ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
КОНСТИТУЦІАНТИ
ЧИ ПРИНЕСЕ НАСТУПНА ПАРЛАМЕНТСЬКА СЕСІЯ ПРОДОВЖЕННЯ КОРЕКЦІЇ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ?

Одна з головних проблем українського законодавства — нестабільність. Нині практично всі усвідомлюють: закони, котрі «штампуються» у Верховній Раді, пишуться під конкретних людей, котрим доведеться їх виконувати. Про якийсь принцип вічності чи бодай послідовності не йдеться.

Найпоказовіший приклад — подолання президентського вето на закон про Кабінет Міністрів. Нинішня редакція цього документа не лише забирає у глави держави найбільшу частку його повноважень. Чимало аналітиків небезпідставно іменують закон про Кабмін предтечею чергових змін до Конституції.
По-перше, спікер Олександр Мороз буквально через годину-півтори після подолання вето, закриваючи другу сесію ВР, наголосив: на наступній сесії парламентові потрібно буде подумати про чергові конституційні зміни. Власне, з вуст Мороза ця теза не нова. Він ще зі своїх опозиційних часів постійно марив розширенням повноважень парламенту.
По-друге, стан справ у законодавчих стінах наприкінці минулої сесії став таким, що представники Партії регіонів фактично домоглися свого. Тобто для найбільш доленосних рішень вони мають понад три з половиною сотні голосів. Нагадаємо, для того щоб коригувати Основний закон держави, цього цілком достатньо. Хоча нині Юлія Тимошенко продовжує наполягати на тому, що вона, як і раніше, проти конституційних змін, запроваджених 8 грудня 2004 року, її реальні вчинки свідчать про інше. Спостерігаються й відверті суперечності в діях: віддавши голоси своєї фракції на підтримку «регіоналів», Тимошенко повідомила про спрямування до Конституційного Суду подання з приводу скасування політреформи.
Нарешті, по-третє, нині за внесення змін до Конституції виступає сам Віктор Ющенко. Щоправда, він корекцію Основного закону бачить дещо інакше. А саме у сенсі повернення главі держави принаймні втрачених повноважень. У те, що це можливо, наразі віриться слабо, швидше може статися навпаки. Скажімо, нині найбільше говорять про те, що чергові зміни мають стосуватися органів місцевого самоврядування. Якщо це справді так, то БЮТ і ПР цілком можуть знову знайти спільну мову, поділивши Україну на сфери впливу своїх двох політичних сил. Адже, попри загальнодержавний опозиційний статус, у багатьох областях саме БЮТ має перевагу в місцевих радах. Якщо за цих умов Президент буде позбавлений права призначати голів облдержадміністрацій, ніщо не заважатиме бютівцям у центральних і деяких західних регіонах стати «опозиціонерами з чіткими владними рисами обличчя».
Про те, що нині в Україні має працювати конституційна комісія, котра б могла підготувати певний ґрунт для чергової порції змін до Основного закону, Президент говорив не раз. Ще восени Віктор Ющенко підписав відповідний указ про створення такого органу. Інші представники влади нібито не заперечували проти створення цієї інституції, але реально вона усе ще не діє.
Під час останнього публічного «брудершафту», чи то пак, зустрічі Президента, Прем’єра та Голови ВР згадувалося про роботу конституційної комісії. Навіть вдалося домовитися про її потенційну роботу. Але чи буде ця домовленість реалізована — велике питання. Бо саме після цих домовленостей було подолане згадуване вето на закон про Кабмін, і усе, що називається, полетіло шкереберть.
Хоча навіть без цього зрозуміло: конституційний процес ніколи не буде для держави безболісним. Почнемо з того, що Україна останньою (!) на пострадянському просторі впоралася з таким завданням, як ухвалення Основного закону.
Після підписання так званого Конституційного договору в 1995 році між тодішніми президентом Леонідом Кучмою та спікером Олександром Морозом конституційна комісія працювала продуктивно. Очолювали її саме згадувані політики, що додавало органу політичної ваги. Кучма й Мороз справедливо вважалися антагоністами щодо формування правил гри для держави.
Екс-президент відстоював якомога більші повноваження для глави держави, а Мороз, як і тепер, схилявся до ідеї розширення парламентаризму. Відтак працювати тодішній конституційній комісії було непросто. «Музику» тут усе ж таки замовляли пропрезидентські сили. Парламентарі лише намагалися зробити усе, щоб апетити протилежного боку не зашкалювало. Але навіть попри це, коли документ потрапив до Верховної Ради, в ньому чітко вимальовувалися «нотки» Леоніда Даниловича. Це і двопалатний парламент, і формування влади за чіткою виконавчою вертикаллю, і багато іншого.
Тож Верховна Рада у процесі доопрацювання тексту Конституції кардинально змінила основні принципи системи влади, закладені в документі конституційною комісією. Це не влаштувало президента і він зробив спробу втілити в життя миліший його серцю текст через всеукраїнський референдум. Як відомо, безуспішно, оскільки Верховна Рада на той момент продемонструвала небувалу згуртованість. Держава отримала Основний закон, а необхідність у конституційній комісії відпала сама собою.
Хоча, як знати... Уже тоді деякі політики наводили приклади багатьох європейських держав, де конституційні комісії є постійно діючими органами. Логічність таких застережень стала очевидною після президентських виборів 1999 року. «Оновлений» Леонід Кучма почав з того, що ініціював всенародний референдум щодо змін до Конституції.
Цей референдум, на відміну від минулого, відбувся, й комусь потрібно було втілювати його результати в життя. Конституційну комісію знову було створено, хоча її персональний склад цього разу не був настільки представницьким. Від президентської сторони цей орган очолювали тодішній глава адміністрації президента Володимир Литвин, а від парламенту — перший віце-спікер Віктор Медведчук. Але як такої роботи у комісії фактично не було. Адже проекти, подані главою держави, доопрацьовувалися безпосередньо у парламенті. Причому так доопрацьовувалися, що імплементувати результати того, вельми сумнівного референдуму, так і не вдалося. Можливо, й на краще.
Час спливав, другий термін Леоніда Кучми наближався до кінця. 2003 року Леонід Данилович кардинально переглянув свої погляди на систему влади. Тепер він несподівано став великим прихильником парламентаризму. Кілька місяців під його патронатом продукувалася ідея скорочення повноважень глави держави. Було проведено навіть так зване всенародне обговорення цієї проблеми, яке продемонструвало дивну тенденцію. Виявляється, люди, котрі три роки тому виступали за збільшення президентських повноважень, тепер знову підтримали Кучму в його діаметрально протилежних устремліннях.
Та повернімося до конституційних комісій. Черговий напад «парламентолюбства» вилився у нове створення такого органу, цього разу винятково у парламентських стінах. Співголовами конституційної комісії зразка 2003–2004 років стали Олександр Мороз і Степан Гавриш. Перший представляв опозицію, другий — кучмівську більшість. Ця комісія працювала набагато ефективніше від своєї попередниці. Навіть попри це, перша спроба кардинально змінити Основний закон зазнала нев-дачі. До речі, на втіху «Нашій Україні» та БЮТу, котрі тоді ще виступали як «навіки разом».
Коли президентські вибори-2004 вийшли на фінішну пряму, зміни до Конституції нарешті стали реальністю. Звісно, багато норм були напрацьовані саме комісією Мороза— Гавриша. Але чимало новацій зробив сам парламент в останню мить. Причому, враховуючи той факт, що перед вирішальним голосуванням можна було лише вилучати певні норми (запровадження нових означало б їхню перевірку Конституційним Судом), нова Конституція видалася дещо юридично розбалансованою. Якщо її й далі будуть «збалансовувати» такими документами, як нинішній закон про Кабінет Міністрів, то Конституції не позаздриш. А заразом і громадянам країни, на території якої вона діє.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ТИМОШЕНКО ПОДОЛАЛА ВЕТО СВІДОМО
• БАЛАНС ЗМІНЕНО
• МОРОЗ ЗНАЄ, ДЕ МАЄ ПРАЦЮВАТИ КОМІСІЯ

назад »»»