. Скрізь — невір'я, брак ідеалів і мрії. Бракує віри, надії і любові. Оцей «брак» руйнує свідомість людей. Як можна стоїчно втриматися на позиціях «доброго, розумного, вічного» всупереч навколишньому кошмару і спокусам несправедливого соціального успіху? Театр — це та територія, де ти можеш відстоювати найкраще в собі — спочатку для себе, а потім для інших. Театр — це камертон добрих і корисних істин. Це те місце, де не бояться запитувати. Ми не знаємо відповідей. Я тільки можу ставити болісні запитання: «Навіщо ти тут? Що ти можеш дати своїй дитині? Чи готовий ти до смерті?» Насправді драматичне мистецтво — безстрашний погляд в обличчя життя (смерть одна з його граней). Люди від багатьох питань соромливо відвертаються, у той час як самурайська готовність зустріти смерть — один з елементів театру. А нелицемірне запитання про самотність? Про патріотизм? Поняття патріотизму вкрай девальвоване в Україні. Ми в театрі про це теж говоримо з глядачем за допомогою вистав.
На жаль, в Україні немає такого поняття як позитивний герой, особливо в мас-медіальному аспекті. Скажіть мені, хто герой? На кого можна рівнятися хоч у чомусь?
Великого поета Тараса Шевченка, на превеликий жаль, перетворили в розмінну монету, в ікону, у фетиш, забуваючи, що і серед наших сучасників є великі люди — письменники, композитори, художники, які можуть бути взірцем і для молоді, і для старих. Але мало хто з українців здогадується про їхнє існування, знає про них. Книжок, дисків не можна купити, тому що їх неможливо видати. Це ж катастрофа, народ не знає тих людей, які є обличчям країни, нації. Ми маємо трипільську культуру, Запорізьку Січ, а де великі сучасники?
Отже, театр має розкривати сутність національного позитивного героя і пропагувати його.
— Колись театри ставали володарями думок, особливо в Росії. Згадаймо «Современник», театр на Таганці. Нині в Україні культурна ситуація така, що часто відбувається відторгнення талановитого, самобутнього. Як вам удається вписуватися в цей контекст?
— Якщо брати за основу, що культура — це те, що є, то, звісно, ситуація в Україні гнітюча і дуже сумна, викликає асоціації з болотом-лайном. Є якісь зелені острівці серед цього болота, і люди кричать один одному: ось ми є.
Ви навели приклад Таганки і «Современника». У Росії в двадцятому столітті виник міф про великий російський театр. Це імперська радянська «технологія»: спочатку в СРСР, тепер у Росії складовою частиною ідеології є формування міфів: велика література, великий балет, великий театр, велика музика, велике кіно тощо.
— Немов в решті світу не було Шекспіра, Моцарта, Паганіні, Сари Бернар, Чарлі Чапліна, Ван Кліберна, Пікассо...
— На жаль, коли ми від'єднались від СРСР, і стали, так би мовити, незалежною, самостійною країною, ми в справі створення власних міфів і позитивних героїв застигли на нулі. Безумовно, є спроби апелювати, наприклад, до Леся Курбаса як до великого українського режисера. Але це нежиттєздатний міф, тому що немає реальних послідовників, учнів, немає живого театру Леся Курбаса. Традиція перервана. Виходить, що ніби немає камертона, який налаштовує на ідеали, кожен починає придумувати свої «рецепти», у тому числі реанімувати тіні забутих предків. Але не тіні треба реанімувати, а справу, дійство, ідеали, мрію.
На додачу до всього в українців є характерна риса: вельми не довіряти один одному. Ця риса, звісно, є і в росіян, побутує навіть прислів'я: «Росіянам не обов'язково давати їсти, вони один одного зжеруть». Але в Росії досі живе модернізована ідея великої імперії. Росіяни розуміють, за що вони стоять (за російську імперію), чи проти чого (проти тоталітаризму). В Україні люди не розуміють, за що чи проти чого вони. Неминуче напливає багаторівневий потік бруду-сміття-попси: це і Сердючка плюс Поплавський з гоп-компанією, це те, що ми читаємо в газетах і журналах, бачимо і чуємо по телебаченню і радіо, це те, що відбувається в українському парламенті. Усе це впливає не тільки на свідомість, а й, що найстрашніше, на підсвідомість. Наші діти, споживаючи низькопробне, транслюють його на батьків.
У світлі всього цього «ДАХ», безперечно, дуже складно тримати «на рівні». Для цього треба серце спрямовувати в Небеса, плекати любов до світу, не піддаватися одному з найстрашніших гріхів — зневірі. Недарма хасиди і суфії, коли їм стає погано, починають танцювати,— в серці має бути весела енергія, радість буття.
А навколо суперечлива дійсність, і починаєш розуміти, як багато в ній неподобств. Не можна бути наївним і сліпим, потрібно усвідомлювати, що відбувається. І щоразу пронизує великий сумнів, думаєш: «Навіщо все це коїться навколо?»
— Тоді що ж, врешті-решт, живить Вас оптимізмом?
— Загальнолюдські ідеали. Я серйозно ставлюся до життя, ціную кожну мить. Безглуздо витрачати своє життя, котре дав нам Господь, на якісь дурниці. Я і «ДАХ» намагаємося жити чесно, і не так стосовно інших людей, як самих себе. Найскладніше — не боятися запитувати самого себе і намагатися давати відповіді.
Чищення — річ болісна. І вона не дає гарантії, що тобі легко стане жити. Жити стане складніше. Жити в невіданні набагато простіше. Більшість людей розуміє: відбувається щось не те, але вони максимально намагаються втекти від «проклятих» запитань: біжать на роботу, у ресторан, шукають гульбищ, розваг; уривками — сім'я, діти, з якими нормально поспілкуватись ніколи. Потім бац — помер. Що зробив? Нісенітницями переймався.
А коли оголюєш себе різними запитаннями на зразок: «Дорогенький, а як же ти живеш?», то з'ясовується, що потрібно мати велику мужність, аби щодня жити гідно. Не подвиг смертельний скоїти раз у житті — кинутись на амбразуру, як Матросов, чи протаранити ворога літаком, як Гастелло, а кожного дня жити чесно й совісно, розуміючи, що любов до життя — це мета життя.
— Людині, що стала на порозі «ДАХу», які вистави Ви порадили б обов'язково подивитися?
— Немає універсальної відповіді. Мені за будь-який спектакль не соромно. На нинішньому етапі цикл «Сім днів з ідіотом»— для мене головні дійства, у них серцевина, квінтесенція мого світогляду. Вони потребують наполегливої праці розуму, серця, духу і актора, і глядача.
Класичні спектаклі режисера Оглобліна «Васса Желєзнова» (Горький) і «Весілля Кречинського» (Сухово-Кобилін) — це добротна, чесна драматургія для людей, що цінують поняття великого російського театру.
Є музичні спектаклі-містерії з групою «ДахаБраха»: вони найуніверсальніші, найпростіші для сприйняття, ґрунтуються на чистій енергії, на якісній музиці, візуально дуже красиві, — це «Король Лір», «Макбет» і «Річард III».
Рекомендую веселу вертепну ігрову історію «Український «Декамерон» за п'єсою Кліма.
Вистава «Одруження» Гоголя в моїй постановці — присвята пам'яті Оглобліна, перших два акти зроблено в реалістичній манері, у дусі старого доброго театру, а третій акт — мій ексклюзив, у якому я дав волю фантазії.
На мою думку, діапазон широкий, кожен зможе знайти для себе щось важливе і цікаве.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»