ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ДЕ СТУПАЛА НОГА КНЯЗЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО
Любов до мандрів свідчить не про стан гаманця, а, швидше, про стан душі. Один обирає «тур» до ресторації в Гідропарку, інший — подорож із рюкзаком чи валізою. Ініційована парламентським Комітетом у справах сім’ї, молодіжної політики та спорту «Етноосінь» (яка плавно переходить в «Етнозиму»), продовжує медіа-тури містами і містечками України. Адже за невеликими населеними пунктами часто-густо стоїть велика, давня історія, яку творили видатні особистості й звичайні люди... Нині на нашій туристичній планшетці — один із найближчих «сусідів» Києва — Чернігів.

Година маршруткою чи дві доби «на перекладних»
Сьогодні будь-яка маршрутка домчить мандрівника з Києва до Чернігова за годину-півтори. Але аж до XIX ст. цей шлях був тяжким і довгим. Історія свідчить, що єдиним князем, котрий долав цей маршрут за 12 годин («від зорі й до зорі»), був Володимир Мономах. Інші подорожні їздили, не поспішаючи. Дві доби, наприклад, їхав 1843 року Тарас Шевченко з Києва до маєтку Тарновських на Чернігівщині. 1751-го гетьман Кирило Розумовський відвідав Глухів і скаржився потім у листі Воронцову, що дорогою так трясло, що в його каретах побилось чудове французьке скло.
А ще раніше — 1744 року, рідні місця фаворита Олексія Розумовського відвідала імператриця Єлизавета. Біля Глухова вона вийшла з карети і пройшлася пішки, милуючись мальовничим строєм козацького війська. Єлизавета так і не довідалася, що військових було обмаль для неперервного живого ланцюга. Вояки перешиковувалися за спинами одне одного, аби шеренга була довшою. Цей фокус придумав Яків Лизогуб... Про обставини, що привели до царського візиту, варто розповісти детальніше.

Як цариця козацькій вдові вклонилась
Шлях до Чернігова лежить через Козелець, невеличке містечко, прикрашене «різдвяною історією» роду Розумовських і собором Різдва Богородиці часів єлизаветинської пишності та козацького бароко.
Доленосна зустріч, наслідком якої було таємне вінчання козацького сина з царицею і відновлення в Україні гетьманства, відбулася різдвяними днями 1731 року. Полковник Вишневський, який віз із Угорщини вино та провіант до двору Анни Іоанівни, спинився відпочити в селі Лемеші, де співав у церковному хорі 22-річний красень Олексій Розум. Співака запросили до Санкт-Петербурга, де він незабаром став фаворитом Єлизавети Петрівни, і разом з гвардією допоміг їй зійти на престол...
Візит Єлизавети до України готували два роки. Козацька старшина, яка мріяла про відновлення гетьманства, розуміла, що прийняти імператрицю потрібно гідно. У листі фаворита запитували, чи достатнім буде 2300 коней для царських карет. Олексій Розумовський збільшив цю цифру на порядок — до 23 тисяч.... Прийом Єлизаветі сподобався (після зустрічі з київськими спудеями, вбраними в тоги грецьких і римських богів, вона мовила історичну фразу: «Как я люблю этот народ, тихий и незлобивый»), і через шість років після візиту гетьманство в Україні було відновлено. Гетьманом, звичайно, став рідний брат фаворита — Кирило Розумовський.
Ще під час свого візиту Єлизавета зустрілась зі свекрухою — Наталкою Розумихою, на той час графинею Наталією Доміанівною Розумовською. Легенда повідомляє, що цариця під час зустрічі вклонилася козацькій вдові. Але це, швидше за все, тільки легенда.
Наталка Розумиха (сваха Петра!) у Лемешах на могилі чоловіка Грицька збудувала Трьохсвятительський храм. Саме там вона любила молитися і дякувати Богові за долю синів і за царську невістку. Лише Господь знав, що відчувала у ті хвилини волелюбна Грицькова душа...

«...Вдягали чорне — там тепер Чернігів»
Чернігів — світле і затишне місто. Після напруженого київського ритму, багатокілометрових відстаней, здається, що тут скрізь і до всього п’ять хвилин ходу, що люди ніколи і нікуди не поспішають і всюди встигають...
Існує кілька версій щодо походження назви міста. Є легенда про князя Чорного та його доньку-красуню, які жили у VIII ст., є версія про першого поселенця на ім’я Чернега. Історія розповідає також про «чорні» ліси, що оточували місто. Деякі дослідники визначають назву міста навіть від племені меланхленів, що носили чорні плащі, про яке згадує в своїй знаменитій «Історії» Геродот у V ст. до Різдва Христового. Ця версія надихнула Ліну Костенко на такі рядки:
Були ще й інші там аборигени.
Це може буть віднесено
до збігів,
Але меланхолійні меланхлени
Вдягали чорне — там тепер
Чернігів...

Старший брат Софії Київської
Першим, відомим із літописів, чернігівським князем був Мстислав, син київського князя Володимира, хрестителя Русі. При Мстиславі утворилося велике і сильне князівство, був сформований політичний і релігійний центр Чернігова — Дитинець. Саме Мстислав розпочав будівництво «старшого брата» Софії Київської — Спасо-Преображенського собору на кілька років раніше. Та кияни все ж випередили «конкурентів» і закінчили свій собор раніше. Добудувати Спаський собор Мстислав не встиг, оскільки 1034 року несподівано помер. Його поховали у недобудованому храмі. Фундаменти під ним настільки могутні, що собор до цього часу не має тріщин. А стіни завтовшки в 1,4 метра такі міцні, що в XVIII ст. їх не змогли продовбати, щоб зробити додаткові двері. Під собором поховано перших чернігівських святих — князя Ігоря, який став жертвою міжусобиць, та митрополита Костянтина. Останній, до речі, сильно переживав, що став причиною сварки між князями, можливо, саме тому залишив незвичний заповіт: витягти тіло в поле і кинути псам... Після смерті митрополита заповіт прочитали і жахнулися (!).

Медове чорнило
Після Мстислава в Чернігові княжив Святослав, який вельми сприяв розвитку писемності. При ньому був написаний знаменитий «Ізборник Святослава». Писали його два монахи, котрі спочатку з натуральних компонентів готували чорнило: варили в меду дубові нарости, горішки, вишневий клей, залізну стружку. До речі, до монахів, які знали грамоту, ставилися з великою пошаною. Вважалося, що вони безпосередньо спілкуються з Богом...
1069 року на запрошення Святослава з Києва до Чернігова прийшов опальний Антоній Печерський. Як повідомляє літописець, він «возлюбив Болдину гору» і викопав там печеру. З часом на цьому місці виник Іллінський монастир. Ходи і келії під землею тягнуться в чотири яруси. У XII ст. тут збудували Іллінську церковку. За легендою, під час монголо-татарської навали вона пішла під землю і вийшла на світ Божий лише після вигнання ворога. На жаль, це тільки легенда. Татари увірвалися до печер і вбили всіх ченців...

Як поганський ідол царськими вратами став
У Чернігові варто зайти до церкви Бориса та Гліба, побудованої канонізованим князем Давидом Святославичем. Білокам’яні капітелі Борисоглібського храму відомі далеко за межами міста. Ці капітелі (верхні частини колон) прикрашає незвичне різьблення: фантастичні дикі звірі з крилами птахів і тілом змії. Тобто у християнському храмі дивним чином збереглася пам’ять про поганські божества. У XVII ст. католицькі ченці-домініканці звинуватили «неканонічні» капітелі у храмовій пожежі, зняли їх і викинули. Три століття «репресовані» капітелі пролежали в землі, де їх знайшли дослідники.
Але є в Борисоглібському храмі ще одне відлуння поганства. Як не дивно, це... срібні царські врата. 1700-го поруч із собором будували Чернігівський колегіум і відкопали 56-кілограмового поганського ідола з чистого срібла. Гетьман Іван Мазепа наказав зробити з ідола царські врата. Їх виготовили у німецькому місті Аугсбург за ескізами українських художників.
Олександр Довженко, який виріс на Чернігівщині, так написав про Десну і свій край: «Далека моя краса. Щасливий я, що народився на твоєму березі, що в незабутні роки пив твою м’яку, веселу, сиву воду, бігав твоїми казковими висипами, слухав розповіді старих про давнину. І що лічив тобі зорі на перекинутому небі. Що й досі, часом дивлячись униз, я не втратив щастя бачити ці зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Мабуть, це справді щастя — вміти бачити зорі в калюжах на дорозі. Але для цього спочатку потрібно піднятися з дивана...

Світлана ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• «БІЛИЙ СЛОН» СТАНЕ НА НОГИ?
• ТАЛІСМАН НАУКОВО-ПОПУЛЯРНОГО КІНО УКРАЇНИ
• «БУЗКОВИЙ БУКЕТ» КОСТЯНТИНА ЧАПІГИ

назад »»»