ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ГАРНІ Й НЕГАРНІ КАРТИНКИ «СОБАЧОГО» РОКУ
2006 рік добігає кінця. Як завжди, у передноворічні дні люди більше переймаються святковими турботами і не надто згадують про політику. Хоча справедливу приказку про те, що коли ви не цікавитесь політикою, політика зацікавиться вами, ще ніхто не спромігся спростувати. Саме тому ми пропонуємо пригадати: чим ознаменувався для нашої держави цей рік. Зрештою, не виключено, що чимало політичних проблем ще довго не полишатимуть Україну й відгукнуться у майбутньому.

Січень
Для початку року, що минає, було притаманне суттєве похолодання у помешканнях наших співвітчизників. Опозиційні на той час «регіонали» пов’язували це з похолоданням фігуральним — в українсько-російських відносинах. У січні наша північна сусідка виконала давні погрози і дещо прикрутила магічний «газовий краник». Лише 4 січня уряду Юрія Єханурова вдалося «розрулити» ситуацію. Було укладено газову угоду з Росією, яка буквально відтоді стала притчею во язицех для більшості політичних діячів. З одного боку, українці отримали сяку-таку ясність: російський газ почав доходити до споживачів за ціною 95 доларів за тисячу кубометрів. Але з іншого боку, у газові пертурбації міцно вплелася компанія «РосУкрЕнерго».
Власне, за допуск до державних переговорів представників цієї комерційної структури парламент 10 січня висловив своє «фе» уряду Юрія Єханурова: Кабінет було відправлено у відставку. Втім, насправді відставка уряду виявилася лише «напіввідставкою», адже прем’єр і його команда спокійно виконували свої обов’язки аж до серпня.

Лютий
Для цього місяця була характерна активізація передвиборних пристрастей. Провідні політики регулярно обмінюються взаємними докорами. «Помаранчеві» сили намагаються організувати певний партійний «брудершафт» ще до великих перегонів. Як завжди, оригінальною була Юлія Тимошенко, котра вирішила самотужки і першою підписатися під угодою про створення коаліції демократичних сил, але тоді ніхто з партнерів її не підтримав.
Натомість на звання головної події місяця може претендувати оприлюднення так званого «списку Луценка». Тодішній міністр внутрішніх справ зібрав відомості про кандидатів у депутати всіх рівнів, котрі мали проблеми із законом. Навколо цього документа точилося дуже багато розмов упродовж кількох місяців.

Березень
Якби у перший місяць весни не було жодних політичних подій, він усе ж увійшов би в підручники історії. Причина — парламентські вибори, що відбулися 27 числа. Ця подія стала резонансною з кількох причин. По-перше, саме ці вибори фактично ставали містком, яким Україна перейшла від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. По-друге, для нової «помаранчевої» влади ці «великі перегони» виявилися своєрідним тестом. Волевиявлення громадян відбулося чесно, що визнали всі міжнародні спостерігачі. Хоча незадоволених в Україні було більш як достатньо. Це — партії та блоки, що не подолали тривідсотковий рубікон.
Чи не найбільшою несподіванкою стало непотрапляння до Верховної Ради блоку, очолюваного екс-спікером Володимиром Литвином. Цей політик явно розраховував стати носієм так званої «золотої акції», зокрема під час створення парламентської коаліції.
Ще один висновок виборів — поразка сил, що багато років поспіль асоціювалися як національно-демократичні. Це Українська народна партія і «Реформи й порядок». Потрапити до ВР удалося лише Народному Рухові та КУНу, котрі увійшли до блоку «Наша Україна».

Квітень
Місяць пройшов під знаком судової тяганини, ініційованої невдахами виборчого процесу. Суддям Вищого адміністративного суду не було коли навіть глянути вгору. Роботи їм підкинули передовсім блоки Наталії Вітренко, Володимира Литвина, Юрія Кармазіна та партія «Віче».
Утім, реальні шанси потрапити до Верховної Ради мала лише Наталія Вітренко зі своєю «Народною опозицією». Адже її блок отримав понад 2,9 відсотка голосів виборців. І теоретично, у разі, скажімо, доведення певних зловживань на кількох дільницях і проведення на них перерахунку, пані Вітренко могла подолати бар’єр. На це розраховували її прихильники, котрі у квітні взяли «в облогу» спершу Центрвиборчком, а потім Вищий адміністративний суд. Одначе судді не задовольнили численні скарги й парламентський розклад лишився незмінним.
Паралельно із цим процесом тривав інший — створення «помаранчевої» коаліції. Трійка переговірників — «Наша Україна», БЮТ і СПУ настільки скрупульозно вели переговори, що, за словами їхніх офіційних речників, сформували цілий фоліант, який врахував усе до найменших дрібничок. Що сталося з цим твором, стало зрозуміло трохи пізніше.

Травень
Своєрідний парад місцевого самоврядування. У тому розумінні, що місцеві ради, на відміну від Верховної, почали активно працювати. Щоправда, частина їхніх рішень — відверто антиконституційні. Найперше йдеться про намагання надати російській мові так званого «регіонального» статусу.
Наприкінці місяця естафету відкриття першої сесії підхоплює парламент — 23 травня депутати-неофіти складають присягу. Проте вольовим рішенням «трійки» (БЮТ, «Нашої України» та СПУ) в роботі першої сесії оголошується двотижнева перерва. Переговорники-професіонали обіцяють узгодити «останні штрихи» коаліційної угоди до 6 червня.

Червень
Як і слід було очікувати, обіцянка виявилася цяцянкою... Єдине, на що спромоглися потенційні коаліціянти, це перенести сесію ще на один тиждень. Та й впродовж нього нічого принципового у «брудершафті трьох» не відбувається. Парламент фактично паралізовано. Особливо це стає очевидним після 22 числа і, як не парадоксально, саме після оголошення про формування коаліції демократичних сил у складі БЮТу, «Нашої України» та СПУ. Внутрішні чвари коаліціянтам побороти не вдається, бо «трійка» вирішує голосувати пакетом за прем’єра та спікера. На посаду першого претендує Юлія Тимошенко, другим «нашоукраїнці» воліють бачити Петра Порошенка.
Утім, тут своє слово мовлять «регіонали». Вони блокують трибуну і президію, справедливо вимагаючи, щоб потенційна більшість не порушувала регламент.
Тим часом справжнісінький скандал розгоряється у Криму. Тутешні «антинатовці» з Феодосії влаштовують обструкцію американському військовому судну «Едвантедж», яке прибуло на навчання «Сі бриз-2006». Правовий безлад у цьому питанні очевидний — попередній склад парламенту не підтримав допуск іноземних підрозділів в Україну, нинішньому — не до того. Відтак «Сі бриз», як й інші навчання, доводиться скасовувати.

Липень
Розв’язка парламентської кризи приголомшує суспільство. Лідер соціалістів Олександр Мороз 6 липня зраджує своїх колишніх «помаранчевих» побратимів і стає спікером за допомогою голосів «регіоналів» і комуністів. «Наша Україна» разом із БЮТом у легкому шоці. Дещиця соціалістів на чолі з Йосипом Вінським поривають із Морозом. Та, як говорили в радянські часи, ці «перегини на місцях» не заважають формуванню нової коаліції.
Липень став одним із найнасиченіших політикою місяців. Тоді ж з’являється термін «антикризова коаліція», котра обирає першим віце-спікером комуніста Адама Мартинюка і висуває у прем’єри Віктора Януковича. Після тривалого дотримання формальностей ця кандидатура подається Президентові.
У цей час центр Києва знову вирує. Прихильники Партії регіонів вимагають від Віктора Ющенка якнайшвидшого подання кандидатури Януковича на затвердження парламентом. Бютівські активісти, до яких активно долучилися позапарламентські УНП, ПРП, ПОРА, закликають Президента розпустити Верховну Раду. Цікаво, що теоретична можливість цього у Ющенка справді є. Але він обирає шлях переговорів і започатковує загальнонаціональний «круглий стіл».

Серпень
Завершується цей «стіл» 2 серпня підписанням Універсалу національної єдності. Наступного дня центр політичних подій знову переноситься до парламенту. Нарешті отримує можливість відновити свою роботу Конституційний Суд. Депутати обирають своїх п’ятьох служителів Феміди і приводять їх до присяги разом із суддями, призначеними Президентом і з’їздом суддів.
Далі починається бенефіс Партії регіонів, лідер якої Віктор Янукович тріумфально повертається у прем’єрське крісло. До кінця дня з’являється повний склад Кабміну, котрий видається значно більше коаліційним, аніж випливає зі складу «антикризовиків». У КМ — дев’ятеро урядовців, котрі певною мірою підтримують Віктора Ющенка.

Вересень
Початок другої сесії Верховної Ради викликає відчуття дежавю. Знову, ледь відкривши сесію, депутати радяться з приводу долі так званої широкої коаліції, тобто за участі «Нашої України». Але тривалі «торги» ні до чого не приводять.
Натомість активність спостерігається у президентському Секретаріаті. У відставку йде керівник цієї структури Олег Рибачук. Його змінює Віктор Балога — людина, котру дехто називає майстром закулісної політики. Втім, це далеко не єдине підсилення Секретаріату. Першим заступником пана Балоги Президент призначає молодого і амбітного Арсенія Яценюка, котрий здобув позитивний імідж за часів роботи в Нацбанку (першим заступником голови) та Мінекономіки (міністром). «Нову кров» у Секретаріат додають екс-міністр транспорту Віктор Бондар і відомий дипломат Олександр Чалий.

Жовтень
Кадрові ротації від Президента тривають. Секретарем Ради безпеки та оборони Віктор Ющенко призначає Віталія Гайдука — людину з міцним донецьким корінням, котру, однак, розглядають як альтернативу Вікторові Януковичу та Ринату Ахметову.
А ще жовтень знаменується рішенням «Нашої України» перейти в опозицію до уряду. Це спричиняє суперечки з приводу можливості подальшого перебування на посадах міністрів-«нашоукраїнців». Формально їх четверо. Це міністри: юстиції — Роман Зварич, молоді та спорту — Юрій Павленко, культури — Ігор Ліховий та охорони здоров’я — Юрій Поляченко. Усі вони пишуть заяви на звільнення, хоча «регіонали» «люб’язно» не поспішають позбавляти їх міністерських регалій. А раптом передумають?
Відбувається з’їзд «Нашої України», котрий перетворюється лише на критичний 40-хвилинний спіч Віктора Ющенка. Після нього шокованим делегатам повідомляють про тритижневий тайм-аут.

Листопад
Першого дня останнього місяця осені своїх крісел позбуваються Роман Зварич та Ігор Ліховий. Наприкінці місяця звільняють і Юрія Павленка.
Парламент активно працює над законопроектами, покликаними сприяти вступу України до СОТ. У цьому питанні майже повна єдність: законопроекти відмовляються підтримувати лише комуністи.
Відбувається другий етап «нашоукраїнського» з’їзду. Уже без Президента, але з не меншими емоціями. Головний лейтмотив: партія Віктора Ющенка оголошує про намір «оновитися без оновлення». Це усвідомлює, зокрема, Микола Катеринчук, який полишає «Нашу Україну».
Головна подія листопада — це, вочевидь, ухвалення парламентом закону, що визнає Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти українського народу. Його поява стає можливою завдяки позиції соціалістів, котрі, попри ґвалт решти «антикризовиків», підтримують законопроект Президента. В суспільстві навіть почали подейкувати про можливість розпаду коаліції, але це виявилося лише видаванням бажаного за дійсне.

Грудень
Коаліція існує — це довели, зокрема, два голосування за державний бюджет. Обидва рази (до і після президентського вето) коаліція спрацювала чітко.
Грудень відзначився відставками двох ключових для Ющенка міністрів — Юрія Луценка та Бориса Тарасюка. Якщо з Луценком усе зрозуміло і нині він має намір навесні мобілізовувати «Самооборону», то «проблема Тарасюка» переходить у 2007-й.
Нарешті, варті уваги ще дві грудневі події. Перша — візит російського президента Володимира Путіна до Києва. А друга — заява Віктора Ющенка про те, що він не виключає теоретичної можливості дострокових парламентських виборів. Отже, нудьгувати нам найближчим часом, напевно, не доведеться.

Із Новим роком!

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»