ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
КУШНАРЬОВ: ШТРИХИ ДО ПОСМЕРТНОГО ПОРТРЕТА
Перефразовуючи відомий афоризм про малих і великих дітей, можна сказати щось на кшталт: політичні опоненти не дають спокійно спати, а політичні однодумці — жити. Що поробиш, для української сучасності останніх років саме такий принцип побудови взаємин є найактуальнішим. Найхарактерніше це виявляється у «теплих» стосунках між колись єдиною «помаранчевою» командою.

Утім, надихнула на ці роздуми причина драматична. Загибель народного депутата, одного з чільників табору, протилежного «помаранчевому»,— Євгена Кушнарьова. Річ у тім, що для багатьох політиків, які іменують себе представниками демократичних лав, він порівняно недавно і досить довго був однодумцем. У своєрідному феномені відходу Кушнарьова з демократичних позицій, мабуть-таки, варто спробувати розібратися саме тепер. Навіть попри можливі заперечення на кшталт: «Про мертвих або добре, або — нічого». Жодних засуджень ця публікація не виголошуватиме. Нині про Євгена Петровича переважно згадують, як про «речника» ідей Партії регіонів. Ми пропонуємо згадати про дещо забутого Кушнарьова. Загиблих кожен має право пом’янути по-своєму.
Отже, на початку 90-х Кушнарьов був одним із політиків, хто, перебуваючи в лавах Компартії, усіляко домагався її радикального реформування. Так звана Демплатформа КПРС чи не найбільше зуміла проявити себе на Сході нашої держави, один із регіонів якого (Харківщину) представляв Євген Петрович. Цьому є своє логічне пояснення. Західні області на той час ні на йоту не сприймали ідею збереження СРСР. (Наприклад, під час Горбачовського референдуму, проведеного у березні 1991-го, так званий «оновлений» Союз не отримав підтримки і 30 відсотків тамтешнього люду). Кияни, хоча й не демонстрували такої рішучості до незалежності, все ж «прогресивнішали» на очах, «заражаючи» ідеями свободи чимало представників центральних регіонів.
А от мешканці промислового Сходу перебудовувалися важче. Своєрідним центром демократії у східних областях став Харків. Пригадаймо, скільки колишніх і нинішніх політиків першої величини час від часу збираються на зустрічах Слобожанського земляцтва. Це — депутати кількох скликань: Володимир Філенко та Олександр Карпов, колишні віце-спікери Володимир Гриньов, Віктор Мусіяка,Олег Дьомін (останній, до речі, й нині — на провідних ролях в українському посольстві у Москві) і багато інших.
Значну роль у державотворчому процесі на Сході відігравав, безумовно, і Євген Кушнарьов, на той час депутат парламенту першого скликання. Він був одним із ініціаторів створення згадуваної Демплатформи. Харків став батьківщиною переродження «нестійких» компартійців: прихильники Демплатформи офіційно заявили про себе у лютому 1990 року на регіональній зустрічі у столиці Слобожанщини. Ще за три місяці у Харкові відбулася перша республіканська конференція партклубів, яка завершила об’єднання сил, що були на позиціях Демплатформи.
Для того щоб краще пригадати, що означало таке об’єднання, достатньо процитувати уривок з так званого відкритого листа ЦК КПРС комуністам країни: «Деякі члени КПРС і групи, оголошуючи себе «послідовними демократами», розгорнули боротьбу проти партії, атакують з псевдореволюційних, а по суті, з ліквідаторських позицій її ідейні та організаційні основи. У найконцентрованішому вигляді це виявляється у осіб, що об’єдналися навколо так званої «Демократичної платформи»... І так далі, у тому ж дусі. Вочевидь, автори цього відкритого листа насправді не підозрювали, як близько вони були від істини. Адже майже всі представники Демплатформи згодом полишать КПРС.
Окрім такої «підривної» діяльності, Харків на початку 90-х прославився неабияким піднесенням національної свідомості. Приміром, твори свого земляка, раніше забутого Миколи Хвильового, на Слобожанщині почали вивчати раніше, ніж деінде. Центральний майдан міста — найбільша в Європі площа Свободи — нерідко вирувала день і ніч.
Після здобуття незалежності національне піднесення найбільшого міста східного регіону нашої держави почало дещо занепадати. Політична еліта попервах намагалася не здавати позицій. 1994 року мером Харкова стає Євген Кушнарьов, і надії на економічне й духовне відродження краю у багатьох знову прокидаються. Саме з ініціативи Кушнарьова почала функціонувати асоціація міст України. Саме він очолює народно-демократичне об’єднання «Нова Україна». Це об’єднання згодом стане прототипом НДП — першої партії влади часів Леоніда Кучми.
Із цією партією пов’язано чимало суперечливих епізодів. З одного боку, саме її представники не побоялися виступити проти уряду Павла Лазаренка. Тодішній прем’єр-міністр проводив відверто кланову політику на потенційне возвеличення рідної Дніпропетровщини (вам це нічого не нагадує?).
З іншого боку, лише частина «демократів у квадраті» вчасно усвідомила, що так званий «Кучма-2» буде значно гіршим за «Кучму-1». Євген Кушнарьов не належав до цієї частини. Можливо, тому що йому довелося певний час пропрацювати керівником президентської адміністрації. Причому прийшов він на цю посаду саме з Харкова.
Від багатьох експертів можна почути, що Кушнарьов був одним із найкращих глав канцелярії за всю новітню історію. Не без його зусиль було налагоджено співпрацю президента з Верховною Радою, хоча законодавчий орган тоді очолював Олександр Мороз, затятий опонент Кучми. Вочевидь, Кушнарьов сподівався попрацювати главою АП довше. Адже він навіть відмовився взяти участь у парламентських виборах-98, віддавши своє цілком заслужене місце у першій десятці однопартійцям.
Та Леонід Кучма вирішив інакше. Саме невдовзі після «великих перегонів-98» Кушнарьова було відправлено у відставку. Два роки він був змушений задовольнятися лише партійною посадою першого заступника голови НДП, а у дні президентської кампанії-99 ще й бутафорським кріслом координатора блоку «Наш вибір — Леонід Кучма».
Заповітна мрія Євгена Кушнарьова збулася лише через рік після переобрання Кучми. У жовтні 2000 року він змінює на посаді голови Харківської облдержадміністрації свого давнього опонента Олега Дьоміна. До речі, у цій іпостасі Кушнарьов активно і плідно співпрацює з тодішнім прем’єр-міністром Віктором Ющенком. Настільки плідно, що у квітні 2001-го, під час висловлення недовіри главі уряду парламентом, категорично виступає проти його відставки. Цей факт із біографії Євгена Петровича маловідомий. Наступного дня після відставки Ющенка відбувалася політрада НДП. Як відомо, фракція цієї партії, за винятком Романа Безсмертного, підтримала відставку. А Кушнарьов надіслав своїм партійним побратимам гнівного листа, де засудив їх за «розправу» над Ющенком.
Але ще через три роки він не має жодних ілюзій щодо Віктора Ющенка, виступаючи на боці його опонента. Усе ще очолювана ним Харківська область здебільшого голосує в унісон із губернатором. Зрештою, Кушнарьов, як і будь-хто, мав право на власну позицію.
А після другого туру президентських виборів Євген Петрович так захопився кандидатськими «розбірками», що став «притчею во язицех» зі своїми закликами до створення автономій і фактичної федералізації держави...
Далі продовжувати не варто. Зауважимо лишень, що Євген Кушнарьов був складною, непересічною особистістю. Проте покійний вже підлягає лише суду Всевишнього.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПЕРШЕ ГОЛОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ
• ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, БЮТу НІХТО НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ
• ЙОСИП ВІНСЬКИЙ ВСТУПИВ У ПАРТІЮ «БАТЬКІВЩИНА»
• ЯКИЙ ТЕКСТ ЗАКОНУ НАДІСЛАЛИ ПРЕЗИДЕНТОВІ?

назад »»»