ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ЗАКОН ПРО РЕФЕРЕНДУМ: ВІД РЕЛІКВІЇ ДО ШПАРГАЛКИ
Бюджетні баталії, що тривають в українському парламенті не перший тиждень і були вчора, здатні відсунути на другий план інші події. Однак вітчизняна політика переповнена величезною кількістю різних нюансів, спроможних збурити суспільство найближчим часом. Один із них — нав’язливе бажання деяких політиків якомога швидше провести референдум щодо можливого вступу нашої держави у НАТО.

Своєрідна «репетиція» цього дійства відбулася минулої суботи в Криму. Хоча на так званий «всекримський референдум» з приводу підтримки-непідтримки президентської політики зі вступу до НАТО прийшло лише 58 відсотків мешканців півострова, цифрами, котрі дало це дійство, проросійські політики оперуватимуть ще довго. Адже понад 98 відсотків кримчан із тих, хто взяв участь у цьому псевдореферендумі, висловилися проти Альянсу.
Найближчим часом можна очікувати активізації від політиків, які ще перед парламентськими виборами збирали підписи за «антинатовський» всеукраїнський референдум. Ось, виявляється, у чому проблема. На думку багатьох фахівців, нині, за чинної нормативно-правової бази, проведення в Україні будь-якого референдуму неможливе.
Такий висновок, на перший погляд, може здатися неймовірним, але це справді так. Адже Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», ухвалений у 1991 році, залишив нам у спадок безліч норм, неприйнятних з точки зору чинного законодавства.
Нещодавно експерти Комітету виборців України закликали Верховну Раду ухвалити нове законодавство, що стосувалось би проведення у нашій державі референдумів. Аби депутатам ліпше думалося, підкріпили свій заклик ґрунтовним дослідженням усе ще чинного документа більш як 15-річної давності. Погортати його цікаво. Адже закон про референдуми із безцінного творіння перетворився на пошарпану «шпаргалку».
Виявляється, проблеми виникають задовго до голосування — з моменту збирання підписів. Власне, це підтверджується навіть тим фактом, що активісти СДПУ(о), котрі майже рік тому назбирали понад три мільйони підписів на підтримку антинатовського плебісциту, досі наражаються на нерозуміння своїх устремлінь у Центрвиборчкомі. Проте наражаються цілком логічно, адже у ЦВК постійно посилаються на те, що підписи зібрано із порушенням законодавства.
Приміром, відповідно до ст. 17 закону про референдуми, голова відповідної місцевої ради у десятиденний термін мусить подати документи щодо створення ініціативної групи до Центральної виборчої комісії. Тож незрозуміло: хто мусить реєструвати ці самі групи — ЦВК чи місцевий чиновник?
Оскільки документ готували на зорі демократичних перетворень, його автори запропонували формувати комісії з референдуму (по суті, аналоги виборчих) із величезної кількості охочих. А саме представників партій, масових рухів (за нинішнім законодавством, незрозуміло, що це таке, адже чіткого визначення цього терміну не існує), трудових колективів, колективів ВНЗ, ПТУ, технікумів, а також із числа висунутих зборами громадян за місцем проживання і військовослужбовців у військових частинах. Уявіть, яка веремія може вчинитися у такій комісії? Але формально усе буде законно.
Що стосується формування списків громадян для участі в референдумі, то тут спостерігається не шпаринка, а величезна сіромаха для можливих фальсифікацій. Почнемо з того, що у ст. 33 закону йдеться: список громадян, котрі мають можливість брати участь у референдумі, складається по кожній дільниці й підписується головою і секретарем комісії. Усю відповідальність за якість списків буде покладено на двох осіб. Навіть місцеві органи влади і улюбленці сучасності — партійні осередки від цього процесу відсторонено. А в тому, як у нас уміють готувати списки виборців, ми переконалися під час позаторішніх президентських перегонів.
Ще більше питань до ст. 35: при зміні громадянином місця свого перебування у період між подаванням списків для ознайомлення (до речі, лише за десять днів до референдуму, чого також навряд чи достатньо) і днем референдуму дільнична комісія на прохання громадянина і після надання ним паспорта, видає бюлетень для голосування. Та після вживання цієї норми позаторішні «каруселі» можуть здатися дитячою забавкою. Адже потенційних «карусельників» звільнено навіть від такої формальності, як подання письмової заявки. Що поробиш, не передбачили депутати першого демократичного скликання подібних нюансів. Мабуть, були дещо ідеалістами...
Чинний закон належить ще до часів Радянського Союзу, а українська мова у ті часи не була єдиною державною. Мабуть, саме з цієї причини ст. 36 дозволено друкувати «референдумні» бюлетені як українською, так і, за потреби, іншими мовами, якими користуються громадяни, котрі мешкають на дільниці. Неважко уявити, якими будуть бюлетені у регіонах, де навесні так активно ухвалювали рішення про так звану «регіональну» російську мову.
Наступна проблема — як ці самі бюлетені зберегти на дільниці. Адже, згідно із чинним законом, його туди потрібно передати за 15 днів до референдуму. У 2004 і 2006 роках, у процесі президентської та парламентської кампаній, бюлетені потрапляли на дільниці не раніше, ніж за три дні до виборів. У пам’яті спливають спроби їхнього викрадення у Черкаській, Кіровоградській та інших областях. Що казати про те, що такі «дрібнички», як ступені захисту (принаймні, підписи членів комісії та печатки) на бюлетенях чинним законом не передбачено.
Окрема тема — агітація. Очевидно, депутати першого скликання таки справді не були позбавлені ілюзій. Інакше вони хоч якось піклувалися б про те, щоб обмежити можливість агітації іноземцями й особами без громадянства. Але про це у законі про референдуми не сказано. Значить, у разі проведення референдуму, скажімо, щодо приєднання до Північноатлантичного альянсу, ніщо не завадить Костянтинові Затуліну чи Володимирові Жириновському влаштовувати антинатовську істерію. До того ж, недавня поява пана Затуліна на українській землі, попри статус персони нон-ґрата, доводить: протистояти такій істерії українські «патріоти» найвищого штибу не мають наміру.
Насамкінець кілька слів про імплементацію результатів референдуму. У статті 43 закону міститься застереження: якщо під час проведення референдуму були допущені грубі порушення, парламент у місячний термін може призначити повторний референдум. По-перше, його може призначати не лише парламент, а й глава держави. А про нього в законі, зі зрозумілих причин, немає жодного слова — Президент в Україні з’явився дещо пізніше, ніж проаналізований нами бестселер. По-друге, незрозумілими є подальші дії у разі, якщо порушення будуть визнані, а повторний референдум не призначений.
Таким чином, говорити про проведення будь-якого референдуму — все одно, що спускатися у святковому костюмі у вугільну шахту. Та навіть за швидкого ухвалення модернізованого закону не варто забувати: із референдумами слід поводитися обережно. Бо ж, як би не сталося, що в гонитві за політичними дивідендами ми знову не втратили державність. Або якийсь із її невід’ємних елементів.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПАРЛАМЕНТ ЗАСУДИВ КАЛАШНИКОВА
• ВЕРХОВНА РАДА СХВАЛИЛА ДООПРАЦЬОВАНИЙ ДЕРЖБЮДЖЕТ
• ОБІЦЯНКИ-ЦЯЦЯНКИ

назад »»»