ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ОДЕСИТКА — І ЦИМ УСЕ СКАЗАНО

Коли лунає дзвінкий голос цієї жінки, коли бачу її енергійну ходу, навіть не спадає на думку поцікавитись її віком. Якось побачила афішу бенефісної вистави народної артистки України Валентини Чеменої «Сільва», де ювілярка, як завжди, «з вогником», іскрометно зіграла Юліану, і дізналася, що провідна солістка столичної оперети відзначає 40 років життя на сцені.

На святкуванні свого творчого ювілею вона сказала, що за чотири десятиріччя в театрі з нею траплялися речі добрі й різні, але згадувати хоче тільки про хороше. Я запитала в неї, що ж допомагало переживати оті «різні» ситуації. І почула у відповідь: «Я ж одеситка — і цим усе сказано. Ніхто не може вгадати, скільки мені років, тому що за станом душі я залишилася 20–30-річною жінкою. Вроджене почуття гумору й оптимізм допомагають мені завжди».
Народившись у «перлині біля моря», Валентина Чемена ніколи не працювала в славетній Одеській музкомедії. Цей факт мене здивував.
— Коли закінчувала Одеське музичне училище, нас викликали до директора на розподіл, я й на думці не мала піти в наш театр музкомедії й попросити мене прослухати,— згадує Валентина Леонідівна. — Натомість подумала: «Боже, як я туди піду? Хто мене візьме? Там така сильна трупа!»
Тим часом приїхали до училища «покупці». Я навіть не замислювалась, де хочу працювати. Уміла тоді тільки співати — професійно, так, як навчили в училищі. Упродовж трьох років мене вели як «мецо-сопрано» і лише на четвертому році визначили голос як «міцне сопрано» (сильні голосові «верхівки» у мене виробилися вже в процесі роботи, а соковиті «низи» — залишилися). Прослухали мене «покупці», й отримала два запрошення — у Вінницький та Житомирський театри.
Обрала Житомирський музично-драматичний театр, який щойно створили і набирають трупу. З-за лаштунків за мною підглядали, ох і страшно було! У музично-драматичному пройшла добру школу професійної майстерності. Доводилось грати Любашу в опереті «Севастопольський вальс» К. Лістова, Наталку в «Наталці Полтавці» М. Лисенка, Оксану в «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.
Там працювали так: сьогодні граєш героїню, а завтра, якщо вільна, виходь і співай у хорі. Не було градацій «артист хору» чи «соліст». Кожну роль грала з повною віддачею. Бувало, що мусила виходити на сцену й хворою. Пам’ятаю, як мене привезли з дому з температурою 40 градусів, бо я була єдиною виконавицею ролі циганки Ази в однойменній драмі М. Старицького.
— Пані Валентино, Ваш ентузіазм не залишився поза увагою.
— Так, настав час, коли нагороди знайшли мене. За роль у виставі «Поцілунок Чаніти» отримала першу премію за виконання жіночої ролі й диплом Міністерства культури з подарунком — прекрасною вазою, яку й досі зберігаю. У Житомирі я стала заслуженою артисткою України.
— А як потрапили до столичної оперети?
— Житомирський музично-драматичний театр не раз гастролював у Києві. Вочевидь, мене тут помітили. Був такий період, коли столичному театру потрібна була актриса з амплуа — «героїня». Мене запросили на прослуховування. О сьомій ранку сіла на автобус у Житомирі, а об одинадцятій співала в Києві арію Оксани із «Запорожця за Дунаєм». І рішенням худради було — «прийняти».
На сцені оперети грала і в класиці, і у виставах на музику сучасних композиторів. Охоче згадую свої ролі — Сільви, Маріци з однойменних оперет І. Кальмана, Розалінди («Летюча миша» Й. Штрауса), Ганни Главари («Весела вдова» Ф. Легара), Констанції («Три мушкетери» М. Дунаєвського) та багато інших.
— Актори зазвичай болісно переживають зміну амплуа, пов’язану з віком. Чи складним для Вас був цей перехід?
— Я перейшла з «героїнь» на «вікові» ролі доволі спокійно. Спокійно ставлюсь до свого віку. Чудово розумію, що можу грати, а що — ні, і не беруся за ролі, що не відповідають моїм можливостям, тому почуваюся на своєму місці. Я надзвичайно вдячна художньому керівникові нашого театру — Богданові Струтинському за те, що запросив мене на роль міссіс Хіггінс у мюзиклі «Моя чарівна леді». Сподіваюсь, виправдала його надії.
— У ролі цієї мудрої, розважливої жінки ви показали своє яскраве обдарування драматичної актриси.
— Дякую Богові й режисерам, ролі в мене є і тепер. Хоч їх, звісно, менше, ніж раніше, але граю їх з величезним задоволенням. І взагалі, у театр завжди йду радісно, тому що справжнє моє життя — лише на сцені. Водночас дуже люблю і свій дім: я господиня від природи — вмію і шити, і шпалери клеїти, і кахлі покласти, й обід приготувати.
— На ювілейній виставі звернула увагу на Вашу струнку поставу. Певно, спортом займаєтесь?
— Ні. Думаю, що моя постава виробилась відповідно до вимог професії, стала звичною. Я не можу, зігнувшись, навіть обід готувати. Вимоги сцени — суворі — ніколи не їм у день вистави, щоб легше почуватися на сцені.
— А після вистави?
— А після — їм, з насолодою, і пиво п’ю. У нас весь театр знає, що Чемена полюбляє пиво.
— Пані Валентино, зіграти виставу в «легкому» жанрі оперети — це, мабуть, величезна напруга?
— Готуватися внутрішньо починаю заздалегідь. Уночі прокидаюся й перевіряю голос. Якщо відчуваю, що він не дуже добре звучить — страшнішого нічого немає. Я безмежно щаслива, що співаю вже півстоліття, і мені шкода тих, хто не має голосу або втрачає його.
— А якісь курйози можете пригадати?
— У мене — більше трагедії (Сміється). Я грала літню даму у виставі «Любов по-американськи». Вийшла вперед, на авансцену — і нога потрапила до суфлерської будки. Зідрала панчоху разом зі шкірою. Полилася кров, і це побачили глядачі. Але зупинитись не можна було, і я дограла сцену до кінця.
— Я читала, що Вас і в Москву колись запрошували.
— У 1970-х роках під час гастролей Київського театру оперети в Москві й Ленінграді за мною ходило дуже багато шанувальників, точніше шанувальниць, бо переважали, хоч це й дивно, жінки. Хтось навіть украв мій портрет у фойє. Запрошення перейти до Московської оперети надійшло не особисто мені, а директорові нашого театру — тоді цю посаду обіймав Борис Шарварко. Він приховав від мене пропозицію. Значно пізніше мені розповів цю історію тодішній заступник директора Григорій Волков. «Є гріх на душі, хотіли в Москву тебе забрати, ми відбивалися, як могли»,— казав він.
— Як любите зустрічати Новий рік?
— Для мене це родинне свято. Збираємось удома — я з чоловіком, син і невістка. Більше в нас рідних у Києві немає, усі родичі — переважно в Одесі й Херсоні. Завжди готую багато страв — люблю це заняття, можу цілий день простояти біля плити.
— А є щось таке, що не любите робити?
— Терпіти не можу прасувати, ще рибу чистити не подобається, усе решта люблю, особливо фарширувати рибу, консервувати. Обожнюю квіти (у мене є 40-річна пальма), розмовляю з ними, і вони мені відповідають буйним цвітінням.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• АДА РОГОВЦЕВА:«ДУХОВНА ЄДНІСТЬ МАТЕРІ Й ДІТЕЙ — НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ»
• ТРОЯНДИ ДО ЗИМОВИХ СВЯТ

назад »»»