ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
СОТНІ ЛЮДЕЙ, ЕВАКУЙОВАНИХ У 1986 РОЦІ З НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ, ЩО ЗАЗНАЛИ РАДІАЦІЙНОГО ЗАБРУДНЕННЯ, ПОВЕРНУЛИСЯ ДО РІДНИХ ДОМІВОК
НА ЧУЖИНІ НЕ ПРИЖИЛИСЬ

Сім’я Мазурів 25 квітня 1986 року справляла новосілля, на яке запросила ледь не все село. Веселились до півночі.
— Тепер усім місця вистачить: і синам з невістками, і нам, старим,— пригорнувши стомлену дружину, говорив Василь Тихонович, коли всі гості розійшлися.— Ми доживатимемо віку в батьківській хаті, а вони, молоді, нехай живуть у новій, хоча, звісно, з часом потрібно будувати ще одну. І рідним братам краще жити окремо, бо якщо не вони, то їхні дружини поб’ють горшки...
Мріям не судилося справдитися. Уранці наступного дня жителі 69 населених пунктів Чорнобильського та Поліського районів Київської області залишили свої домівки. А разом з ними і все нажите впродовж десятиліть майно. Коли дивишся кадри кінохроніки, відзняті в перші дні після Чорнобильської катастрофи, одразу згадуєш інші кадри — літа 1941 року. Бо хоча їх розділяють майже 50 років, обличчя людей з екрана однаково похмуро-печальні, стривожені.
«Що буде з нами і нашими дітьми? Коли повернемось назад чи взагалі повернемось?»— такі запитання читали в їхніх очах.
Поліщукам не судилося жити в рідних домівках: їхні села опинилися в так званій 30-кілометровій зоні відчуження — на території, яка зазнала найбільшого радіаційного забруднення. Мешкати тут стало надто небезпечним для здоров’я. Через чотири роки опустіють ще 20 сіл Поліського району. З тієї ж причини. Але...
Мине небагато часу, і тут почне відроджуватися життя: сюди повертатимуться люди, вигнані з рідних серцю місць клятою радіацією. Чому? Невже не розуміють тієї небезпеки, що підстерігає їх на кожному кроці?
Розуміють. Але в кожного є на те причини. Майже всі, хто повернувся до своїх осель, є людьми похилого віку, тож їм важко було прижитись на нових місцях. Ностальгія за рідним Поліссям, де народилися й виросли, народили дітей, взяла гору над інстинктом самозбереження.
— Проблема повернення жителів сіл, що потрапили до зони відчуження, не врегульована на законодавчому рівні, хоча конче потребує втручання парламенту,— вважає Володимир Холоша — заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. — Навесні 1986 року, відселяючи людей до інших районів, їм обіцяли швидке повернення, мовляв, рівень радіації знизиться і все буде гаразд. Багато хто повірив у ці обіцянки, але переконавшись, що їх ніхто не збирається виконувати, вже влітку 1987-го повернувся до рідної домівки.
Були, звісно, й інші причини, що підштовхнули людей до цього кроку, зокрема житлова. Евакуйованих, траплялося, поселяли в будинках, зведених поспіхом і тому з багатьма недоліками. До того ж, поліщуки, які не уявляли свого життя без полювання, риболовлі, збирання грибів і ягід у навколишніх лісах, ураз позбулися можливостей цим займатись. Дехто повернувся, залишивши отримані помешкання дітям, допомігши їм таким чином вирішити житлову проблему.
Скільки загалом постраждалих повернулося до своїх сіл, які вони 20 років тому залишили? З цим запитанням я звертався до багатьох чиновників, котрі з службового обов’язку мали б знати їхню кількість. І кожен з них називав різні числа...
Хай там як, а йдеться про сотні людей. Треба віддати належне міністерствам України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони здоров’я, Київській обласній державній адміністрації, а також адміністрації зони відчуження. Службовці зробили все можливе, аби хоч якось полегшити життя самоселів. Наприклад, там, де живе бодай одна-дві людини, регулярно бувають автолавки, з яких можна придбати і продовольчі товари, і промислові, насамперед першої необхідності. Можна зробити те чи інше замовлення, були б гроші.
Привозять сюди й пенсії, поштову кореспонденцію тощо. Одне слово, самосели не почуваються відірваними від «великої землі». Але є й певні проблеми, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Нагадаю, що в 1991 році був схвалений Закон України «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи». Стаття 12 цього закону забороняє проживання на них. Створена наступного, 1992 року, адміністрація зони відчуження запропонувала надати самоселам статус «тимчасово проживаючих».
У Кабінеті Міністрів України прислухались до цієї пропозиції, зобов’язавши Іванківську райдержадміністрацію і адміністрацію зони відчуження всіляко сприяти самоселам у розв’язанні їхніх проблем, передусім соціальних.
— Найкращим варіантом вирішення проблем самоселів було б їхнє відселення за межі зони,— вважає Володимир Холоша. — Спільно з Київською облдержадміністрацією ми знайшли близько 100 сімей, які виявили бажання змінити місце проживання. Проте коли справа дійшла до переселення, то чимало самоселів з різних причин відмовились від нього. Одних не влаштовували ті міста, де їм належало жити, інших якість житла, дехто виявився спритним: отримавши помешкання в різних районах області, вони й далі жили в зоні. Посилаючись на статтю 12 Закону України «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення...», якою, як ми знаємо, заборонено жити в ній, влада зони відчуження спробувала примусово відселити самоселів, але на захист останніх стали Генеральна прокуратура, Верховний Суд України. При цьому вони посилались на Конституцію України, згідно з якою будь-який громадянин може обирати місце проживання...
Тому й сьогодні в Заліссі, Ладижичах, Паришиві, Теремцях, Нових Шепеличах, Іллінцях та інших селах живуть сотні людей.
— Хоча минуло вже 20 років від дня Чорнобильської катастрофи, а в зоні відчуження рівень радіації є досить високим,— веде далі заступник міністра,— і жити в ній — небезпечно. Але люди, незважаючи на всі наші намагання переселити їх, відмовляються залишати рідні гнізда. Тож, зважаючи на ситуацію, що склалася, нам не залишається нічого іншого, як допомогти самоселам створити більш-менш сприятливі умови для життя.
Зокрема, у кожному населеному пункті відновлено електропостачання, є радіотелефонний зв’язок, встановлено автобусне сполучення між райцентром Іванків і селами, де живе найбільше людей. Практично в усіх самоселів є діти, онуки, інші родичі, котрі хочуть час од часу провідувати своїх батьків і дідусів з бабусями. Зважаючи на це, адміністрація зони відчуження запропонувала порядок таких відвідувань, що задовольняє і самоселів, і їхніх родичів. Одне слово, робиться все можливе, аби люди не почувалися в них забутими державою, відірваними від усього цивілізованого світу.
...Сьогодні будинок, зведений 20 років тому сім’єю Мазурів, стоїть пусткою. Олексій і Микола, сини Василя Тихоновича, отримали житло в Макарівському районі.
Там і живуть, мають пристойну роботу. А от Василь Тихонович з дружиною «не прижились на чужині», як вони кажуть, і повернулись в рідне село.
— Хочу дочекатись повернення інших колишніх односельців,— каже Мазур-старший.— Яке то щастя побачити, як відроджується твоє рідне село. Тоді й умирати не страшно.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• СФЕРА ПРАЦІ: ПРАВА ТА БЕЗПРАВ’Я
• ЖІНКАМИ ТОРГУВАЛИ

назад »»»