ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
У ВІННИЦІ НЕ СТИХАЄ «КАШТАНОВИЙ ДОЩ»
Чи не правда, назва «Каштановий дощ» — звучить самобутньо, поетично. Це аромат весни, щастя, кохання... А створюють музичне диво три юних красені, котрим відповідно 19, 20 і 21 рік.

Ми, зазвичай, звикли цікавитися життям зірок, а тріо «Каштановий дощ» з Вінниці — це ті зорі, яким ще сходити й сходити. Хоча за плечима чималий здобуток — лауреатство на чотирьох конкурсах. То чому ж ансамбль, який «заткне за пояс аналогічний склад в будь-якій філармонії», ще не чути на столичних сценах?
До визнання пробиваються через терни, талановитий той, хто вміє свої здібності донести до людей, хоч би яких зусиль це коштувало. Отже, гості нашої творчої вітальні — вокальне тріо «Каштановий дощ» (з Вінниці) і його художній керівник та продюсер Ірина Воєнна (до речі, піаністка і співачка).
Інтриги й пікантності додає той факт, що гурт «Каштановий дощ» складається зі студентів Вінницького агроуніверситету. Завдяки своїм неповторним голосам, шарму, харизмі вони вирвались з тенет самодіяльності.

Без музики не пізнаєш світу
Перше запитання до наставниці: що для вас означає тріо «Каштановий дощ»? Далекосяжний проект, щось більше?
Ірина Воєнна:
— Це, напевно, як для композитора — вдала пісня, для поета — чудовий вірш, для художника — етапна картина. Спочатку «Каштановий дощ» був для мене насамперед виходом на нову грань моєї професії музиканта. Пробую себе в продюсерській справі. У цих молодих артистах я побачила великий проект. Все сталося природно, прямо в моєму музичному класі: ніхто спеціально не ставив за мету створити такий ансамбль. Та за енергетикою, психологією хлопці злилися в одне ядро. А тут ще мій добрий друг, чудовий композитор-мелодист Віктор Кубасов, на жаль, уже покійний, зателефонував: «Хочу подарувати пісню». Він не просто подарував пісню «Каштановий дощ»— з неї, власне, і почався однойменний проект. На телевізійному конкурсі «Прем'єр-ліга» у Рівному переміг саме «Каштановий дощ». Згодом вона прозвучала в телеефірі на УТ-1. Так тріо знайшло собі ім'я.
А до цього були індивідуальні заняття з вокалу, репетиції. У хлопців до музики потяг з дитинства, але з різних причин батьки не могли дати їм музичної освіти.
Через мої руки пройшло чимало голосистих і симпатичних учнів, але такий дар Божий — велика рідкість: «Каштановий дощ» — енергетичний пучок, харизма чарівності. І ось протягом двох з половиною років розгортаємо професійну музичну діяльність, відмінну від моєї викладацької і відмінну від їхнього безпосереднього навчання. До співпраці залучили вінницьку студію «Мед&Апріс», професійних композиторів й аранжувальників-музикантів.
Сама я викладаю естрадний вокал у Вінницькому аграрному університеті на факультеті мистецтва і культури.
— Сільськогосподарський вуз і естрадний вокал, погодьтеся, доволі дивне сполучення.
— Це на перший погляд. Даруйте за штамп — гармонійний розвиток особистості немислимий без музики. Агроуніверситет безоплатно дає музичну освіту талановитим й активним студентам. Це просто манна небесна для багатьох батьків з «глибинки»— там зовсім немає грошей на музшколу, музучилище, консерваторію. Двісті студентів з величезним задоволенням відвідують усі репетиції і беруть участь у концертах.
«Каштановий дощ» народився на благодатному ґрунті. Спочатку прийшов баритон Ярослав Кубич, через пару тижнів — Олег Пашківський, Вадим Безвуляк з'явився рік по тому: перший наш тенор виїхав на практику в Англію і там залишився розвивати свою кар'єру. Ми знайшли заміну, нас дуже порадував Вадюша, наймолодший, успіхи він почав робити буквально відразу.
— Отже, панове студенти, для вас «Каштановий дощ» це захоплення, внутрішня потреба чи спосіб заробляти гроші?
Ярослав Кубич: — Це вже частина життя, яку не відріжеш, як скибку хліба. Якщо ти вже в цьому котлі добряче поварився і відчув смак «юшки», відчув терни й успіх, то без музики, без чарівної пісні — як жити?
— Тобто кар'єрної перспективи на сцені не відкидаєш?
— Скажу образно. Це — поки що «краєвиди в імлі». Кар'єра артиста вельми складна й химерна, тому насамперед треба отримати освіту — аграрну й музичну. Власне, думки і плани щодо «Каштанового дощу» є, але щоб досягти чогось, треба щоб дуже хотілось і подобалось: найкраще виходить те, до чого душа лежить. Будемо прагнути іти до кінця.
— Те, що ти нині співаєш, відрізняється від того, на чому ти виростав?
— Світогляд, ясна річ, помінявся. Я з дитинства любив співати, мені, наприклад, дуже подобався Олександр Пономарьов, в мене й альбоми всі його були, і пісні його знав напам'ять. Я не змінив ставлення до цього співака, просто уподобання стали ширші, і сам став прискіпливішим. Краще розумію, де погане, де добре, не переношу безглуздого техноденсового «бумкання» і невибагливих текстів. Чим далі, тим більше подобається музика, так би мовити, старша за мене, витончена, свіжа, така, скажімо, як пісні «Квін», «Скорпіонс», Брайяна Адамса, Елтона Джона, серед співачок подобаються Сара Конор, Мерайя Кері, Селен Діон. Став більше тягнутися до народної української музики, до класики.
— А як «найменшенький Вадюша», котрий на зріст, як козак Довбня, вищий за колег, «прибився» до колективу?
Вадим Безвуляк: — Зовсім несподівано. Хоча знав, що, поступаючи до Вінницького аграрного, зможу займатися улюбленою справою — музикою. У дитинстві не було можливості, бо виріс, як кажуть, у глухому селі, де мав змогу лише у футбол ганяти. Та ось в університеті потрапив у клас естрадного співу до пані Ірини, потім — в «Каштановий дощ», замінив тенора. Засвоюючи репертуар ансамблю, думав, що роблю це для свого загального розвитку, та раптом Ірина Сергіївна каже: «Через тиждень їдемо на міжнародний конкурс в Санкт-Петербург». Я сполотнів: «Як це? Хіба я теж поїду?» Виявляється, мене забули попередити, що офіційно вже в гурті «Каштановий дощ». На конкурсі, звісно, мені було дуже страшно і... казково-святково. Тепер призвичаївся. Займаюсь музикою щодня. Особисте життя, дівчата в нас на другому плані, на це залишається обмаль часу. Раніше я думав: «Ну що таке співак? Щасливець, улюбленець долі, чиє життя — феєрверк пустотливий». А виявилось — треба багато працювати, вистраждати задоволення.

Легше купити крутий джип, ніж розкрутити естрадну зірку»
— Як ви характеризуєте стиль, напрям творів, які співаєте?
Олег Пашківський: — Я не можу сказати, що наш колектив належить до конкретного музичного напряму, тому що ми активно розвиваємося, формуємося, шукаємо. Кожен день приносить нову пісню, новий творчий виток. Співаємо попсу, рок, народні акапельні пісні, неаполітанську класику. Ми різні кожної миті, тому й музика різнопланова, але стрижнем, напевно, є акварельний, іскристий стиль. «Каштановий дощ» легко впізнати із заплющеними очима.
— Ви суворо дотримуєтесь виконання того, що вам музкерівник поклала в дзьоб: ось, хлопці, є гарна пісня, аранжування, розучуємо по нотах ретельно і — вперед, чи беруться до уваги ваші пропозиції, знахідки, фантазії?
— Обов'язково до кожної нової пісні ми докладаємо щось своє. Це творчий процес. Є лише «голі» мелодія без аранжування і вірш, ми розкладаємо пісню на голоси. Сьогодні я можу проспівати якусь партію, наступного дня Вадим щось «добудує», на третій — пані Ірина зіграє і скаже: «О, так теж добре». Усе — докупи. З нотами зрідка маємо справу, працюємо зазвичай «на слух» — так, як відчуваємо пісню. Думаю, що професійні естрадні музиканти переважно так і роблять, особливо рок-групи. У нас теж все базується на імпровізації, пісня постійно набуває нового звучання, нового образу, іноді навіть через рік міняємо настрій і фактуру твору.
Ірина Воєнна: — Крім ансамблевих репетицій, у хлопців — щоденні заняття: академічна постановка голосу. Вони вже можуть похвалитися тим, що витримують сорокахвилинні співанки, починаючи з однієї ноти і закінчуючи пасажами на півтори октави. Ця базова підготовка дає змогу апробувати різні музичні піджанри. Я прихильник європейського стилю, тому навіть якщо пісня виконується а-капела, вона повинна звучати в цікавій манері. Я вбачаю в «Каштановому дощі» носіїв «золотої серединки» на сцені — у популярній музиці. А ще я бачу їх шоуменами, які вміють подати себе. Останнім часом на концертах зал встає, вітаючи «Каштановий дощ».
— Яким чином поповнюється репертуар, якщо не брати до уваги світові хіти?
— Зазвичай починається так: телефонує композитор і каже: «Ірино, народилося десять нових пісень, приїжджай, послухай, щось вибереш для «Каштанового дощу». Пісні купуються, аранжування оплачуються, починається робота на професійній студії «Мед&Апріс», яка, до речі, співпрацює з музикантами дванадцяти країн СНД, до Вінниці приїжджають записуватися з Польщі, Чехії. Це солідний трест звукозапису і тиражування, там працюють дизайнери, юристи. Тобто ми спираємося на законодавчу шоу-бізнесову базу із захисту авторських прав.
— А власні пісні «Каштановий дощ» пробує писати?
— Нехай цим краще займаються професіонали. Інша справа — музикантська вправність. Олег Пашківський, наприклад, єдиний з хлопців, хто закінчив музшколу з класу гітари, тепер має удосконалюватися у чудового гітариста, за рік буде ще одна ансамблева барва — гітара, що імпровізує. Прийде час, коли вокальне тріо треба буде підтримувати живими музикантами, таку тенденцію спостерігаємо в усьому світі. Усім пропозиціям хлопців, колективній творчості — зелене світло. Я сама колись починала з джазу, але в мене був нездоланний комплекс щодо імпровізування: а що як музикантам не сподобається, а що як я несмак «жену». Учасників «Каштанового дощу» я подібних сумнівів позбавила — нехай мислять, пробують, зайве відсіється, зерно залишиться.
Світові хіти теж співаємо, як і душевні вітчизняні пісні 70–80 років, на яких зростало і виховувалося моє покоління, публіка незмінно сприймає їх на «ура».
— Відомо, що в наш час талант — це далеко не все. Щоб розкрутити команду, вивести її на стабільний шлях успіху, треба докласти титанічних зусиль.
— Ваша правда. Потрібно багато грошей (легше купити крутий джип, ніж розкрутити естрадну зірку). Складність у тім, що хоч «Каштани» у Вінниці й безсумнівні зірки, але на них тут мало звертають уваги, навіть підписати потрібні листи у відділі культури — неабияка проблема. Ми розвиваємося, виходимо на престижні конкурси, а заробити гроші в межах регіону на вступний внесок стає дедалі складніше. Шукаємо спонсора, котрий, вклавши гроші в «Каштановий дощ», безсумнівно їх «відіб'є».
— Конкретизуйте ваші витрати.
— Кожен костюм, якщо залучити професійних, хоча й добре знайомих нам модельєрів, «вписується» в тисячу гривень. Стандартна ціна пісні в межах Вінницької області — 100 доларів. У Києві, а тим більше в Москві, зовсім інші суми «крутяться». Петербурзький композитор, який продає Кобзону пісні по п'ять тисяч доларів, «подарував» нам три пісні по сто доларів — так йому сподобалися мої хлопці. Він сказав: «Я зглянувся на ваші можливості». Аранжування в нас коштує від п'ятдесяти доларів і вище. Нині чимало фахівців мають у своєму розпорядженні найновіші комп'ютерні програми (навіть на основі Віденського симфонічного оркестру), що містять сто інструментів, записаних «вживу», і навіть їхні різновиди — «Аматі» «Страдіварі», «Блютнер», «Вейнбах» тощо. Отже, аранжування може коштувати й триста доларів, якщо я замовлю Віденський симфонічний оркестр. Остаточна студійна робота, тобто зведення голосів і інструментів,— ще 150 доларів за пісню. Ось така арифметика.
— Мабуть, участь у конкурсах — це механізм «прориву» на велику сцену.
— Один з них. Перший стартовий ривок у нас відбувся у 2004 році на фестивалі «Прем'єр-ліга» в Рівному. Через рік тріо стало лауреатом у Санкт-Петербурзі на міжнародному конкурсі «Шлях до зірок». Дивина полягає в тім, що в ньому брали участь представники музичних ВНЗ, а тут раптом — аграрії. У журі було одинадцятеро фахівців — представників від кожної країни-учасниці, зокрема народна артистка Вірменії джазова співачка Надія Саркісян. Необхідно було пройти три тури, один з них акапельний.
«Каштановий дощ» щонайчесніше виборов третю премію, море симпатії, і цього року на нас чекають знову. Після Пітера ми завоювали гран-прі в Івано-Франківську на фестивалі «Захід XXI-го сторіччя», який організовує народний артист України Богдан Сташків. Там до нас одразу підійшла Олена Моргун, директор радіопрограми «Музичний Олімп» на радіоканалі «Промінь», а голова журі Надія Шестак в інтерв'ю розповіла про «Каштановий дощ». Потім тріо стало лауреатом на всеукраїнському фестивалі «Софіївські зорі». Так що труднощів не боїмося. Треба тепер шукати шляхів на Юрмалу, хтось же в Україні опікується цим централізовано.
— Що ви відчуваєте, виходячи на сцену?
Вадим: — Спочатку я відчував великий страх, тепер — надзвичайний кайф, відчуваю себе людиною з великої літери, бо нас слухають люди, і їм наш спів подобається. Заради цього почуття не шкода ніяких зусиль.
Олег: — На мою думку жоден соліст-одинак ніколи не відчуває того, що відчуває член гурту, у якому — потрійна сила, потрійний сплеск емоцій, поруч дружнє плече товариша, він підбадьорює тебе, а ти його. Ми, здається, навчились співати так, як розмовляють італійці: з усмішкою на вустах. Це від щиросердності, відвертості.
Ірина: Чисті очі, обличчя, усмішки і, найголовніше, незіпсовані душі — для цього варто жити, працювати і виходити на сцену, щоб люди потім захотіли прийти знову, тому що від цього їхнє життя змінюється на краще.

Володимир КОСКІ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»