ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЗЛОЧИН РОЗКРИВАЄ ЕКСПЕРТ
На честь Дня міліції України один із найцікавіших підрозділів системи МВС — Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ) влаштував у своїх стінах «День відкритих дверей». Близько трьохсот журналістів, студентів і школярів відвідали цей заклад, ознайомилися з роботою його лабораторій. Взагалі експертно-криміналістичні підрозділи є в кожному районному чи міському органі внутрішніх справ. Їх роботою керують обласні центри, підпорядковані Державному НДЕКЦ. Однією з найзахопливіших була експозиція лабораторії дактилоскопії.

Дактилоскопія — родоначальниця криміналістики
Початково завданням дактилоскопії було не розкриття злочинів, а встановлення справжнього імені затриманих осіб.
У містах із населенням до мільйона мешканців досвідчений начальник служби карного розшуку теоретично може знати в обличчя кожного з представників криміногенного світу: крадіїв, грабіжників, шахраїв, повій, перекупників краденого та утримувачів притонів. Зрештою, їх на один мільйон не так багато — не більш як десять тисяч. А от коли місто налічує понад мільйон мешканців, тоді зовсім інша справа.
Першим із європейських міст перетнув мільйонну позначку Париж. Це сталося на початку XIX ст. за часів Наполеона I. Для французьких сищиків то були складні часи. З провінції на постійне мешкання до столиці перебиралася сила-силенна людей, і для злодіїв місто стало справжнім роздоллям. Вони винаймали помешкання і влаштовувалися на роботу лише для того, щоб увійти в довіру до квартироздавачів і роботодавців, дізнатися, де ті ховають гроші й коштовності, а потім обікрасти їх .
Зробивши свою справу, злочинці переселялися до іншого району міста, де їх ніхто не знав, і під чужими іменами та підробленими документами знову винаймали помешкання і влаштовувалися на роботу з тією самою метою. Найцікавіше полягало в тому, що на новому місці поліція того району могла їх затримати за якесь дрібне правопорушення, скажімо бійку. Але, призначивши за це незначне покарання, вона відпускала їх, бо не мала можливості перевірити, чи розшукується певна особа за тяжчий злочин, скоєний в іншому районі великого міста.
Поки кримінальну поліцію Парижа очолював геній розшукової справи Ежен Франсуа Відок, цю проблему вирішували завдяки його особистим здібностям. Той щодня обходив усі поліцейські дільниці й допитував в’язнів, запам’ятовуючи тисячі облич злодіїв, деталі їхніх біографій та подробиці скоєних злочинів. Оскільки Відок не міг бути вічним, поліція змушена була заводити централізовані картотеки на всіх, хто мав нещастя потрапити до неї в руки.
У картках на особу були тільки загальні прикмети людини: зріст, статура, колір очей та волосся. Погодьтесь, що ідентифікувати особу лише за такими даними було проблематично, тож безліч затриманих злодіїв, користуючись чужими іменами та документами, успішно уникали викриття.
У другій половині XIX ст. у Франції винайшли досконаліший спосіб ідентифікації людини за антропологічними даними. На честь його винахідника Альфонса Бертильона він отримав назву «бертильонаж». Цей спосіб ґрунтувався на висновках фахівців із анатомії, котрі встановили, що протягом зрілого віку людини її кістки не змінюють свої розміри. Ці розміри є унікальними й неповторними для кожного. За цим методом затриманим спеціальними інструментами з точністю до однієї сотої міліметра вимірювали дожину ліктя, коліна та інших частин тіла.
Цей спосіб виправдав себе, бо за антропометричними даними, що містилися в картотеках, поліції вдалося викрити чимало шахраїв, котрі вправно перевтілювались, а також встановити особи невпізнаних трупів. Можливо, бертильонаж так би й лишився головним способом ідентифікації, якби люди не розкрили таємницю папілярних візерунків на своїх пальцях, котрі теж є унікальними й неповторними.
Цікаво, що вперше це відкриття було застосоване на практиці в Індії, де купці, укладаючи угоди, споконвіку скріплювали їх не підписами, а відбитками пальців. Європейці, зацікавившись давнім звичаєм, невдовзі переконалися, що іншого такого самого візерунка, котрий людині нанесла на палець природа, більше не зустрінеш на пальці в жодної іншої людини, яка живе, жила чи житиме на нашій планеті. На відміну від довжини кісток, цей візерунок не змінюється від народження людини і до її смерті.
Проте, ставши головним способом ідентифікації людини, дактилоскопія не так швидко стала одним зі способів розкриття злочинів. Судді певний час сумнівалися в тому, що за відбитками пальців, виявлених на місці скоєння злочину, можна знайти особу, котра його вчинила. Аби розвіяти сумніви, вони навіть вимагали проводити такий експеримент: хтось із присяжних засідателів ставив на аркуші паперу відбиток свого пальця, а потім експертові пропонувалося визначити, кому належить відбиток. Якщо результати експертизи були правильними, суддя, не вагаючись, виносив обвинувальний вирок.
Відтоді багато що змінилося. Сучасні хімічні реактиви можуть зафіксувати сліди пото-жирових відкладень пальців рук на таких поверхнях, на яких ще сто років тому їх неможливо було виявити. Нині порівняльний аналіз відбитків робить не людина, а комп’ютер. Одне тільки лишилося незмінним: відбитки пальців, як і раніше, беруть лише в людей, котрі потрапляють в поле зору міліції,— у злочинців, бродяг і повій. Ідея загальної обов’язкової дактилоскопізації населення так і не знайшла підтримки в суспільстві.

В арсеналі ДНДЕКЦ — 45 видів експертиз
Окрім дактилоскопії, експертна служба МВС опанувала 44 види криміналістичних досліджень. Перед тим як отримати право на їхнє проведення, всі підрозділи пройшли атестацію у Державній метрологічній системі й отримали відповідні атестати. Крім того, лабораторія експертизи зброї ДНДЕКЦ була акредитована Національним агентством із акредитації на компетентність та незалежність у державній Системі сертифікації УкрСЕПРО.
Слід зауважити, що десять видів досліджень впроваджено у повсякденну практику протягом останніх років. Серед них — комп’ютерно-технічні, автотоварознавчі, пожежно-технічні, мистецтвознавчі, судово-бухгалтерські та дослідження методом ДНК-аналізу. Постійно підвищується наукоємність експертних досліджень, розширюється парк сучасного техніко-криміналістичного обладнання.
Щороку працівники експертної служби МВС України проводять понад 200 тисяч експертиз і близько 500 тисяч досліджень, з метою техніко-криміналістичного забезпечення слідчих дій їх залучають до трьохсот тисяч оглядів місць подій.
Цьогоріч робота експертів сприяла встановленню 3837 осіб, причетних до скоєння злочинів. За їх участю розкрито 1926 умисних убивств, 2854 умисних тяжких тілесних ушкодження, 503 зґвалтування, 184 грабежі, 65 розбійних нападів, 6814 крадіжок.

Справжнього майстра своєї справи робить лише час
Проте якою б сучасною і досконалою не була експертно-криміналістична техніка, не слід забувати, що головною постаттю все ж є людина. Це — експерт, оперуповноважений, слідчий, котрий вилучає сліди скоєння злочину. Бо якщо він зробить це неякісно чи не в повному обсязі, потім жодна техніка не зможе провести якісне дослідження.
Через це хотілося б розповісти про один маловідомий епізод, пов’язаний з пошуками безвісти зниклого голови секретаріату Народного руху України Михайла Бойчишина. Тоді, 1994 року відділ, котрий займався розшуком безвісти зниклих осіб, очолював один із найстаріших і найдосвідченіших співробітників Управління карного розшуку Києва Ігор Григор’єв. Коли надійшло повідомлення про зникнення Бойчишина, він перебував у черговій відпустці, з якої повернувся лише за два тижні. Перше, що він спитав, навіть не поглянувши в матеріали оперативно-розшукової справи,— чи вилучили волосся зниклого?
Від такого запитання дехто з молодих сищиків навіть розгубився. Навіщо, здавалося б, волосся, та й як його можна вилучити у безвісти зниклої людини? Та Ігор Григор’єв добре знав, про що запитував. Ні, він не був чаклуном і не вмів дивитися крізь землю. Просто у 1970-х роках йому довелось пережити епопею, пов’язану з пошуками тіла Жені Борисенка, сина секретаря ЦК Компартії України.
Нагадаємо, юнак загадково зник після дружньої вечірки на номенклатурній дачі у Кончі-Заспі. Пішов прогулятися лісом і не повернувся. Найреальнішою була версія про те, що він випадково загинув під колесами авто, водій якого закопав труп, аби приховати сліди дорожньо-транспортної пригоди. Найфантастичнішим було припущення, ніби хлопця завербувала іноземна розвідка, котра потай вивезла його за кордон. Висували й інші версії, але поки Женю не знайшли живим чи мертвим, усі вони мали однакове право на існування.
Напружені пошуки тривали кілька років. У лісах під Києвом було знайдено трупи, котрі могли належати синові секретаря ЦК. Проте ідентифікувати їх з точністю виявилося неможливим, бо шкіряний покрив зотлів і не було придатних частинок для дактилоскопіювання. Єдине, що було у цих трупів придатним до ідентифікації,— волосся. Проте у сищиків не виявилося жодної волосинки з голови Жені Борисенка. Їх, між іншим, якби знати заздалегідь, можна було свого часу вилучити чи то з одягу зниклого, чи то з інших речей.
Тож маючи гіркий досвід, Григор’єв слушно запитав своїх колег, чи вилучили вони волосся зниклого. Виявилося, що волосся не вилучили. Тоді сищик мерщій прибув на квартиру Бойчишиних і на ліжку Михайла знайшов кілька волосин. Їх вилучили у присутності рідних і понятих, опечатали і підшили до матеріалів оперативно-розшукової справи. Цим волосинам судилося зіграти свою роль через багато років, коли не було в живих й самого Ігоря Григор’єва, котрий помер, перебуваючи на заслуженому відпочинку.
Якось один убивця, засуджений до довічного ув’язнення, написав явку з повинною, в якій стверджував, нібито він у 1994 році вбив Михайла Бойчишина. Труп, котрий розкопали в лісі, теоретично міг належати зниклому, але щодо мотивів, співучасників і замовників вбивства в’язень молов нісенітницю, яка не лізла в жодні ворота. Одне слово, справа могла обернутися грандіозним політичним скандалом, щось на кшталт справи Гонгадзе.
От тоді стало в пригоді волосся, вилучене Григор’євим. Порівнюючи їх, експертиза дала чітку відповідь: знайдений труп може належати кому завгодно, але тільки не Михайлові Бойчишину. Скандал не відбувся. Щодо засудженого вбивці, котрий раптом вирішив показати закопане тіло однієї зі своїх жертв і видати його за труп Бойчишина, то логіка його дій зрозуміла: привернути до себе увагу, трохи урізноманітнити життя в неволі й, якщо пощастить, спробувати втекти на одному з численних слідчих експериментів.


Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ЯКЩО НА ОБЛИЧЧІ РОЗПИСАЛАСЯ ВТОМА...
• ЙОГО «ВИСОКОБЛАГОРОДІЄ», ДОКТОР НАУК...
• ВИНОГРАД, ЩО НЕ БОЇТЬСЯ ФІЛОКСЕРИ
• СПАДКОВЕ БЕЗСОННЯ
• ШЛЮБ: ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ

назад »»»