ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ТАКІ ЧАРІВНІ Й НЕПОВТОРНІ ВІЗЕРУНКИ МИРОСЛАВИ КОТ
Напередодні Нового року у Львівському палаці Потоцьких відбулося нагородження лауреатів обласних премій. У номінації «Народна творчість» (премія ім. Анатолія Вахнянина) найкращою визнали Мирославу Кот за зібрання колекції старовинних бойківських орнаментів і одягу.

Листи-звісточки, мов подих теплого літа зі старовинного Дрогобича від пані Мирослави, заслуженого майстра народної творчості України створюють добрий настрій. Зараз вона працює над матеріалами до нової книжки «Українська вишита сорочка». А ось ще одна непогана новина: в Дрогобичі музей одержав від міста будинок — Палац мистецтв і для її робіт там виділили дві кімнати.
Вишивка, наука, математика — ці три життєві стежинки найповніше характеризують багатогранну творчу діяльність Мирослави. Любов до вишивки мисткиня пронесла крізь усе життя. Народилася вона 1933 року у Варшаві, 1943-го переїхала до Дрогобича, там закінчила педагогічний інститут і почала працювати викладачем математики. 1982 року на факультеті громадських професій організувала секцію народної вишивки. Через десять років очолила першу в Україні кафедру методики та історії народних промислів. Пані Мирослава вивчала музейні збірки, приватні колекції, архіви. Її методичні розробки, статті, каталоги — то наукове обґрунтування її знань, ідей. Заслужений майстер народної творчості України, одна з провідних вишивальниць України, педагог, вона навчила понад 500 студентів розуміти-знати вишивку різних регіонів Батьківщини, її техніки та особливості. Беззаперечна заслуга майстрині — у популяризації української вишивки у світі, зокрема США. В її сорочках давні традиції вишивок оновлені, осучаснені.
...У передгір’ї Карпат, оперезаних річкою Тисменицею, на межі з Наддністрянською рівниною розкинувся старовинний Дрогобич, оточений селами з такими милозвучними назвами: Орів, Лішня, Грушів, Добрівляни, Нижні й Верхні Гаї, Брониця, Ріпчиці... В кожному свої звичаї, манера розмовляти, одягатися, вишивати... На дрогобицьких ярмарках легко можна розпізнати продукцію певного села. Особливо легко це вдається зробити Мирославі.
Десятирічною дівчинкою разом із батьками приїхала до Дрогобича. Тут закінчила десятирічку й учительський інститут. Майже десятиліття працювала в сільських школах і водночас навчалася на фізико-математичному факультеті Дрогобицького педагогічного інституту. Здобувши вищу освіту, залишилася у цьому ж ВНЗ викладати на кафедрі математичного аналізу. Та чим би Мирослава Петрівна не займалася, вишивання не полишала ніколи. Змалечку мама Марія навчила дівчинку і вишивати, і в’язати, і шити одяг, і любити людей, приносити їм радість. Маминому навчанню пані Мирослава залишилася самовіддано вірною впродовж усього свого життя. Що б вона не робила: писала курсові роботи чи методички-програми з математики, готувалась до чергових конференцій чи займалась вихованням своїх синочків або учнів (бо має 46 літ педагогічного стажу), завжди у неї був як своєрідний заклик: працюй, шукай, роби добре, гарне, і для себе, і для людей. Щороку вона вишивала нові візерунки і для одягу, і для рушників, скатертин, серветок. Терпеливо вивчала народне в’язання і трикотажне мистецтво.
Надзвичайно вимогливо Мирослава Петрівна ставилась до вивчення технік вишивання. Вона досконало володіє видами низинкового, петельчастого, стебеневого, хрестикового, гладдєвого вишивання, виколювання, вирізування... Її вироби вирізняються високою культурою технічного виконання. Особливу увагу вишивальниця приділяє розробленню нових візерунків на основі ґрунтовного опрацювання збережених зразків у музейних колекціях. Якось у розмові вона із захопленням розповідала, що справжні перли бойківського вишивання, моделювання знайшла у фондах Дрогобицького краєзнавчого музею. Бойківська вишивка полонила Мирославу. Скільки їй довелося попрацювати, щоб зрозуміти специфіку такої невідомої техніки вишивання, як «широкий плетюг». Вона подібна до подвійного ретязя. По збережених стібках і нахилах Мирослава Петрівна змогла відновити цю техніку й оригінально використовує її. Вона з математичною точністю підходить до масштабних співвідношень, ритміки повторень деяких мотивів. Із притаманною їй доскіпливістю пані Мирослава зібрала словник народних термінів, вникає у символічний зміст домінуючих мотивів, роздумує й розшукує пояснення. Приміром, цікаво ж бо, чому бойкині вишитий хрестик у ромбиках-віконцях називають «сім’я»? Вона вишила десятки фрагментів, аби віднайти, розробити такий візерунок, який би відповідав її задумам, щоб подібного не було ні в кого. Її блузи цікаві за кроєм, орнаментом і колоритом вишивання.
Творчими здобутками Мирослави мали можливість милуватися в Києві на персональній виставці, на всесвітніх бойківських фестинах у місті Турці, на Хортиці. Її роботами захоплювалися в США (Чикаго), Канаді (Торонто). Праці майстрині знаходяться в багатьох музеях та приватних колекціях України, Америки, Канади.
Пані Мирослава любить повторювати: «вишивка — це і математика, і невимовна краса життя».
У неї неперевершений досвід навчати молодь вміти відрізняти справжнє мистецтво від перехідної, часто фальшивої моди, пробувати його творити, нести в життя мудрість, красу і духовну наснагу. Працюючи викладачем кафедри математичного аналізу Дрогобицького педінституту ім. І. Франка, у 1980 році при факультеті громадських професій вона створила відділення прикладної праці й секцію народної вишивки. Мирослава Петрівна виховала дев’ятнадцять майстрів, п’ятнадцять з яких стали членами Спілки майстрів народного мистецтва України. Зі своїми учнями вона створила сорок рушників на зразках вишивки Дрогобиччини. Мирослава Петрівна частенько радить вишивальницям збирати вишивки саме з того краю, де живе людина, аби зберегти скарб рідного краю. До того ж, вона вірить у чарівну силу вишиванки. Приміром, ружа в орнаментиці українців є символом краси, ніжності, веселощів. Ружу-пуп'янок вишивали дівчата на сорочках, бо це є символи молодості й загадковості. Саме таку сорочечку витворила бабуся для найменшої квіточки роду — Роксолани Ясеневич. Молодиці на своїх сорочках вишивали розквітлі ружі. Ці квіти, укладені в систему геометричного візерунка — це квіти-зорі, що уособлюють уявлення про Всесвіт як про систему. Пишні ружі рясно розцвітали на сорочках українок. Цю рослину дбайливо плекали під вікнами хати, адже вона нагадує сонце. Слово «ружа» містить в собі давню назву сонця Ра. Та й під її вікнами на підвіконнях із ранньої весни й до пізньої осені палахкотять квіти.
...Дріботять в очах хрестики червоними та білими нитками. І в цьому є філософський зміст. У чорному кольорі закладено тяжке життя селянських жінок Прикарпаття, а червоний колір — то колір сонця, вогню і крові, що символізує життя, світло, очищення. А ще він є захистом від наврочень, стверджує пані Мирослава. Її сорочки на одних із виставок хтось гарно назвав дрогобицькими самоцвітами.
Голос пані Мирослави, мов пісня, виринає з пам’яті: «Оце, коли мала виставку вишиваних сорочок у Канаді у 2001 році, то там був оголошений ніби такий конкурс: хто прийде на виставку у вишиванці, отримає премію!» Тішиться від того, що мала нагоду на тій виставці зазнайомитися з правнучкою Івана Франка, сидіти поруч і розказувати їй про деякі стилі вишивок, а сам Петро Яцик тоді їй сказав: «О, пані, коли ви змінили математику на вишивку, то я вас заповажав».
Які пречудові в її колекції весільні сорочки! Вона мріє, що в її альбомі «Українська вишита сорочка» будуть лише молоді дівчата у вишиванках. А сорочка пасує до спідниці, й до джинсів — вона прикрасить жінку будь-якого віку. Ось тільки одне знає точно пані Мирослава, що крій сорочки має бути один: носила сорочку бабця, потім мати, згодом вона передавалася онуці. Онука могла підперезати сорочку крайкою, а бабця носила вільніший крій. Зазвичай сорочка була одна на всю родину, а пізніше мали більше одягу. Сорочку ні в якому разі не треба випарювати, полотно має саме набрати форму.
...Ми ведемо тиху розмову в ошатній світлиці Мирослави у Дрогобичі. Враз вона перериває розмову й нагадує: «Ви неодмінно маєте залишити запис у моїй книзі гостей». Далі знову поринає в спогади, як усе починалося. Якось студентка із Калуша знайшла бабцю, в якої збереглися цінні візерунки на сорочках. На той час в Україні саме зникли з прилавків простирадла, полотно, рушники...Та аби дістати ті зразки, пані Мирослава пожертвувала своїми запасами полотна. За що й отримала три старовинні сорочки, з яких перебрала узори і виклала на своїх роботах, ледь відновивши деякі елементи.
«...Квіти на сорочках — то лірика зітхальна, а ромби та й, власне, хрестики — то математика,— мов поезія злітає з уст Мирослави Кот».

Людмила ЧЕЧЕЛЬ, м. Самбір, Львівська область
також у паперовій версії читайте:

• З КОГОРТИ НЕСПОКІЙНИХ

назад »»»