ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНДРІЙ СОКОЛОВ: «ЖИТТЯ — ЦЕ ПОДАРУНОК, ДО ЯКОГО ТРЕБА ДБАЙЛИВО СТАВИТИСЬ»
Андрій Соколов прокинувся знаменитим після того, як зіграв головну роль у скандальному фільмі «Маленька Віра». Йому пророкували блискучу кар’єру і нескінченну низку ролей героїв-коханців. Та життя виявилося не таким однозначним. Аби краще зрозуміти природу акторства, він зайнявся нетрадиційною медициною.

Нині він не тільки актор — пробує себе в режисурі, пише вірші й прозу (випустив книгу поезій «Слова» і роман «Нова російська леді»), захоплюється полюванням. У творчому багажі заслуженого артиста Росії понад шістдесят фільмів. Він працює в Ленкомі й Театрі Луни. Є в Андрія власний театр «Монолог XXI століття», в якому він поставив аншлаговий спектакль «Ліжко». Серйозно «зачепився» на телебаченні як ведучий програми «Тільки для чоловіків».

Свою багатогранність Андрій Соколов нещодавно підтвердив в українській столиці на творчому вечорі в Будинку культури і мистецтв СБУ. Пролунали не тільки спогади артиста, кумедні історії з його творчого життя, можна було також побачити фрагменти з вистав, у яких Соколов брав участь у різні роки: «Варвар і Єретик», «Дві жінки», «Таїс Сяюча», «Діагноз: Едіт Піаф». І власних віршів артист не минув.
Шлейф захоплень у Андрія тягнеться з дитинства. Він займався бальними танцями, тренувався в кількох спортивних секціях, грав у хокей у професійній команді «Крила Рад», захоплювався парашутним спортом, навчався в музичній школі. Років у 13-14 у навчально-виробничому комбінаті він опанував професію слюсаря-сантехніка і почав заробляти перші гроші. Після закінчення школи поїхав на БАМ, завдяки чому зміг купити свою першу машину. Повернувшись до Москви, вступив до Авіаційно-технологічного інституту. Але не тому, що відчував якусь особливу пристрасть до літаків, просто побоявся відразу йти до театрального, про який мріяв із дитинства. І мрія збулася: після технічного вищого навчального закладу Андрій закінчив Щукінське училище і Вищі курси сценаристів і режисерів. Є в Соколова ще одна освіта, вельми незвичайна: він — випускник Академії нетрадиційної медицини і є магістром білої магії. Йому взагалі вдається все. Якось на зйомках фільму «Три мушкетери» треба було скакати верхи. Андрій уперше в житті підхопився на коня. Зробив це так, що потім нікого не зміг переконати, що ніколи не займався верховою їздою.
А от про своє особисте життя Андрій Соколов нічого не розповідає. Відомо тільки, що у свої 44 роки він не має сім’ї. Не склалося. Все інше — із царини чуток і домислів. А їх, з урахуванням того, що з часів «Маленької Віри» Андрій незмінно має титул секс-символу,— безліч. Кількість приписуваних йому романів, причому тільки з вельми відомими жінками, сила-силенна. Час від часу з’являються чутки про наявність у нього позашлюбних дітей. Соколов поводиться по-чоловічому: не пояснює, не виправдовується, не коментує. Що хочете, те і думайте.
Інша справа — робота, творчість. Розпитуйте, будь ласка.

«Коли лев показує ікла, не думайте, що він усміхається»
— У якому порядку за значенням для себе Ви поставили б телебачення, кіно, театр?
— Точно в зворотному: театр, кіно, телебачення. Поки це так.
— Ви тривалий час відмовлялися від участі в серіалах, а потім пішло-поїхало: «Зала чекання», «Лінія захисту», «Близнюки», «Червона площа» і так далі. Це продиктовано заробітком?
— Фінансовий момент, звичайно, важливий, але в більшості випадків він не переважує творчість. Усе-таки останнім часом багато чого змінилось. По-перше, рівень багатосерійних фільмів зріс. Наприклад, «Близнюки» знімали практично за тією самою технологією, що і велике кіно. На телебаченні тепер жорстка конкуренція і халтуру важко продати. Далі, якщо немає великого кіно як такого (воно тільки почало в нас відроджуватися), то досвід зникає. Коли актор не працює, він втрачає навички, його майстерність зводиться нанівець. І залишається хіба що розлучитися з професією або працювати. Я вибрав друге.
— Нині Ви можете собі дозволити працювати не для заробітку, а для вдоволення творчих амбіцій?
— Інтерес до роботи був завжди важливий. Більше того, у випадках, коли я працював тільки задля грошей, якось так виходило, що отримані гроші відразу кудись зникали. Або моя машина в аварію потрапляла, чи ще якась неприємна несподіванка траплялась. Гроші, що й казати, це добре, але цікавість до роботи, задоволення від результатів — на першому місці.
— Чи є фільм, який Ви можете назвати своєю «візитною карткою»?
— Це картина «Безодня. Коло сьоме». Вона вийшла 1994 року, і дотепер є моєю найулюбленішою, найдорожчою. У театрі своєю «візитною карткою» вважаю роль Александра Македонського у виставі «Таїс Сяюча». До речі, ця особистість мені близька за духом, це, вибачте за зухвалість, ніби мій двійник. Звісно, моя стовідсоткова «візитна картка» — вистава «Ліжко», оскільки я сам її поставив.
— У цій виставі є така фраза: найкращі ліки від усіх хвороб — жінка. Чи згодні Ви з цим твердженням?
— Так, жінка — чи не найкращі ліки, це точно. Гадаю, що поки помічаєш жінок, захоплюєшся ними, ти живий.
— Наскільки ваші екранні герої-коханці схожі на Вас реального?
— Хто може об’єктивно оцінити самого себе? Це в будь-якому разі буде кокетуванням. Я намагаюсь не змішувати у своєму житті дві іпостасі — актора і людини. Хоча, звичайно, якась трансформація все ж відбувається.
— За що самі себе любите?
— За те, що я білий і пухнастий. Я народився в рік Тигра, під знаком Лева. От ця суміш цілковито моя! Трішки жорсткий, трішки ледачий, статечно-грайливий, часом агресивний. Коли лев показує ікла, не думайте, що він усміхається.
— Коли називають Ваше ім’я, то відразу згадують фільм «Маленька Віра». Це Вам не набридло?
— Анітрошки. Вдячний цій картині, адже саме вона дала мені, як кажуть, путівку в кіно. Свого часу її побачили 80 мільйонів глядачів. Якось на гастролях я ще раз із великим задоволенням переглянув цей фільм і ще раз переконався, що це — добротна картина. Звісно, 1988 року, коли «Маленька Віра» вийшла на екрани, вона виявилася справжньою бомбою...
— Як Ви відчували себе в ролі першого секс-символу країни? Шанувальниці, квіти, листи, сльози...
— Не скажу, що це погано, бо це все-таки результат моєї праці. Самою професією обумовлено, що повинен подобатися і ти сам, і те, що ти робиш. Увага приємна, але до тієї межі, поки це не заважає роботі й життю. Бувають люди нав’язливі. Моя мама каже, що я тверда і м’яка людина. Коли мені щось не потрібно, я це припиняю. Але якщо це йде від чистого серця, я ставлюсь з розумінням, подякою. Хоча світогляд з роками змінюється, повага до глядача була, є і буде.
— Різкі злети засліплюють. Ви відчували особливу радість від того, що прокинулися зіркою?
— Мені ніколи було. Я навчався в Щукінському театральному училищі, працював, підробляв — вів гурток. Уже знімався в іншому фільмі, всі сесії складав достроково. Закінчив училище з червоним дипломом. Мені більше задоволення доставляє робота, а не «відпочинок після праці». Завжди, коли закінчується цікава робота, є дивне відчуття, що це було востаннє і чи буде ще — не відомо.

«Театр будується на поверженому самолюбстві»
— Бажання стати актором у Вас було з дитинства?
— Спочатку я закінчив Авіаційно-технологічний інститут. На другому-третьому курсі хотів піти, але в той час панувала думка, що треба мати тверду професію. Вона в мене є. «Інженер-механік із виробництва літальних апаратів з неметалів». Після чого я успішно провернув авантюру, щоб не відпрацьовувати три роки за розподілом. І в 24 роки вступив до театрального, маючи твердий фах на радість батькам. Конкурс — 286 осіб на місце. Як тепер згадую — здригаюсь. А бажання було величезним. Я дуже рано, у 18 років, купив автомобіль. Пам’ятаю, була навіть розмова: «Андрію, ти розумієш, що можеш стати актором і втратити стабільність». Я відповів: «Хочете, візьміть усе, що в мене є. Візьміть автомобіль, але тільки нехай я буду актором».
— Коли Ви йдете з репетиції чи знімального майданчика, у Вас не буває почуття невдоволення: «Ну от, знову режисер змусив прогнутися»?
— Немає. Є така фраза: «Театр будується на поверженому самолюбстві». Це правда. Але не треба забувати, що є професія і є життя. Якщо на працю іде 80 відсотків часу, то інші 20 є просто життя, і їх треба любити, тому що вони, можливо, важливіші, ніж ті 80 відсотків. До того ж, якщо в тебе в характері залишився кістяк, то це видно, цього не сховаєш ні на сцені, ні на екрані. Не треба забувати, що ти — мужчина.
— Якщо згадати старих акторів, то в них був певний світський шарм.
— Була порода. Недаремно є вираз про блакитну кров. Колишню білу кістку знищили ще раніше. Може, вона тепер тільки відроджується. Але мені здається: від того, що нині шалено прискорюється ритм життя, ми не встигаємо давати оцінки якимсь пройденим етапам. Ми стали дрібніше сприймати світ і самі по собі дрібніємо як особистості.
— У чому Ви не хотіли б дрібніти?
— У взаєминах із близькими людьми. Є люди, як плацдарми, на які ти спираєшся. Є якісь звички і пристрасті, котрі не хочеться змінювати.
— Крім акторської роботи, Ви виступаєте ще й у ролі режисера і продюсера. Чи треба брати на себе так багато?
— Я давно звик до такого ритму. Коли інтенсивність життя зменшується, мені відразу починає чогось бракувати. Гадаю, це — нормально. Життя має бути багатогранним. Так вийшло, що я рано став дорослим. Мама все життя присвятила мені. Вона всерйоз займалася моїм вихованням. Я ходив до музичної школи, грав на баяні, займався танцями, плаванням і хокеєм. Працювати пішов у тринадцять років і з п’ятнадцяти з дому не брав жодної копійки.
Якщо людина починає займатися режисурою, то вона неминуче стає і продюсером. Режисура — не тільки розкадрування, а й вміння домовитися, коли розумієш, як треба знімати. І при тому все одно починаєш рахувати гроші.
— Тоді що важливіше — продукт чи прибуток?
— Не буде продукту, не буде і прибутку. Тут усе залежить від позиції. Особисто мені цікавіше робити якісну річ.
— Ви займалися нетрадиційною медициною. Навіщо?
— У мене було бажання пізнати акторську професію зсередини. Це ж психофізика людини, і через неї можна зрозуміти сутність акторської професії. Якщо грубо, то акторську професію можна порівняти хіба що зі слаломом. Наприклад, на репетиціях потрібно запам’ятати, що в точці А треба засміятися, у точці B — заплакати, а в точці C — зомліти. На виставі всі ці установки, якщо ти їх запам’ятав, спрацьовують — і ти пролітаєш роль, як у слаломі.

«Коли розумієш, що ти — гість на землі, легшає»
— Вам на зйомках доводилося ризикувати?
— У серіалі «Той, що дивиться вниз» трапилась моторошна історія. По ходу зйомок мене повинні були поранити. Для більшого ефекту постановник трюку використав подвійний заряд. До того ж, пришив мені його не на плече, а на ключицю, тобто прямо під вухо. Коли ця штука торохнула, моя барабанна перетинка, слава Богові, не порвалася, але вигнулася в інший бік. Мені її виправляли в хірургічному відділенні. Потім кілька місяців я не міг літати на літаках, а з перетинкою мучився ще близько двох років.
На зйомках картини «Полювання на сутенера» довелося спускатися по мотузці з четвертого поверху. А вийшло от що. До мене підійшли каскадери, які мали зніматися в цьому епізоді, й сказали: «Розумієш, у нас халтура передбачається, у Владивостоку американці знімають фільм і пропонують гарні гроші. Може, спробуєш сам спуститися по мотузці?» Я не міг відмовити їм і виручив. Узагалі зі мною було чимало містичного.
На зйомках стрічки Володимира Басова-молодшого «Безодня. Коло сьоме», приміром, виникали незбагненні, з погляду логіки, речі. У мене там роль художника-реставратора, котрий перед від’їздом за кордон відправився в прощальну експедицію у північну глухомань. Тут випадково йому потрапила стародавня ікона. Через цю ікону мій герой іде на вбивство, потім робить ще одне. Коротше, біблійне напруження пристрастей. Після цієї картини я довго приходив до тями, відчував, що характер змінився, став сварливий, з оточуючими людьми ледь спілкувався. Тепер, коли б випала така можливість, я б серйозно замислився над тим, чи погоджуватися на подібну роль. Досвідчені актори бачать у своїй професії певне таїнство, з яким не можна загравати. Це все не минає дарма. На зйомках «Безодні» нас переслідувала якась незрозуміла містична атмосфера. Приміром, треба було зняти епізод продажу картини. З різних кінців Москви ми їдемо на зйомку: я, режисер, оператор і адміністратор. У кожного в дорозі щось відбулося. Збіг? Нам постійно доводилося переборювати якісь внутрішні перешкоди, виникали непередбачені труднощі. Хоча таку складну в постановочному плані картину нам пощастило зняти швидко, лише за 45 днів. Щось тут усе-таки було не те...
— Ви знімаєтесь майже без гриму. Як підтримуєте гарну форму?
— Обличчя — це стан душі й здоров’я. Тричі на тиждень займаюсь фітнесом. Ще я пам’ятаю, що обличчя треба підставляти не під усі удари.
— Що є стрижневим для Вас?
— Гадаю, треба бути завжди вдячним за те, що існуєш. Це — перше. І друге: треба жити в радості. Хоча я розумію, що це не завжди просто. Потрібно усвідомити, що життя — це подарунок, і до нього треба дбайливо ставитись. Коли розумієш, що ти — гість на землі, легшає. Сумувати з цього приводу безглуздо, а от радіти життю треба.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»