ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТЕХНІКА
КУДИ ДУЮТЬ ВІТРИ В УКРАЇНІ?
Збираючи інформацію про нинішній стан вітчизняної вітроенергетики, її проблем і перспектив, автор цих рядків побував у Дніпропетровській і Донецькій областях. У Дніпропетровську поцікавився діяльністю виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені О. Макарова — єдиного в нашій країні підприємства, що здійснює серійне промислове виготовлення вітроенергетичного устаткування.

А потім відвідав одну з найбільших в Україні вітроелектростанцій — Новоазовську ВЕС, збудовану на Донеччині неподалік північного узбережжя Азовського моря, приблизно за сорок кілометрів на схід від Маріуполя.

Поруч з ракетами
На «Південмашзаводі» («ПМЗ») основною продукцією й нині залишається ракетна техніка — хоча вже не бойові міжконтинентальні комплекси, як раніше, а мирні космічні носії. Виробництво ж вітроенергетичних установок, яке розпочалося на «ПМЗ» у 90-х роках й з того часу триває і розвивається, стало одним з конкретних практичних втілень конверсії основного виробництва, зумовленої різким скороченням оборонної тематики. Отож виникла потреба завантажити вивільнені виробничі потужності й втримати в заводському колективі досвідчені кадри висококваліфікованих інженерів, техніків і робітників.
Моїм екскурсоводом тими цехами «ПМЗ», які нині орієнтовані на виробництво вітроенергетичної техніки, був доктор технічних наук, професор, дійсний член Академії інженерних наук України Володимир Кукушкін. Варто зауважити, що Державною премією, та іншими нагородами Володимира Івановича, який з 1955-го працював у Дніпропетровську в ОКБ (котре згодом дістало назву ДКБ «Південне»), відзначено за внесок у створення різноманітних бойових комплексів — спочатку ракет, що працюють на рідкому паливі, а згодом — твердопаливних.
З 1989 року він з колегами почав у ДКБ «Південне» опановувати вітроенергетичну тематику. А нині Кукушкін, який недавно відсвяткував свій 75-річний ювілей, працює у Дніпропетровську головним конструктором і заступником генерального директора компанії «Вінденерго» (від англ. «wind» — «вітер») — і водночас є консультантом з енергосистем в об’єднанні «Південний машинобудівний завод».
— Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років,— згадує Володимир Іванович,— у КБ-5 конструкторського бюро «Південне» спільно з одним з російських державних унітарних підприємств розроблено вітроенергетичну установку АВЕ-250С потужністю до 250 кіловат. Оскільки тоді ми, працюючи у режимній організації ракетної галузі оборонної промисловості, були «невиїзними» і не мали змоги знайомитися із закордонним (американським, західноєвропейським та іншим) передовим досвідом у сфері створення вітроенергетичного устаткування, тому нам доводилося «винаходити велосипед». Тож у наш вітроенергетичний первісток ми заклали багато чого з тих розробок, які накопичили, створюючи ракетну техніку. Скажімо, башту для установки АВЕ-250С виготовили із склопластика, який намотувався, немов кокон, за технологією виробництва твердопаливного ракетного двигуна. Ступицю вітроагрегата зробили з титану — металу, використовуваного в ракетобудуванні, рульові машинки — такі, як у ракетній техніці тощо. Але, як потім з’ясувалося, чимало подібних перенесень конструкційних, матеріалознавчих та інших рішень з ракетної сфери до вітроенергетичної виявилися далекими від оптимальних.
Наприкінці 1992-го в Павлограді на Дніпропетровщині розпочалася дослідна експлуатація першої АВЕ-250С. Згодом у Криму відбулися випробування вітроенергетичних установок у польових умовах. Тим часом була виготовлена партія такої техніки — 42 агрегати, частині з них знайшли застосування на певних об’єктах в Україні та Росії.
Але ж АВЕ-250С, як і будь-який інший винахід, потребував удосконалення і доопрацювання, аби усунути недоліки, виявлені під час випробувань. Проте коштів на фінансування робіт не знайшлося, а тому робота зайшла в глухий кут.
— У тому, що на Заході вже досить давно пішли у цій сфері далеко вперед, ми переконалися, коли отримали можливість безпосередньо ознайомитися із закордонними досягненнями. Сталося це під час поїздки групи наших фахівців до Великої Британії. Відвідавши вітроенергетичні об’єкти у Шотландії та деяких інших місцях, ми зрозуміли, що наша робота над АВЕ-250С не приведе до бажаної мети. Тож, зважаючи на все це, а також беручи до уваги реальну фінансово-економічну ситуацію в Україні, вирішили, що доцільніше буде придбати за кордоном ліцензію на виготовлення одного із вітроагрегатів і налагодити у нас його серійне промислове виробництво.
— До речі,— додає Володимир Іванович,— саме через таку мою позицію в мене виникла колотнеча з керівниками ДКБ «Південне», від якого я почув докір: мовляв, що ж це ти, розробник АВЕ-250С, відмовляєшся від свого винаходу? На це я пояснив: слід набратися сміливості і визнати, що ми спроектували посередній за світовими мірками агрегат, який за 250-кіловатної потужності важив стільки, скільки зарубіжний 600-кіловатник, і до того ж коштував дорожче. А тому доцільно з позиції ринкової економіки взяти до уваги, що на Заході така техніка — і краща, і дешевша. Нагадаю, між іншим, що свого часу Японія продемонструвала світові корисність придбання ліцензій у тодішніх лідерів технічного прогресу з метою організації на цій основі у себе сучасних виробництв у високотехнологічних галузях промисловості,— саме завдяки цьому японці вийшли на передові позиції.

Замість «винаходити велосипед» — ліцензія
— Отож,— веде далі Володимир Кукушкін,— ми придбали в американської фірми «Kenetek» ліцензію на вітроенергетичну установку USW 56-100 потужністю 100 кіловат, яка у своєму класі є однією з найпоширеніших на Заході. І, починаючи з 1994 року, в Україні розпочалося серійне виробництво таких агрегатів. При цьому їхні вузли виготовлялися на «ПМЗ» та деяких інших вітчизняних підприємствах. Складання вітроенергетичних установок відбувалося теж на ВО «Південний машинобудівний завод». Такими агрегатами обладнали сім ВЕС у нашій країні, серед яких — Новоазовську в Донецькій області, Донузлавську, Сакську і Тарханкутську в Криму, Сиваську на Херсонщині та інші. А загалом відтоді в нашій країні виготовлено майже вісімсот установок USW 56–100.
Згодом міжвідомча координаційна рада з питань будівництва вітроелектростанцій, яка функціонує в Україні, рекомендувала припинити подальше виробництво 100-кіловатних установок відповідно до комплексної програми розвитку вітроенергетики перейти до наступного етапу, базуючись вже на більш потужних — 600-кіловатних агрегатах. Оскільки ж вітчизняної техніки такої потужності в нас немає, то в бельгійської фірми «Turbowinds» була придбана ліцензія на виробництво сучасної вітроенергетичної установки — Т600-48, визнаної найкращою в Європі у своєму класі.
Протягом 2005–2006 років кілька таких агрегатів, виготовлених компанією «Вінденерго» у Дніпропетровську (на «ПМЗ»), були введені в експлуатацію на деяких вітчизняних ВЕС. А з 2007-го в Україні має розгорнутися серійне виробництво Т600-48. Тепер на «ПМЗ» виготовляють близько 65% вузлів для цих установок, зокрема башти, рами, лoпаті, ступиці, вузли гондоли тощо. На київському заводі «Електронмаш» та деяких інших вітчизняних підприємствах розпочато виробництво електроніки для Т600-48. Дещо пізніше планується опанувати й виготовлення в Україні генераторів, трансмісій та гідравлічних вузлів для цих вітроенергетичних агрегатів.

З космічною точністю
Першим на шляху мого знайомства з виробництвом вітроенергетичної техніки на «ПМЗ» був заводський цех, де виготовляють башти для 600-кіловатників.
Спочатку на металевих листах окреслюють контури окремих елементів. Потім розкроюють метал. А далі ці фрагменти з’єднують за допомогою зварювання. Усе це потребує надзвичайної точності, до якої звикли кадрові працівники ракетно-космічної галузі. Бо інакше неможливо досягти воістину ювелірної стиковки елементів, які після зварювання утворюють 30-метрову секцію — одну з двох половин майбутньої башти, загальна висота якої становить 60 метрів. У поперечному перерізі вона кругла, однак ця споруда за своєю геометрією — не циліндр, бо башта поступово звужується в діаметрі, а нагорі встановлюють гондолу з вітрогенератором.
А в іншому цеху «ПМЗ» — тому, де складаються великі лoпаті, вітроенергетичних агрегатів,— постійно підтримують визначені температуру та вологість повітря. Такий стабільний мікроклімат забезпечує необхідні технологічні умови для перебігу процесів полімеризації компаундів та інших хімічних сполук, які використовуються для монтажу лонжеронів — силових конструкцій лoпаті — і, особливо, для проклеювання двох її оболонок — навітряної та підвітряної, які в спеціальній матриці формуються з 85 шарів склотканини. Необхідно щоб ця велика й складна за конструкцією лoпать, на яку в різних її точках під час експлуатації впливають різні за величинами аеродинамічні та центробіжні навантаження, мала по всій своїй чималій довжині (23,3 метра) однакову міцність.
Після складання чергової вітроенергетичної установки з окремих її вузлів та випробувань готові секції башт, лoпаті та інші елементи агрегата на спеціально обладнаних автомобільних тягачах транспортують з дніпропетровського «ПМЗ» до місця монтажу на ВЕС. Цього разу — на Новоазовську вітроелектростанцію.
Запрошуємо читачів здійснити подорож до «країни Вітроенергії». Розповідь про неї — у наступному випуску сторінки «Техніка». Стежте за публікаціями в газеті!

Вадим ФЕЛЬДМАН, Дніпропетровськ — Новоазовська ВЕС
також у паперовій версії читайте:

• У КОСМОСІ ВИПРОБУЮТЬ «ВІЧНИЙ» ДВИГУН
• КОМПАКТНИЙ ПРИСКОРЮВАЧ ЕЛЕКТРОНІВ
• УНІКАЛЬНА ВАНТАЖНА АВТОПЛАТФОРМА

назад »»»