ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТЕХНІКА
ПОДОРОЖ ДО «КРАЇНИ ВІТРОЕНЕРГІЇ»
У попередньому випуску сторінки «Техніка» (номер газети від 13 січня) в публікації «Куди дують вітри в Україні?» ми розповіли про здобутки виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені О. Макарова — єдиного в державі підприємства, що займається серійним промисловим виготовленням вітроенергетичного устаткування.

Аби побачити його в дії, автор матеріалу вирушив до однієї з найбільших в Україні вітроелектростанцій — Новоазовської ВЕС, спорудженої на Донеччині неподалік північного узбережжя Азовського моря.

Крутить лoпаті «калмик»
Упродовж кількох годин автомандрівки дорогами Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей головний конструктор компанії «Віндененерго» Володимир Кукушкін, який був за кермом машини, істотно поповнив мої журналістські знання щодо вітроенергетичної теми.
Хоча вітроенергетика за внеском у загальний енергетичний баланс у світі не може на рівних конкурувати з тепловою чи атомною енергетикою, проте з кожним роком посідає все більш вагомі позиції. Особливо в таких економічно розвинутих державах, як США, Німеччина, Велика Британія, Данія, Нідерланди. Там серйозно займаються не лише фінансовими аспектами енергетичного забезпечення економіки своїх країн, а й необхідністю зменшення її залежності від таких вуглеводневих енергоносіїв, як нафта та газ, і стурбовані все гострішими в індустріальному суспільстві проблемами захисту довкілля від забруднення. Тому в цих країнах розвитку екологічно чистої вітроенергетики приділяють підвищену увагу.
Україні за масштабами використання сили вітру для вироблення електроенергії поки важко змагатися зі згаданими країнами. Проте тішить, що за наявною нині сумарно встановленою потужністю вітроелектростанцій, які діють на території України, вона посідає перше місце серед країн СНД й, за оцінками експертів, перебуває на 13–14-му місцях у світі (тоді як, скажімо, Росія — на 34-й позиції).
— Учені Національної академії наук України (найперше фахівці міжвідомчого центру вітроенергетики при Інституті електродинаміки НАНУ) провели дослідження вітрових потенціалів у різних регіонах нашої країни,— розповідає професор Кукушкін.— Їхні результати стали базою для створення Вітрового кадастру України.
Узагалі вітроенергетика буває автономною або сітьовою. Автономна (коли в певному місці встановлюють окремі вітроагрегати, що дають струм конкретному споживачеві) в умовах, які є в Україні, економічно нерентабельна. Тож у нас може йтись лише про реалізацію в промислових масштабах сітьової вітроенергетики. Це коли електроенергія, яка виробляється на ВЕС, вливається до загальнодержавної енергосистеми. Рентабельною сітьова вітроенергетика може бути у тих місцях країни, де швидкість вітру сягає п’ять і більше метрів на секунду. Такими потенційно перспективними регіонами за цим параметром є узбережжя Азовського і Чорного морів у південних і південно-східних областях України (до речі, саме одне з подібних місць обрали для Новоазовської ВЕС, куди ми їхали), Керченський і Тарханкутський півострови (відповідно на сході та на заході Криму) і звернена до Чорного моря кромка гір Ай-Петринської яйли, а також зони Прикарпаття, Карпат і Закарпаття та деякі райони у Дніпропетровській, Харківській, Хмельницькій, Волинській і Кіровоградській областях.
...Наша машина звернула ліворуч із шосе, яке веде від Маріуполя у напрямку Новоазовська (райцентру Донецької області). Невдовзі перед нами відкрилася мальовнича панорама: на невисоких розлогих пагорбах і в долинах проміж ними на тлі небесної блакиті біліли, обертаючись під вітром, лoпаті численних установок Новоазовської ВЕС.
Директор станції Володимир Палюшин розповів, що на цій станції функціонують 189 вітроагрегатів. Серед них 186 — це стокіловатні установки USW56-100 (кожна з яких має башту 18-метрової висоти решітчастої конструкції й по три лoпаті завдовжки по вісім метрів), а ще три установки істотно більші (за потужністю і габаритами) шестисоткіловатні Т600-48 (у кожної з них башта-«труба» заввишки 60 метрів і три майже 24-метрові лoпаті).
Сукупність великої кількості таких агрегатів, що стоять на баштах рядами на певній ділянці, фахівці образно називають «вітрофермою». Місце для цієї ВЕС, розташованої приблизно за два з половиною кілометри від берега Азовського моря, обрали невипадково: у цьому районі часто дме сильний південно-східний вітер. У народі його називають «калмик» (бо він приходить сюди зі степів Калмикії), а за науковою термінологією — це «Вітрова річка Воєйкова» (названа так на честь відомого географа і кліматолога Олександра Воєйкова).
Із усієї чималої 124-гектарної території, на якій встановлено агрегати Новоазовської ВЕС, баштами та будинком дирекції вітроелектростанції з її диспетчерською і ремонтно-механічними майстернями зайнято лише кілька гектарів. Решта земель (проміж шеренгами «вітряків») залишається у розпорядженні місцевого агрогосподарства — і там пасуться отари овець, а також мешкають польові птахи й деяка інша живність.
Управління роботою всіх вітроагрегатів є автоматизованим. Черговий оператор, що перебуває біля пульта у диспетчерській, контролює показання приладів, стежить за функціонуванням техніки. Це він, за потреби, може відключити певний «вітряк», коли на ньому треба провести профілактичні роботи або ж щось відремонтувати.
Оскільки, як зазначалось, в Україні вирішено припинити подальше виробництво 100-кіловатних установок USW56-100, що нині становлять більшість на Новоазовській ВЕС (на багатьох інших українських вітроелектростанціях теж), виникає запитання: де надалі вітроенергетики братимуть запчастини для ремонту цієї техніки в процесі її експлуатації?
Володимир Палюшин відповів мені, що вони зараз про запас для своєї ВЕС закуповують різні комплектуючі, а дещо з необхідного мають намір виготовляти у своїй майстерні.

Мрія про «зелений» тариф
На другий день нашого перебування на вітроелектростанції туди з Донецька приїхав у справах Юрій Жабський — генеральний директор виробничо-енергетичного об’єднання «Вітроенергопром». Ця компанія, перемігши в тендері, у 2003 році взяла Новоазовську ВЕС у концесію (терміном на 50 років) і відтоді не лише експлуатує вітроелектростанцію, а й збільшує її енергетичні потужності, зводячи там нові вітроагрегати. І йдеться не тільки про спорудження чергових шестисоткіловатних Т600-48, а й про заходи, покликані збільшити віддачу частини діючих стокіловатних USW56-100. Робиться це за рахунок нарощування висоти їхніх решітчастих башт: до нинішньої 18-метрової конструкції такої споруди додається ще одна така сама, що у поєднанні дає подвоєну висоту башти (адже чим вище від земної поверхні, тим зазвичай сильнішими є вітри).
— Електроенергія з цієї ВЕС,— каже Юрій Жабський,— надходить у систему оптового енергетичного ринку України і оплачується державним підприємством «Енергоринок».
Юрій Вікторович розповів і про гостру для вітроенергетиків проблему — несправедливі та економічно необґрунтовані тарифи на електроенергію, вироблювану ВЕС. Майже два роки у Верховній Раді лежить без руху законопроект про так званий «зелений» тариф. Цей документ, що надійшов у парламент ще попереднього скликання, спрямований на створення оптимальних нормативно-правових умов, які сприяли б розвитку екологічно чистої вітроенергетики у нашій країні й відповідали міжнародній практиці у цій сфері — коли на перших етапах «зелений» тариф для ВЕС є дещо вищим, аніж на електроенергію, котру виробляють теплові електростанції. Для нинішніх українських ВЕС «зелений» тариф був би економічно вигідним на рівні 35-36 копійок за кіловат-годину. Адже, на відміну від теплових електростанцій в Україні, більшість з яких експлуатуються багато років (тому їхнє обладнання неабияк спрацьоване, а, отже, зараз там амортизаційні відрахунки є порівняно невеликими), вітчизняні вітроелектростанції перебувають здебільшого на стадії будівництва, що, відповідно, здорожчує витрати ВЕС на виробництво електроенергії (за рахунок перенесення вартості основних фондів вітроелектростанції на вартість її продукції).
— Більше того,— наголошує Жабський,— ми потерпаємо ще й від дискримінаційної політики Національної комісії регулювання електроенергетики України. Ця НКРЕ, порушуючи навіть власні відомчі методики, для вітроелектростанцій встановила занижені тарифи на електроенергію, вироблену ВЕС. Ці тарифи не лише болісно б’ють по економіці вітроелектростанцій, а й, що особливо погано, відштовхують потенційних вітчизняних і зарубіжних інвесторів, котрі у разі, якби у нас ці тарифи були оптимальними, виявили б бажання (такі проекти є) вкладати кошти в українську вітроенергетику. Тим самим з’явилася б можливість знизити навантаження на держбюджет, за рахунок якого у нас у країні фінансується розвиток вітроенергетики.
Та й підходи НКРЕ щодо різних вітроелектростанцій України під час визначення для них тарифів, як не дивно, є далеко не однаковими. Приміром, на 2006 рік НКРЕ встановила для Донузлавської ВЕС тариф за кіловат-годину виробленої електроенергії (без урахування податку на додану вартість) у розмірі 24,55 копійки, для Сакської — 25,82, а для Новоазовської лише 20,47 копійки. Чому?
— У ситуації, що склалась,— веде далі Юрій Вікторович,— ми були змушені у січні 2006-го звернутися до Антимонопольного комітету — із заявою з приводу порушень законодавства про захист економічної конкуренції, допущених НКРЕ під час затвердження тарифів для «Вітроенергопрому» на відпускання електроенергії (стосовно Новоазовської ВЕС). Проте, на жаль, відповідь, яку АМК дав на наше звернення через три місяці, чомусь мала дивні «мотивування»: «у діях НКРЕ не виявлено ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції», бо, мовляв, наразі конкуренції між ВЕС не існує, оскільки діяльність останніх перебуває у сфері державного регулювання». Наприкінці цього листа, підписаного заступником голови АМК С. Стефановським, повідомлялось, що наше звернення «надіслано до Державної інспекції України по контролю за цінами». Отже, скаргу «Вітроенергопрому», просто кажучи, «відфутболили» до іншої структури. Ми зайвий раз пересвідчились, що боротися з НКРЕ неможливо, бо це відомство практично нікому не підзвітне...
— Ті, хто гальмує затвердження в парламенті законопроекту про «зелений» тариф для ВЕС, і Національна комісія регулювання електроенергетики країни, яка невиправдано занижує тарифи на електроенергію, що її вітроелектростанції виробляють й постачають на «Енегоринок», намагаються мотивувати це нібито турботою про те, щоб населення нашої країни менше сплачувало за електроенергію,— приєднується до розмови Володимир Кукушкін. — Але ж на відміну від, скажімо, Німеччини чи Данії (де вітроенергетика становить суттєву частку загального виробництва електроенергії), в Україні вітроелектростанції, що діють на її території, дають менш як один відсоток загального виробництва електроенергії. Тому економічно обґрунтований «зелений» тариф для вітроенергетики, який пропонується, не позначиться на рівні платежів населення за споживану електроенергію.
— Ще однією болісною проблемою вітчизняної вітроенергетики,— підсумовує Володимир Іванович,— є те, що кошти, які виділяють на її розвиток, надходять нерегулярно й нерівномірно.

Хто перетягне?
Розповіли мені вітроенергетики й про те, що час від часу заявляють про себе противники нинішнього курсу розвитку цієї галузі в Україні, які, зокрема, виступають проти ліцензійних схем виробництва вітроенергетичної техніки в країні й пропонують закуповувати таке обладнання за кордоном. Та подібний варіант стимулював би розвиток випуску цієї техніки не на українських, а на зарубіжних підприємствах. До того ж, імпортоване в Україну вітроенергетичне устаткування коштуватиме значно дорожче, ніж те аналогічне, яке виробляється за ліцензіями на вітчизняних заводах.
Є й такі, хто пропонує фінансові кошти, котрі нині виділяються державою на розвиток української вітроенергетики, «перекинути» на закупівлю палива для теплових електростанцій. Однак якщо реалізувати такі сумнівні ідеї, то вийде лише одноразова акція: придбають якусь додаткову кількість палива для теплових електростанцій, воно згорить у топках ТЕС, а далі що? Енергія ж вітру не тільки екологічно чиста, а й невичерпна.
Аналіз, проведений фахівцями, засвідчив, що в регіонах України, які мають високий вітровий потенціал, можна буде встановити і експлуатувати загалом понад 160 шестисоткіловатних агрегатів
Т600-48, у тому числі на Новоазовській, Сиваській, Мирнівській, Прісноводненській та інших ВЕС.
Відповідаючи на мої запитання стосовно перспектив промислового виготовлення вітроенергетичної техніки в нашій країні, генеральний директор Національного космічного агентства України Юрій Алексеєв, заступник генерального директора ВО «Південний машинобудівний завод» Володимир Сербін, головний конструктор компанії «Вінденерго» Володимир Кукушкін говорили про наміри надалі освоювати виробництво не лише 600-кіловатних установок, а й агрегатів більшої потужності — в 1 мегават (тобто тисяча кіловат), 2 і навіть 2,3 мегавата.
Поки для цього ситуація у вітчизняній вітроенергетиці ще не визріла. Та, сподіваємось, такий час обов’язково настане. Хотілося б вірити, що вітри, які творять в Україні електроенергію, будуть сильнішими, ніж недобрі «вітри», котрі гальмують гостро необхідну для нашої держави справу.

Вадим ФЕЛЬДМАН, Дніпропетровськ-Новоазовська ВЕС — Київ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»