ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЧИ ЗАЛИШИТЬСЯ КИТАЙ «ЧЕРВОНИМ»?
Недавно побачила світ книга одного з провідних французьких соціологів та громадських діячів Гі Сормана «Рік Півня: Про Китай, революцію і демократію», яка своїми несподіваними висновками вносить дисонанс у панегіричну тональність публікацій про Піднебесну у світовій пресі.

Сорман подивився не тільки на «вітрину» країни. Якщо поглянути на Китай, де приблизно мільярд людей живе в селах, а економічне зростання там дорівнює нулю, то де потуга? Де розвиток?
Тут панує зовсім інша ситуація, ніж та, що колись була в Східній Європі чи СРСР. Лише кілька дисидентів здатні запропонувати альтернативне розуміння нинішньої моделі правління, відмінне від позицій Комуністичної партії.
Щоправда, у КНР нині спостерігаються спонтанні акції протесту, яких не було в СРСР. Відомо, що останнім часом відбулось понад 10 тисяч демонстрацій, у яких брали участь мільйони китайців, але вони не мали політичного характеру.
Ці протести не є провісниками соціального вибуху. У Китаї нема «клімату» революції. Багато бунтів спричинено забрудненням навколишнього середовища. Наприклад, селяни раптом виявляють, що не можуть користуватись водою. Коли французький соціолог запитав у людей, чому вони не йдуть до чиновників і не вимагають поліпшення ситуації, ті відповіли: «Влада нас не прийме». Партійні апаратники абсолютно не прислухаються до пересічних громадян, партія є далекою від людей. Натомість дисидентів, інтелектуалів, прихильників впровадження ліберальних засад і демократії в країні дуже небагато. У підсумку маємо підґрунтя для бунту і брак передумов для революції.
Складним питанням є подальша позиція студентів, які навчаються на Заході, зокрема в Сполучених Штатах: чи сприймуть вони лібералізм і сучасні світові тенденції?
Представники нинішньої системи — лідери найвищого рівня, владна номенклатура — ніколи не вчились за кордоном. Випускники американських чи західноєвропейських університетів на батьківщині в КНР відчувають радше недовіру до себе, ніж підтримку, їх призначають на посади технічного, а не політичного характеру. Партія використовує їхні знання і вміння, але не ділиться з ними владою.
По-друге, багато студентів, здобувши освіту, залишаються за кордоном, бо в Китаї залежатимуть від рішень партії. Важко вгадати мотивацію кожного, але скидається на те, що студенти, які повертаються додому, хочуть скористатись особливостями системи: західний диплом і членство в партії відкривають перспективи швидкої кар’єри і великих грошей. Роль китайської діаспори, яка має значний капітал і знання (за деякими оцінками, аж 60% закордонних інвестицій у китайську економіку походить від неї), обмежується економікою, поза політикою.
Партія закликає до занять бізнесом, водночас деякі галузі економіки перебувають під жорстким контролем з боку влади, особливо ті, котрі приносять найбільший зиск. Отже, стара номенклатура не відступає.
На Китай здебільшого дивляться крізь призму західних стереотипів, але критерії і схеми, які були прийнятні для Радянського Союзу, не підходять для КНР. Партії вдалось створити в суспільстві ідеологічну пустелю.
Ще в країні є релігійні спільноти — буддисти, католики, протестанти. Західні політологи не надто замислюються над тим, як релігія може змінити країну. Американці вважають, що завдяки християнській релігії в Китаї можливі перетворення. В історії Піднебесної вже були релігійні рухи, які змінювали країну. Можливо, розуміючи це, Компартія вдається до жорстких репресій проти буддистів, бо боїться їх значно сильніше, ніж дисидентів-інтелектуалів: дисиденти за кордоном або у в’язницях, а буддисти залишаються важливою частиною суспільства.
Колишній єпископ, нині кардинал Дзен з Гонконгу стверджує, що в Китаї переслідують не лише підпільну, а й офіційну церкву. Духівництво намагається насамперед не втратити своїх позицій. Проте, вважають деякі китайці, церковні ієрархи надто зблизилися з компартійною владою, як і водиться в країнах з подібним політичним устроєм.
Території на узбережжі й вільні економічні зони демонструють бурхливий розвиток, проте економічний бум стосується підприємств, які працюють на потреби світового ринку. Решта країни, де немає власності на землю, не отримують інвестицій.
Не підлягає жодному сумніву, що є велика різниця між системою, яку створив Мао і сучасним Китаєм: люди мають більше особистої свободи. Але ніколи ніхто не вдався до ґрунтовної критики помилок попередників, оскільки Ден Сяопін дійшов висновку, що Мао Цзедун «мав рацію на дві третини», а помилявся у своїх ідеях та діях лише на третину. Отже, в Китаї система змінилася таким чином: відбувся перехід від тоталітарного стилю правління до авторитарного. У КНР не можна обговорювати минуле, принаймні не всі події: можна згадати культурну революцію, але не варто говорити про Тяньаньмень або про великий голод 1960-х років.
Апріорі вважається, що першопричина — відмінні від європейських азійські цінності, специфічні риси китайського суспільства, для якого характерними є слухняність, організованість, схиляння перед сильним авторитетом. Лідер опозиції з Гонконгу Мартін Лі не погоджується з таким поясненням. Під час китайських реформ у ХІХ столітті не йшлося про азійські цінності. Навіть Мао не говорив про них; він здійснив революцію за підтримки СРСР в ім’я західної концепції — марксизму. Перед ним Сун Ятсен, християнин, повалив імператора у 1911 році, також в ім’я західних цінностей, тобто ліберальної демократії і республіки. І так тривало аж до 1989 року, коли Лі Куан Ю (автор «сінгапурського дива») та кілька інтелектуалів зі США, здебільшого китайського походження, збудували нову, засновану на чисто азійських цінностях ідеологію, тобто неоконфуціанство.
Дестабілізувати Китай можуть різні чинники, але система влади не є слабкою, хоча хто зможе на неї зазіхнути — невідомо. Крім армії, нема організованих сил, здатних до керівництва. Можливий розпад чи занепад партії схиляє до гіпотези, що тоді може настати військова диктатура. Але чи це буде на краще?
Можна обговорювати такий, наприклад, оптимістичний сценарій: партія еволюціонуватиме в бік більшої толерантності, чогось на кшталт політичного лібералізму. Але таке припущення наразі не має жодних підтверджень. Зрештою, в партії не хочуть змін, вважаючи, що це може стати кінцем устрою. За іншими оптимістичними сценаріями, утворені в КПК фракції, трансформуються в окремі партії, що призведе до багатопартійної системи, як це сталось в Кореї і Японії. Можливо й це, але знову ж немає ознак, які б дозволили висловлювати подібні прогнози. Навпаки, активнішими стали маоїсти: вони мають прихильників, критикують партію з позицій необхідності утвердження соціальної рівності і пропонують повернення до минулого. Нарешті, найвірогідніший сценарій: збереження статус кво, адже Китай може й далі бути таким, яким він є нині.
У певних колах панує думка, що Пекін може поставитись до Гонконгу як до лабораторії майбутнього. Однак китайське керівництво ставиться до Гонконгу, як і до Японії, двозначно. У цьому чимало елементів заздрощів через успіхи не тільки в економіці, а й у політиці та культурі: Гонконг (а раніше — Японія), досягли надзвичайного синтезу політичної свободи, традиційної культури і сучасної економіки ліберальної держави. Чому їм це вдалося зробити, а Пекіну — ні? І таке теоретичне запитання може стати початком еволюції — повільної, але нестримної.

За матеріалами закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• МАЛЕНЬКА ВЕНЕСУЕЛА У ВЕЛИКІЙ ПОЛІТИЦІ

назад »»»