ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЯК В’ЄТНАМЦІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТ НЕ ПОДІЛИЛИ
Стверджувати, ніби в Києві існує китайська чи в’єтнамська мафія вихідців із країн Південно-Східної Азії, буде перебільшенням. У нас, на відміну від Парижа, Лондона, чи хоча б Москви, немає «кольорових» кварталів. Кількість злочинів, скоєних іноземцями, є порівняно невеликою у їхній загальній статистиці. Проте місця компактного проживання азіатів в українській столиці є, безперечно.

Незаперечним є те, що між представниками цієї діаспори частенько трапляються конфлікти, що іноді мають летальні наслідки. Проте вирішувати їх іноземці воліють у своєму вузькому колі, щоб уникнути втручання у своє життя місцевих правоохоронних органів. Підтвердженням тому є випадок, який нещодавно стався у Деснянському районі Києва.

Два трупи біля цвинтаря
Трупи двох молодих в’єтнамців виявили на околицях Лісового кладовища на початку весни. Смерть потерпілих, судячи з усього, настала від ножових поранень. Перед тим як убити нещасних, злодії зв’язали їм руки, а потім їхні тіла поклали до величезних сумок-баулів. Ця обставина свідчила про те, що хлопці не були жертвами випадкових вуличних хуліганів чи грабіжників, оскільки останні не мають звички в’язати руки чи ховати трупи. У розшуковців також не виникало сумніву, що до злочину якимось чином були причетні одноплемінники загиблих. Можливо, самі не вбивали, але те, що були наводчиками,— безсумнівно.
Як з’ясувала експертиза, трупи пролежали всю зиму і розклалися до такого стану, що їх ідентифікувати за зовнішніми ознаками було неможливо. Однак правоохоронцям пощастило: в кишені одного з них був паспорт громадянина В’єтнаму Нгуена Ши Тхуана. Знаючи ім’я загиблого, можна встановити, коли і з ким він приїхав в Україну, з ким контактував і конфліктував. А там недалеко до розкриття злочину. Проте радіти було передчасно. За даними прикордонної служби, особа з таким прізвищем не перетинала територію України і ніде не була зареєстрована. Відмітки у паспорті виявилися підробленими та й посвідчення особи, напевно, видали не тій людині, чий труп гнив на околиці Лісового цвинтаря. Тож єдине, що можна було витягти корисного з цього паспорта, це — фотографія вбитого хлопця. Якщо його впізнає хтось із в’єтнамців, котрі мешкають у Києві, то, можливо, потягнеться яка-небудь ниточка.
Легко сказати впізнає. У Києві живе багато в’єтнамців, які винаймають в різних районах міста сотні квартир. Із них більша частина мешкає без реєстрації, а то й взагалі перетнули кордон України нелегально. Проте іншого виходу в правоохоронців не було: фотографію з паспорта розмножили, роздали оперуповноваженим карного розшуку та дільничним інспекторам міліції, котрі почали обходити усі квартири, де були особи в’єтнамської національності.
Робота виявилась копіткою, оскільки спілкуватися з іноземцями важко: вони здебільшого не розуміють мови, а зрозумівши, нарешті, чого від них хочуть, всі як один відповідали, що цього хлопця не знають. Так би це опитування й лишилося безрезультатним, але сищики вирішили показувати фотографію не тільки в’єтнамцям, а й українцям, котрі жили по сусідству. Ці люди зазвичай могли не спілкуватися зі своїми сусідами, але не звертати жодної уваги на них не могли.
Таке припущення було слушним. Українці виявилися більш говіркими, ніж в’єтнамці, й невдовзі одна літня жінка з Лісового масиву впізнала на фотографії в’єтнамського хлопця, котрий деякий час мешкав по сусідству з нею. Квартиру, на яку вона вказала, протягом кількох місяців винаймав гурт в’єтнамців. На цього хлопця вона звернула особливу увагу через те, що він увесь час ходив під ручку то з однією, то іншою молоденькою дівчиною. То були не в’єтнамки, а місцеві українки. Жінка часто чула, як дівчатка називали цього хлопця Толиком. Тому інші в’єтнамські імена та обличчя в її пам’яті не лишилися, а от Толика запам’ятала. Тож ми також називатимемо загиблого Толиком, бо Нгуен Ши Тхуан — не було його справжнім ім’ям.
Толик то й Толик, тільки де шукати в’єтнамців, які жили з ним. За словами жіночки, вони усі зникли в невідомому напрямку. Проте розшуковцям знову поталанило — та сама жінка показала їм місця на ринку Троєщина, де вона бачила декого з тих людей. Так вони вийшли на рідного дядька забитого.
Цікаво, що перед цим дільничні інспектори показували йому фотографію племінника, але він його не впізнав або зробив вигляд, що не знає. Більш ймовірне друге припущення, оскільки цей в’єтнамець був неговірким і все говорив, що з убивцями ми самі, мовляв, розберемось. Проте деяку інформацію з нього все-таки витягли.
Судячи з його слів, Толик був у себе на батьківщині безпутним сином заможних батьків, які відправили його до дядька у Київ. Сподівалися, що тут, у жорстких умовах виживання, він набереться розуму, але хлопець вийшов із-під дядькового впливу. Замість того щоб старанно працювати, зранку до вечора, в спеку і в мороз торгувати на ринку, юнак пиячив і тринькав батьківські гроші на місцевих повій. Одне слово, дядько був невдоволений племінником за такий спосіб життя, знаючи, що воно закінчиться погано.
Про знайомства серед повій чоловік не сказав нічого путнього, крім матюків. Але все-таки назвав одну квартиру на Лісовому масиві, що була чимось на кшталт будинку розпусти для обслуговування потреб київських в’єтнамців. Більше розшуковцям від нього нічого добитися не вдалося.

На сцену з’являються українки
Квартиру, про яку розповів неговіркий в’єтнамець, належала київській пенсіонерці, котра, мешкаючи на дачі, протягом половини року здавала її під найм двом студенткам. Чи справді то були студентки, вона не цікавилась. Сусіди, щоправда, розповідали, що помешкання частенько відвідували якісь в’єтнамці, але старенька цим не переймалась. Дівчата утримували квартиру в охайному стані, до них жодних претензій не було.
Одне слово, нічого цікавого, але сищикам і тут поталанило: свого часу бабуся на клаптик паперу виписала собі паспортні дані однієї з квартиранток. Після того як студентки виселилися, вона десятки разів мала нагоду викинути непотрібний їй папірець, але той ніби навмисне чекав, поки ним зацікавиться міліція. Тож завдяки щасливому збігу обставин працівники міліції дізналися, що далі їм треба обов’язково зустрітися зі Світланою Кононенко, 18-літньою мешканкою Черкас.
Не гаючи часу, розшуковці виїхали туди і знайшли дівчину, хоча вона за вказаною адресою не мешкала, а жила то з одним, то з іншим коханцем щоразу за новою адресою. Світлана довго не йшла на контакт, але врешті-решт зізналася, що під час свого перебування в Києві разом із чотирма землячками займалася проституцією. Працювала, так би мовити, «дівчинкою за викликом», причому замовляли її переважно особи в’єтнамської національності.
Їхнім гуртом верховодили дві «старожилки» — Ольга Голубова та Галина Єльченко. Їм було по 23 роки, вони давно промишляли проституцією в Києві та Москві, мали широкі зв’язки серед в’єтнамців і обоє народили від них по дитині. Якось вони запропонували їй та ще кільком молоденьким дівчаткам віком 16–17 років з’їздити до столиці «на гастролі», заробити грошей. Мовляв, зняли там на півроку двокімнатну квартиру, а клієнтів-в’єтнамців у них — хоч греблю гати.
Іншими словами, дівчатам не треба буде ризикувати здоров’ям і життям, стоячи на трасі в очікуванні клієнтів,— вони самі будуть у черзі стояти. Троє дівчат погодилися, і невдовзі вони уп’ятьох оселилися у цій двокімнатній квартирі. Причому договір про її найм було укладено від її, Світлани, імені та за її паспортом, хоча гроші платили «старожилки».
Толика по фотографії дівчина, звичайно, впізнала, але про те, які та з ким у нього були стосунки, які траплялися конфлікти, вона нічого не знала. В’єтнамці були їй ніби на одне лице, тож із ними Світлана багато не спілкувалась, їхнім життям не цікавилась. Для того щоб надавати інтимні послуги, достатньо було знати лише два-три десятки слів, і дівчина не вважала за потрібне вивчати більше. На роботу та умови життя вона не скаржилася і з задоволенням працювала б ще, проте одного дня Ольга з Галиною звеліли дівчатам негайно збирати речі, й вони всі разом поїхали додому. На цьому їхні гастролі скінчилися.

Розв’язка
Вузлик поступово розв’язувався. Щоб знайти Ольгу з Галиною, сищики повернулися до Києва — жінки знову винаймали тут квартири на Троєщині. Їх обох затримали, вони таки розповіли всю правду про вбивство.
Історія вийшла повчальною. Галина, виявляється, підтримувала стосунки з іншим в’єтнамцем на ім’я Ден. Разом із ним вона часто їздила на гастролі до Москви займатися проституцією, де обслуговувала переважно в’єтнамську колонію. Від нього свого часу вона народила дитину.
Їхнє таке собі сімейне життя тривало доти, доки в їхньому житті не з’явився Толик. У хлопця були гроші, котрі батьки йому дали, аби розпочати в Києві свою справу, але він, познайомившись з Галиною та її близькою подругою Ольгою, вирішив їх укласти не в купівлю-продаж одягу й взуття, а в інтимний бізнес.
Толик запропонував дівчатам такий варіант: він винаймає для них двокімнатну квартиру, а вони вербують у себе в Черкасах ще кількох дівчат і починають працювати на нього. Він, мовляв, приводить їм клієнтів, а вони віддають йому половину зароблених грошей. Дівчата погодилися. Галина навіть порвала взаємини зі своїм багатолітнім партнером Деном і відмовилась у черговий раз їхати з ним на гастролі до Москви. Бізнес-план Толика здався їй набагато привабливішим.
Але не так сталося, як гадалося. Молодик, позичивши дівчатам гроші, невдовзі почав себе з ними поводити як справжній рабовласник: бив, знущався, забирав у них майже всі зароблені гроші. Галина з Ольгою зрозуміли, що прогадали. З настанням моменту, коли вони відробили йому всі позичені ним колись гроші, то запропонували йому розійтися по-хорошому. Але той у відповідь знову побив їх, примовляючи, що вони тепер довіку будуть перед ним у боргу. Адже якби він не вклав у них всі батьківські гроші, то давно б озолотився, торгуючи на ринку «Троєщина».
Отже, у кожного з них була своя логіка, але дівчата більше не бажали працювати на сутенера. Щоб його відвадити, Галина змушена була позичати в Сірка очі та йти на поклін до свого колишнього коханця Дена: допоможи, мовляв, бо, крім тебе, у мене немає нікого. Той, згадавши стару дружбу, пообіцяв допомогти.
Що сталося тієї трагічної листопадової ночі, ми знаємо лише з розповідей дівчат. З їхніх слів виходить, що Толик зателефонував Галині й звелів, аби на ніч обов’язково лишила у квартирі двох наймолодших дівчаток — для нього та для його друга, з якими вони розважатимуться. Галина вчинила навпаки: всіх новобранок відправила на всю ніч на дискотеку, а до квартири запросила Дена, аби той поговорив із Толиком. Тож коли двоє в’єтнамців прийшли на квартиру, їх чекала засідка з трьох чоловіків.
Дівчата стверджують, що Ден із товаришами не збиралися їх вбивати. Хотіли, мовляв, лише надавати стусанів і вигнати геть, аби вони дорогу сюди забули. Але Толик із товаришем відчайдушно кинулись у бійку. Супротивники змушені були зв’язати обох. Але й після цього він не заспокоївся і погрожував, що як тільки-но звільниться, то повбиває усіх, у тому числі дівчат. Під час цієї сварки троє в’єтнамців зарізали двох своїх співплемінників, а трупи склали у сумки і викинули поблизу Лісового цвинтаря.
Судячи з показів дівчат, вони участі у сварці та бійці не брали. Поки в’єтнамці вбивали одне одного, вони сиділи, обнявшись, у сусідній кімнаті й тремтіли від жаху. Коли усе скінчилося, витерли кров і випрали заплямовані килими.
У суді дівчата розповіли все, як на духу. Обоє засуджені за ст. 396 Кримінального кодексу України (приховування злочину) до одного місяця арешту. Слуги Феміди врахували, що на утриманні кожної з підсудних — малолітня дитина. Що стосується в’єтнамських убивць, то їх оголосили в розшук, але так і не знайшли. Втім, оперативники зі своїх джерел дізналися, що родичі загиблих «розібралися» з ними у себе на батьківщині — взяли з родичів викуп і заявили, що претензій не мають.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ПОГОНЯ ЗА «МЕРСЕДЕСОМ»

назад »»»