ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЛІНА ПРОХОРОВА — МІСТОК МІЖ ПОКОЛІННЯМИ
Люди старшого віку пам'ятають співачку Ліну Прохорову, чия слава гриміла просторами Радянського Союзу. Її пісенні виступи часто транслювало радіо і телебачення. Пісні «Три поради» і «Клич в мене» в 1970-х увійшли до платівки-гіганта «Українська естрада» (у тій «компанії», до речі, були Костянтин Огнєвий, Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, ансамбль «Смерічка»...). Диск розійшовся не тільки в тодішньому Союзі, а і в Америці, Канаді. Ліна Прохорова концертувала у палацах спорту, їй акомпанували найкращі оркестри. У неї досі є чимала армія прихильників, котрі телефонують в редакцію, запитують: «А чому голос Ліни Прохорової майже не звучить в ефірі?»

Заслужена артистка України, кавалер ордена княгині Ольги, професор кафедри естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв Ліна Прохорова й нині тримає руку на пульсі часу. У її репертуарі і старі, і нові твори. Але пісні, виконані колись, — не тільки створюють настрій. Вони — дещо більше, окремий вимір, ілюстрація цілої епохи. Сучасні звучать інакше, далеко не завжди в них стільки глибини-простоти, відкритості почуттів. Погодьтесь, живого потужного оркестру не замінять ніякі сучасні «навороти». У ретро-альбомах Ліни Прохорової — все в чистому вигляді, без каламуті. Молоді виконавці часто запитують у своєї наставниці, як їй вдалося досягти такої довершеності. З аналогічним запитанням звернувся і я:
— Ліно Володимирівно, цікаво, як Ви стартували. Адже перед Вами відкривались дві дороги: спортивна і співоча.
— Моя кар'єра розпочалась в Театрі російської драми імені Лесі Українки майже випадково. Майбутній артист розмовного жанру Володя Халемський, котрий вчився зі мною в естрадно-цирковій студії, дуже хотів поступити в театр. А уроки акторської майстерності (їх тоді вів нинішній керманич Театру імені Лесі Українки Михайло Резникович) у нас з Володею були спільні, обоє були зайняті у двох сценах в «Божественній комедії» Штока. Я грала злу жінку та Єву, а Халемський — роль Адама. На перегляді була в купальнику, в лосинах, гнучка, мала чудову фігуру, тільки-но стала чемпіонкою з художньої гімнастики, отримала звання майстра спорту СРСР. Мене одразу запросили грати у виставі «Сто чотири сторінки про любов» Радзінського. До речі, головну роль виконувала Ада Роговцева. Сцени з нею я на все життя запам'ятала, вона справді геніальна актриса. Після репетицій я летіла в клуб пожежників на Володимирській вулиці (поруч з тодішнім КДБ), аби поспівати з оркестром Юрія Братолюбова.
За рік мене ввели в чотири вистави різних режисерів. І всі схвально відгукувались, а я своє: «Хочу співати». Та ось зустрічаю Ігоря Поклада, він каже: «Я маю керувати новоствореним ансамблем «Мрія», приходь солісткою, адже ти вчилася на співачку». Зрозуміло, погодилась, негайно написала заяву на звільнення, а мене не відпускають. Та і як відпустити, коли, скажімо, у виставі про цирк «Сьогодні і щоденно» грала гутаперчеву дівчинку: лазила по канатах, кружляла вгорі, гнулась на постаменті, крутила колеса... Де взяти заміну? Але я дуже хотіла співати...
Мрія про «Мрію» перетворилась у чотири роки дивовижних гастролей — Узбекистан, Таджикистан, Казахстан, Вірменія, Туркменія, Башкирія, Прибалтика, Москва, Ленінград, Угорщина...
Ігор Поклад став моїм чоловіком, але він не любить згадувати про цей період, хоча я йому нічого поганого не зробила. Якось він випустив мене хвору на сцену і на певний час я втратила голос.
Згодом, відновившись, поїхала в Омськ, до Сибіру. Там працював директором філармонії Юрій Юровський, якого називали радянським Сол Юреком, маючи на увазі знаменитого на весь світ адміністратора-продюсера із США. Невдовзі більшість естрадників Омська під опікою Юровського перейшли до «Росконцерту». Так я опинилась у Москві.
Згадую ще цікавий епізод, пов'язаний з диригентом Анатолієм Кроллом і його біг-бендом, який тоді базувався в Тулі. Музиканти-джазмени почали наді мною насміхатися, мовляв, співаю зовсім не так, як Елла Фіцжеральд. Я сіла в потяг і помахала ручкою. Кролл потім сказав: «Ну ти й гонорова, зі мною такого собі ніхто не дозволяв». Ми помирились, з біг-бендом Кролла я все-таки співала, і його музиканти мені аплодували.
Згодом був оркестр радіо і телебачення СРСР під орудою Вадима Людвиковського. Уявіть, за спиною величезна оркестрова махина: багато красивих чоловіків, у всіх ідеальний слух, усі тактовні, виховані. Серед них був дивовижний трубач Герман Лук'янов, а ще віртуоз-піаніст Борис Фрумкін (він згодом з частиною музикантів відокремився в ансамбль «Мелодія»). Зі мною на одній сцені виступали в програмі «Зірки завтрашнього дня» Євген Мартинов, Валя Толкунова, Лев Лещенко, Полад Бюль-бюль-огли, пародисти Володя Чистяков, Гена Хазанов... Я працювала з майстрами розмовного жанру і конферансу — Борисом Бруновим, Ліоном Ізмайловим, Юрієм Григор'євим.
Від «Росконцерту» співала навіть з циганським ансамблем. А на БАМі була з бригадою Араїка Бабаджаняна.
— Пані Ліно, життя Вашого покоління поділене між двома епохами: радянською і пострадянською. Як Ви подолали «мінну смугу» перебудови і того, що потім відбулось с країною?
— «Перебудову» я зустріла набагато раніше. У 1986 році працювала у Київському мюзик-холі. Там почалися неймовірні інтриги, виникли такі обставини, коли кидаєш заяву про звільнення на стіл, зовсім не дбаючи про майбутнє.
А мені вже було 42 роки, за плечима 22 роки артистичної діяльності. Постало питання подальшого працевлаштування. Куди? Пішла в «Укрконцерт», де художнім керівником був Ігор Бєляєв, а секретарем партбюро Микола Мозговий.
У ту пору відчинилися двері на Італію, стало більше свободи. Молоді артистки отримали доступ до специфічної форми роботи, яка називалася «підсадка до столу». Тобто згідно підписаної угоди наша дівчина під час концертної програми зобов'язана була підсаджуватись за стіл до того, кому вона сподобається, розмовляти, посміхатись клієнтові. Не обов'язково все закінчувалось інтимом. Я пам'ятаю випадок, коли одна гарна дівчина, що крутила кільця, тарілочки, тобто еквілібром займалась, там заміж вийшла. Так що по-різному бувало. Я, зрозуміло, в цю категорію дівчаток аж ніяк не вписувалась.
Після двох років поневірянь звернулась до тодішнього керівника відділу культури ЦК КПУ Володимира Бабієнка. Я була озброєна письмовою заявою, яку підписали Діана Петриненко, Ніна Матвієнко з проханням, щоб мені дозволили прослухатися в «Укрконцерті». І, нарешті, це сталося. Музиканти мені безплатно грали, зал був заповнений артистами, всі дивувались: «Що тут відбувається? Чому Ліну Прохорову, яку знає весь Радянський Союз, яка є лауреатом всеросійського конкурсу, треба прослуховувати? Хіба її життя і творчий шлях не дають права працювати в «Укрконцерті»?»
Але ще на святкуванні 60-річчя газети «Вечірній Київ» в музеї Леніна (нині Український дім) хтось із журналістів мені розповів, як художній керівник «Укрконцерту» Ігор Бєляєв сказав, що Прохорова вже стара, нікому не потрібна. Микола Мозговий, з яким я завжди була в приязних стосунках, чомусь витяг партквиток і, показуючи його, доповнив: «Я теж кілька місяців не мав роботи. Хтось мене тоді жалів? Чому ми повинні її жаліти?» На що Роберт Віккерс (гуморист, автор програм для Тимошенка і Березіна — Тарапуньки і Штепселя) відреагував: «Ну хоча б дамо їй можливість на разових умовах допрацювати три роки до пенсійного стажу».
...Худрада в цілому проголосувала проти.
— Тобто доля знову відвернулась від Вас?
— Мене охопив розпач: «Що ж далі робити, де працювати?». Було так прикро, хоч кидайся під машину. Та, слава Всевишньому, перед очима постала донька, думаю: «Якось випливу...». Усе, що було в хаті, я почала продавати через комісійні магазини. Місяцями чекала концертів по лінії філармонії (куди мене все ж таки взяли на разових умовах). А то хоч сторожем йди у ЖЕК. Квартира швидко спорожніла, але спати було на чому. Вирішуючи долю доньки-школярки, я ламала голову: «Боже, куди бідне дитя вступатиме?» Звернулась до чудового музиканта-джазмена, гітариста Володимира Молоткова, він почав давати уроки гітари моїй донці. Але в ті часи музиканти дуже багато пили, алкоголь убив багатьох. Через цю біду Молотков помер. Один у своїй квартирі.
Якось зателефонував композитор Юрій Саульський, каже: «Мене запросив Іван Карабіц до джаз-клубу, приходь, Ліночко, поспілкуємося». Я прийшла. Там ще були джазовий піаніст і композитор Євген Дергунов, завідувач оркестру в музучилищі імені Гліера Анатолій Шарфман. Саме Шарфман мені розповів: «У нас одна студентка співає джаз, а викладачів з естрадного напряму немає. З народниками на вокальній кафедрі вона не може порозумітися, не сприймає. А дівчину треба навчати, вона того варта». Ось так потрапила до музучилища. Оксана Кулакова стала моєю першою студенткою, а я започаткувала там естрадний спів. Потім до мене прийшла Іра Білик, згодом Андрій Остапенко-Кравчук, про якого слухачі згодом дізналися як про EL Кравчука. Нещодавно Андрія знімав якийсь телеканал, він перед тим сказав мені: «Запросили на спогади... Ліно Володимирівно, уявляєте, як час летить, мені скоро тридцять років виповниться!» Так, час плине дуже швидко. Я була «зеленим» викладачем, а нині навіть свій посібник-хрестоматію «Українська естрадна вокальна школа» видала.
Ніщо в житті не минає безслідно, ні на чому не треба спинятись.
Я борюсь за право співати. І на цьому шляху трапляються доленосні зустрічі. Одна з них — з телевізійниками Наталією Околот і Людмилою Комишанченко. За їхньою порадою дирекція музучилища імені Гліера написала листа до телекомпанії «УТ-1». І, уявляєте, про мене зняли півгодинний фільм, який ніби став окличним знаком на моєму 50-річчі. До фільму, окрім фрагментів з архіву «Укртелефільму» — студійних записів моїх виступів, увійшли розповіді колег, спогади відомого телекоментатора, майстра спорту і судді змагань Фарида Досаєва, який добре пам'ятає моє сходження в спорті. Ірочка Білик подарувала пісню «Все тут нагадує тебе» на вірші Олексія Ілюхіна, яку я заспівала у фільмі.
І ця пісня, цей фільм дали мені «друге дихання».
Згодом Наталя Багмут написала для мене знакові пісні, серед них «Я в серці маю те, що не вмирає». Отже, пісенна моя дорога не скінчилася, я не вичерпала свій вогонь, я весь час повторюю, що не доспівала.
— А якою є Ваша дискографія?
— Раніше всі записи на студії робились на бобінах, у мене була звичка залишати копії. І слава Богу, бо все кудись зникає. Після пожежі на Хрещатику, 26 взагалі мало що залишилось у музфонді.
У 1988 році фірма «Гарба» випустила першу мою касету «Світ без тебе». Дуже допоміг Кость Гнатенко, який до того ж був ведучим на моєму 50-річчі в Будинку офіцерів і копійки за це не взяв. Серце плаче від щастя: одна-дві людини зробили мені погано. Зате скільки з'являлось друзів, які щиро допомагали. Я дуже ціную ту допомогу.
Після ювілейного концерту мені надали звання заслуженої артистки України — тоді, коли я вже нічого не чекала від держави. А у 2006-му нагородили орденом княгині Ольги. Напевно, Бог залишив мені ці знаки-подарунки на пізніше.
Після першої касети вийшла друга: «Пам'ятаю і люблю». Пісні Бориса Монастирського співає Ліна Прохорова», яку я присвятила пам'яті мого чоловіка і друга. Третя касета «Птахи небо розуміють» також була складена із старих записів. Нарешті, вийшла касета «Пелюстки кохання», у яку ввійшли нові пісні, які мені подарували композитори і поети.
— На Заході співаки завдяки дискам зміцнюють не тільки славу, а й заробляють великі гроші. Ви, напевно, стали мільйонером, випустивши музичні альбоми?
— Так, я великий мільйонер, хоча досі не знаю, де знаходиться національна аудіокомпанія «НАК». Друзі мені пояснили, що за манюнькі гроші забирають усі авторські права, а касети і диски випускають у кількості, про яку я ніколи не дізнаюсь. На Заході випуск дисків для артистів є справді основним джерелом прибутків, а в Україні маємо ще один абсурд: у підготовку диска співак вкладає купу власних грошей. Коли реєструвала авторство свого посібника «Українська естрадна вокальна школа», я спитала, чи фіксується в Україні авторство виконавця. Мені відповіли: «Є захист прав композитора і поета, а виконавця — немає». То навіщо я буду змагатися з дівчатками, у яких є багаті батьки або коханці-спонсори. Я ніколи не проконтролюю десять відсотків від прибутків рекордингових компаній. Тому вирішила випускати касети «малою кров'ю» і дарувати їх своїм друзям.
Найближчим часом планую записати міські романси, це буде ще один новий альбом. А живі мої концерти називаються «Пісенна моя дорога» за назвою пісні Наталії Багмут.
— Яким є Ваше ставлення до нинішніх молодих діячів культури?
— Те, що я бачу по телебаченню, мені не цікаво. І кліпи нібито з якоюсь вигадкою, але в цілому дуже поверхові, навіть із суттю пісні не поєднуються. Із цих блискіток стирчать гроші, гроші, гроші, художньої цінності я в них не вбачаю, особливо убогими є тексти. Нема про що співати, тому й на обличчя начеплені посмішки-маски. Навіть Софія Ротару весь час посміхається, про що б не співала. Цього я не можу закинути Пугачовій, вона вдумлива співачка, музична і режисерська освіта в ній щасливо поєдналися.
На жаль, мушу констатувати, що російська естрада краща за нашу. В Україні культура і мораль деградують, держава мало цим цікавиться.
Я сказала собі: «Буду поєднувати покоління і дружити з молодими, я їх любитиму, ніколи не протиставлятиму старшому поколінню». Це тепер кредо мого життя.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»