ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БУДЬТЕ ЗДОРОВІ!
ЯК ЗДОЛАТИ БАР’ЄР ЧИНОВНИКІВ
Згідно зі статистикою, діагноз «аутизм» зустрічається в одного зі 100–160 дітей. Про те, як визначити — аутист ваша дитина чи ні, як правильно її лікувати і яка доля на неї чекає, нам розповіли координатор Всесвітньої організації охорони здоров’я Ігор Марценковський і старший науковий співробітник Інституту психіатрії Яна Бікшаєва.

Аутизм — захворювання, що належить до групи загальних порушень розвитку. Тобто деякі сфери дитячої психіки розвиваються згідно з віком дитини, нерідко навіть випереджаючи свій вік, а деякі різко занепадають. До таких загальмованих сфер належать сфери комунікації, соціальної перцепції (здатність дитини адекватно сприймати навколишню соціальну дійсність), сфера мовлення. Проте дитина-аутист не завжди є розумово відстала.
Часто щеплення, які роблять дітям до трьох років, спиняють хворобу в дітей, що мали до неї схильність. Це пов’язано з препаратами, до яких входить ртуть. Іноді причиною розвитку хвороби є невмотивоване вживання антибіотиків у ранньому дитинстві. Антибіотик знищує флору кишківника. Там оселяється грибок кандіда, що проростає, спричиняє інтоксикацію, на тлі якої і прогресує аутизм. Багато дітей, що хворіють, мають проблеми зі шлунково-кишковим трактом. Саме через цей грибок діти-аутисти мають тяжіння до цукру і здоби. Ще один чинник — ураження головного мозку. Якщо дитина народжується з органічною недостатністю мозку, спостерігались інтоксикація під час вагітності, патології під час пологів, такі діти більше схильні до аутизму.
Найчастіше батьки починають помічати, що у дитини у віці 2–2,5 років є проблеми з мовою або спілкуванням. Насправді через те, що дитина не розуміє звернену до неї мову, не спілкується з іншими дітьми, вторинно потерпає інтелект.
Спочатку батьки відзначають, що хвора дитина до року була криклива, постійно підіймалась навшпиньки, ходила так, струшувала кистями рук. Реагує на шум, але ігнорує звернення до неї батьків. У дитини не формується батьківська прив’язаність. Вона не грається зі своїми однолітками. Гра з іграшками завжди маніпулятивна (наприклад, катати машинку зі сторони в сторону), сюжетної, рольової гри домогтися неможливо. Зазвичай, якщо батьки дитини зі схожою поведінкою звертаються до невролога, їм кажуть, що у неї легке неврологічне порушення або починають шукати дисплазію тазостегнового суглоба. Обіцяють, що малеча це переросте.
Діагноз «аутизм» ставлять, починаючи з трирічного віку. Діти, що не досягли трьох років, згідно з юридичною та законодавчою базою, перебувають на обліку у невролога. Навіть якщо батьки помічають якусь психіатричну симптоматику, вони бояться звертатися до психіатра і відвідують різних спеціалістів.
Проблема загальних порушень розвитку — це проблема ранньої діагностики. Оптимальний варіант — два роки. Три роки — це терпимо. Якщо ці діти проходять своєчасну реабілітацію, 80 відсотків із них уникають захворювання. Вони розвиваються як нормальні діти. У шість-сім років лише спеціаліст може відрізнити хворих малят від нормальних.
Є й такі випадки (особливо, якщо йдеться не про Київ, а про периферію). Місцевий лікар каже: «Ага, хлопчик (найбільше до цієї хвороби схильні хлопчики) до трьох років не говорить? Не страшно, почекайте до п’яти. Якщо і в п’ять літ не заговорить, тоді треба до когось звертатись». І от до психіатра приїжджають батьки дитини, якій до школи лишилось, в найкращому випадку, півроку-рік. Така пізня діагностика значно ускладнює можливість надання малюку соціальної й реабілітаційної медичної допомоги.
Ранню діагностику мають проводити педіатри чи дитячі неврологи. Вони мають бути спеціально навчені і підготовані. Тоді, можливо, психіатру не буде що робити в три роки.
Якщо говорити про поширеність цієї недуги, то можна відзначити, що для цієї хвороби важко надати точні статистичні дані. Адже найбільша частка випадків не діагностується. Чимало хворих дітей не обстежують у психіатра. В радянські часи така дитина навчалась у спеціалізованому інтернаті, а потім її з різними діагнозами (найчастіше з шизофренією) відправляли до психіатричної лікарні. Нині в Україні немає жодного дорослого аутиста. Радянські часи минули. От тільки становище таких дітей не набагато поліпшилось.
Реальна система психіатричної допомоги дітям має величезний список суттєвих проблем, і батькам набагато вигідніше її уникати. Школи таких дітей «футболять». Що характерно: самі учні завжди беруть своїх однокласників-аутистів під загальну опіку — допомагають складати портфель, орієнтуватися в шкільних предметах тощо. До того ж, спочатку треба пройти медико-педагогічну комісію, що обирає форму й місце навчання дитини. Де-юре, вона має виконувати винятково рекомендаційну функцію для батьків. А де-факто, виконує саме юридичні функції, може, скажімо, призначити допоміжну форму навчання. Таку дитину неможливо навчати за масовою програмою.
Наступна проблема — відсутність державних реабілітаційних центрів. Тобто спеціальні заклади, де можна проводити лікування аутизму, найперше реабілітацію. Нормальна дитина розвивається автоматично, а хворій — кожний етап потрібно спрямовувати за допомогою спеціальних вправ.
Для лікування аутизму потрібно використовувати сучасні лікарські засоби. Майже всі вони не зареєстровані в Україні, а зареєстровані надто дорогі. Це лякає батьків. Вони не поспішають ставити на облік своїх чад.
Існує ще одна проблема — низький рівень підготовки спеціалістів, які працюють у сфері психіатрії, відсутність багатьох спеціальностей. Приміром, в Україні не існує такої спеціальності як дитяча психотерапія. Інколи батьки мають набагато більший досвід у спілкуванні з маленьким пацієнтом, аніж досвідчений дорослий психотерапевт. Відсутні спеціалісти, які б займалися питаннями дитячої психіатричної реабілітації. Незрозуміло, хто цим має займатися — спеціально навчені медсестри чи соціальні працівники, психологи, дефектологи. Підручники, за якими готують дитячих психіатрів,— це література 60-х років минулого століття. Колись існувала єдина кафедра дитячої психіатрії в Києві, а потім вона перетворилася на кафедру дитячої, соціальної та судової психіатрії. Очевидно, в міністерстві вирішили, що дитяча і судова психіатрія — суміжні спеціальності.
Часто аутизм супроводжується іншими психічними розладами, гіперактивністю і дефіцитом уваги. Така дитина навіть на секунду не може сконцентрувати свою увагу. Вона — у постійному русі. Саме тому в психіатрів простий і скромний інтер’єр кабінетів — чим менше предметів, тим більша вірогідність оглянути дитину. Для лікування таких важких випадків гіперкінетичного порушення неможливо обійтись без медикаментозної терапії.
На Заході основою такої терапії є препарати, що називаються психостимуляторами. Але згідно з нашим законодавством, більшість їх визнано наркотиками. Вони не зареєстровані в Україні й не ввозяться. Як вирішують цю проблему? Про неї перестали думати. Діагнозу не існує. Що характерно, в Європі діти з гіперактивністю становлять 30 відсотків прийому психіатрів. А от українці на цю недугу не хворіють — у нас немає лікарів, які б займалися цією проблемою, діагноз не ідентифіковано. Отже, і ліки не потрібні.
Останнім часом з’явились прогресивно мислячі лікарі, котрі працюють з такими дітьми. Вони розповідають батькам, як лобіювати інтереси своєї дитини, вимагати допомоги. На жаль, подолати бар’єр чиновників вкрай важко. По суті, ми лікуємо аутизм допотопними методами.
На Заході аутисти живуть як повноправні члени суспільства, мають змогу працювати і заробляти собі на життя. В нашій країні вони позбавлені змоги жити повноцінно. Ми чомусь ніяк не можемо зрозуміти, що вони такі ж люди, як і ми. Просто живуть у своєму власному світі. Вони — люди з особливими потребами, можуть повноцінно функціонувати, але для цього потрібні спеціальні умови. От тільки наша держава не може створити їх.

Євгенія МАЗУР
також у паперовій версії читайте:

• СОБАКИ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЕПІЛЕПСІЮ
• СОКИ — ЦІЛИЙ РІК
• ПАЛIННЯ I ЗДОРОВ’Я

назад »»»