ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮРІЙ ГАЛЬЦЕВ:«СМІШИТИ — ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ КРИВЛЯТИСЯ»

Хто б міг подумати, що нинішній король гумору Юрій Гальцев мріяв стати гордістю... вітчизняної армії. Після школи він подав документи до військового училища, щоправда, його кандидатуру забракували. Тоді юнак захопився автопромом у машинобудівному інституті. Тільки потім був Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії, виступи з Угольниковим у «Лицедіях» на пітерському телебаченні...

Нині блискучий комік, артист естради і ексцентрик, майстер гротеску Юрій Гальцев підтримує традиції буфонади на театральній сцені й у кіно.
Він невтомно дивує публіку, постійно демонструючи щось нове, несподіване: то виконує частівки-скоромовки, то пантоміму, то виступає з чудернацькими танцями. Часом йому досить просто розповісти анекдот, нехай відомий, але у своїй — гальцевській — інтерпретації. Успіх — гарантований.
За уміння кривити фізіономію французи дали йому спеціальний приз — «Гумове обличчя».
У Києві Гальцев доволі частий гість: щоразу радує глядачів чимось свіженьким, не спочиває на лаврах.
Про свою творчість актор говорить так: «Кожен номер, що я виконую,— улюблений. До речі, коли мене запитують, з чого все почалось,— згадую свій найперший вихід на сцену. У той день, дуже хвилювався, забув слова... Протягом п’яти хвилин я тільки мимрив: «Здрастуйте, здрасту...» А люди сміялися, вони подумали, що це мій оригінальний номер...»
— Нині Ви популярні і, як-то кажуть, нарозхват. А що було, так би мовити, в попередньому житті?
— Гадаю, якби телебачення показало мене років 18 тому, то це була б... «бомба» ефектніша і цікавіша, ніж тепер. Справа в тому, що багато речей, які я робив раніше, нині виконувати вже не можу. По-перше, я став іншим, у мене думка дещо інакше працює. По-друге, багато тем якщо й не вичерпали себе, то стали іншими. Кожному овочу, як відомо, свій час. І по-третє, те, що ми тоді робили, це був узагалі новий жанр, його сприйняли у багнети і, на жаль, «зарубали». Чимало сьогоднішніх номерів тоді не були прийняті «Ленконцертом», це вважалося (хоча я був сильним студентом), як мовиться, поза жанром. З номером «Ха-ха!» я об’їздив мало не ввесь світ, був лауреатом таких престижних фестивалів, що ого-го! А чиновники від культури його «не пропускали»...
Пам’ятаю, разом з однокурсником Генкою Вєтровим приїхали ми у 1985-му до Москви, привезли на Всесоюзний конкурс артистів естради фантастичну мініатюру світового класу, повірте! Називалася «На прийомі в невропатолога».
— Ви психа зображували?
— Лікаря. Під одягом Генки заховали ксилофон, на якому я і вистукував різні мелодії — і «Циганочку», і «Повітряну кукурудзу»... Зал ридав. Ми розметали конкурентів, з усього було видно, що йдемо на головну нагороду конкурсу, гран-прі наш. Але журі, у якому були і Борис Брунов, й Алла Пугачова, і ще якісь товариші, вважали інакше. Кожний тяг свого, а за нас обстати не було кому. Знаєте, яке пояснення вигадали, щоб залишити нас без нагород? Мовляв, ви ще молоді студенти, рано вам брати участь у професійному конкурсі. Через пару років приїжджайте...
Але щастя треба хапати нальоту. Якби одержали тоді гран-прі, доля, напевно, склалася б інакше. Можливо, залишилися б у Москві, все пішло інакше.
Але повернімося до популярності. Популярні в нас поп-зірки. Я все-таки, певною мірою, драматичний актор, звісно, з елементами клоунади, пантоміми. Я не прагну до так званої «зірковості». У мене інше мистецтво. Мені набагато цікавіше попрацювати з клоунами Міні і Максі з Нідерландів, з відомими клоунами з Франції (я працював зі Славою Полуніним)...
— Знаю, що Ви співали й пародіювали.
— Пародії були здебільшого на систему нашу, тоді ще Радянського Союзу, на наш «совок». На акторів пародій у мене не було. Тобто якщо ми «робили» Лайму Вайкуле, то це була пародія на балет. Успіх, до речі, був шалений! Муромов співав «Яблука на снігу», а ми читали «за нього» з вибриком вірші. Зовсім інший гумор був.
Головне — не зраджувати самому собі. Вибачте за такі слова патетичні. Мені сумно дивитися на акторів, які нічого не варті, але «сурмлять»: ми там, ми тут перемогли. Ви вийдіть на сцену, і через три–п’ять хвилин уже видно хто такі і яка вам ціна в базарний день. Люблю спокійних хлопців, що доводять справою, а не балачками...
— Упізнавати на вулиці Вас почали завдяки «Аншлагу»?
— М-м-м, якщо чесно, незручно говорити, але це було ще багато років тому, коли ми з Геною Вєтровим робили передачу, що йшла по «регіоналці» (у Пітері й області). Ото була суперпередача! Мала величезний успіх, багато хто навіть цитував нас, наші мініатюри. У нас було багато програм — «Театрик», «Рояль у кущах», «Вітряна компанія»...
Я спочатку, як-то кажуть, «піднявся» в Пітері. А потім в Ризі я познайомився з Романом Карцевим, він і запропонував мені виступити в «Аншлагу».
— Далі було легше пробиватися?
— Працював. Зйомки, гастролі, поїздки. Майже весь світ об’їздив. Я не справив за мету «пробитися», це взагалі на мене не схоже. Нині дуже багато від чого відмовляюся. Мене запрошували в «Блакитний вогник». Не поїхав. Не міг. З багатьох причин. П’ятий раз уже запрошують у «Велике прання». Не можу, не для мене ці шалені темпи.
Втомлююся. Я так викладаюся на сцені, що міг би грати всього раз на тиждень (адже ми «наживо» працюємо). А краще — раз на місяць. Вважаю, що працюю до зносу...
— Артистизм — це у Вас «сімейне»?
— Напевно, так. Більше по батьковій лінії — від діда, від прадіда. Коли тато розповідав, що вони витворяли, як їх сприймала публіка! Його тішив мій успіх. Коли я щось «видавав» й усі аплодували, він радів.
Пам’ятаю, грав я одну з головних ролей у спектаклі Жана Ануя «Бал злодіїв» у театрі «Буф». Прем’єра, спектакль, банкет. Зібрався весь бомонд Пітера. По першій випили — за театр, по другій — за прем’єру. Сидимо. Розмови пішли. Раптом: «Слово надається Панасовичу!» Батько встає: «Мені все сподобалося, але я хочу сказати про сина. Ну, добре, всі сміялися. Але невже за це ще й гроші платять?» Мхатівська пауза... А потім — «вау!» — і всі попадали зі сміху. Справді, пострибав такий здоровенний, і за це йому ще й гроші заплатили! Режисер потім пояснив батькові: «Так це ж і є найважливіше досягнення — коли глядач не зауважує, що актор працює. У тому і є кайф!» І неважливо, що за цими гримасами і стрибками — важка праця, безсонні ночі, побутова невлаштованість...
— А ким був Ваш тато?
— Будівельником. Хоча... За покликанням він — оповідач. І грає на багатьох інструментах. А дід — той був професійним актором, актором з великої букви. Він знав чотири мови, навчався в Берліні. За часів культу особи його репресували. По закінченні школи я закинув був батькові про театральний, а він на те: «Досить дурня клеїти, візьмися до справи». Я заволав: «Батьку, я можу будь-куди вступити! Хоч у сільгоспінститут, тільки навіщо?» А він мені: «Ану-бо! Подивимося». Я й вступив, не в сільгосп — у машинобудівний. І закінчив його благополучно, а потім зі спокійною совістю пішов у театральний.
— А першу професію остаточно забули?
— У машинах я — ні бум-бум. Головне, щоб заводилися. Правда, їжджу непогано. Уже років двадцять за кермом. Спочатку катався на старому «Москвичі», що купив ще студентом. Тепер на джипі «Мітцубісі-Паджеро». Усе-таки собаку посадити треба, реквізит скласти. Ні, автомобіль — не розкіш, а те, що не розбираюся в ньому,— не біда. Зате в машинобудівному інституті часу не марнував: був режисером агіттеатру, співав у вокальній групі, грав у інструментальному ансамблі. Ректор, пригадую, дуже мною пишався!
Ні що у житті не минає даремно. Узагалі, ні за чим не шкодую! І вам не раджу.
— У Вас клоун часто поступається акторові, і тоді Ви знімаєтесь у двох–трьох фільмах одночасно.
— І мені це дуже приємно. Головне, що мене стали запрошувати в кіно не тільки як коміка, а як ліричного актора, навіть дають драматичні ролі. Мені здається, що я в них теж чесний. Режисер Віталій Москаленко, наприклад, зняв мене в серіалі «Російський водевіль XIX століття». Фільм називається «Віцмундир», у ньому я грав разом з Кашинцевим, Філозовим. Його оцінка мене втішала: «Юро, мені шкода, що я не знав Вас раніше». Яке це було щастя — почути такі слова! Ну а далі як хвиля: хтось про мене щось сказав, інший почув, передав далі. Тож тепер запрошують.
— А хто є для Вас авторитетом в акторській професії?
— Євстигнєєв, Леонов, Андрій Миронов, а із сучасних — Меньшиков, Сухоруков, Сашко Ільїн. З Андрієм Мягковим знявся в екранізації казки Леоніда Філатова «Про Федота-стрільця». Мягков грав там царя, а я — французького посла.
А ще поважаю Едуарда Хіля. Пам’ятаю його відтоді, коли був дитиною, любив його пісню про «зиму, що жила в хатинці». Аж раптом він приходить до мене на бенефіс в образі старого пірата і співає пісню «Юра Гальцев». Я був шокований, однак це надзвичайно приємно!
— На які теми, жартувати не любите? Є такі?
— Не люблю політики.
— А чому? Такі колоритні типи трапляються.
— Багато інтриганства, бруду. Зрештою, є якісь загальнолюдські цінності. Якось Реґіна Дубовицька впала з верблюда, коли ми були на зйомках, він її мало не затоптав. Я взяв Регіну на руки, відніс у вагончик... Вона ніби вдруге народилася: на щастя, тільки куприком ударилася, скоро одужала. Але потім цілий рік усі не вгавали: Реґіна побувала під верблюдом. «Ты откуда? От верблюда».
— Зрозуміло, що сучасний гумор міг би бути кращого ґатунку. Чому багатьом до смаку невибагливі жарти?
— Важко сказати. Чистоган тягне мораль донизу, мораль «опускає» мистецтво. Тепер за рейтингом попереду реаліті-шоу, у якому хлопці собі пару шукають. Що можна сказати? «Бєспрєдєл» коїться насамперед в прямому ефірі, гумор — другорядне.
— Та ж Ви також у гумористичних програмах берете участь...
— На концерти запрошують, то я і виступаю. А головне в мене — свій театр у Пітері. Пісня захоплює, недавно вийшов диск «Ух ти та інші пригоди Юрка». Музика вся моя, і вірші мої теж трапляються. Там є все — і для дітей, і для дорослих, і лірика, і відверта «шиза». Тепер готую другий диск — і пісні для нього вже написані. Допомагають мені хлопці з групи «Чиж і К». Я — людина багатопланова. Коли не хочеться нікого бачити — пишу музику, складаю тексти, вірші. Або малюю. Можу теслювати...
— Скажіть, пане Юрію, а хто Вам добирає дивовижний гардеробчик для сцени й життя? Кумедний — вмерти можна зі сміху!
— Це теж моя робота — і костюми, й імідж. Я ніколи нічого не шив, усі мої речі куплені. Звичайно це старомодні шмотки — їх ніхто не носить, і вони, як правило, просто лежать, а я знаходжу їх в магазині. Ось ці коричневі штани, у яких тепер виступаю, здорові такі, купив в Америці за три з половиною долари. Негритянка-продавщиця, коли я їх напнув, репетувала: «Ноу, ноу, біг!» Тобто, що завеликі вони на мене. А я їй: «Ні, добрі, вері гуд, рашн традішн».
— Ви, напевно, здалися їй диваком або дурником...
— Можливо! Вона ж не знала, навіщо мені такі величезні штани. А потім у тому самому магазині ось цю затісну сорочку знайшов. Продавщиця кричить: «Ноу! ноу!», а я своє: «Гуд, вері гуд». У мене аж сльози на очах від щастя, а іноземці всі в шоку. У Туреччині сподобалися мені шкіряні штани. То я доторгувався до того, що за двадцять доларів купив і штани, і сорочку й ще шапку. Хазяїн аж руками сплеснув: «От якби ти в мене працював! Молодець! Двадцять доларів — три речі. Я ж за сто продавав!» І я з ним погодився: мені здається, що я ніде не пропав би.
— Що втішало Вам останнім часом?
— Зйомки у фільмі Ігоря Масленникова «Тимур і його командос». Нібито за творами Аркадія Гайдара. Фільм дитячий, але дуже веселий. Дуже! Радію, що запросили, оскільки, відверто кажучи, неймовірно втомився від тупих серіалів. Останню пропозицію взагалі відкинув, хоча й гроші непогані обіцяли. Бували простої по півроку, тоді лапу смоктав. Але за гонорар продаватися соромно, хочеться себе поважати. Недавно покликали на тусовку. Мовляв, від тебе нічого особливого не потрібно: прийдеш, поспіваєш, покрутишся серед гостей і підеш собі, а ми ще й копійку заплатимо.
— Як думаєте, чому глядачам так весело на Ваших спектаклях, чому вони буквально падають з крісел від сміху?
— Напевно, тому що їм смішно. Головне, що я не кривляюся. Смішити — це не означає репетувати, падати, гримасувати. Будь природним. От я зараз даю інтерв’ю, а потім піду на сцену, до глядачів, і буду таким самим Юрком Гальцевим. Між іншим, це дуже складно. Драматичну виставу зробити набагато простіше — режисер збере акторів, роздасть ролі, усі ввійдуть в образ і зіграють. А от естрадних вистав нині дуже мало.
Я працюю в жанрі так званої філософської клоунади. Номер — це той самий спектакль, тільки маленький. За три–чотири хвилини я маю вкласти в нього те, що драматичний спектакль втілює за півтори-дві години. Щоб там були початок, середина і кінець, і щоб люди обов’язково збагнули, що я хочу донести їм саме зараз. Артисту ніколи розгойдуватися, а глядачам ніколи звикати: «Навіщо цей хлопець вийшов? Що він нам хоче сказати?»

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»