ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВАСИЛЬ ДОВЖИК:«УКРАЇНУ МОЖНА СПРИЙМАТИ ФАРСОВО, Я Ж СПРИЙМАЮ — ТРАГІКОМІЧНО»
Ви помітили, шановний читачу, що у різних видах мистецтва є, так би мовити, свої заповідні зони, оази, де чистіші повітря, вода, дерева... У письменництві це, як на мене, поезія і дитяча література, у радіопрограмах — передачі про явища культури і велетнів красного письменства, у музиці — класично-академічний жанр...

Цікава річ виходить: багатогранний, майже універсальний гість «Вітальні» Василь Довжик у щойно названих мистецтвах є жителем саме заповідників. Він пише поезію і дитячу літературу (шістнадцять книг натворив!); на Українському радіо, як автор і артист (Василь Довжик — випускник інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, знімався у багатьох фільмах, грав у виставах), веде програму «Сторінки української класики». Його голос можна почути в культурологічних передачах, у «Вечірній казочці» тощо... Василь Довжик і до музики приклався: є автором лібрето трьох опер, співає бардівські пісні на власні поезії під гітару.
Та з перших кроків знайомства Василь Михайлович вражає дивовижним почуттям гумору — незбагненно природним, делікатним і тонким. Він — веселун за натурою (мільйони радіослухачів пам’ятають його «Антологію сатири і гумору», «Веселий всесвіт»), але не безхмарний і безпроблемний. Іноді може бути вельми іронічний, саркастичний і навіть сардонічний. Коли ж веселий Василь Довжик мовчить, то це чимало про що говорить, бо навіть його мовчання — красномовно змістовне.
— Пане Василю, Ви, перепрошую, живете на білому світі давно, а виглядаєте надто молодо. Напевно, це завдяки веселій вдачі й іронічному характеру?
— Нині люди кажуть, що колись життя було шикарне, а тепер — прикольне. Хоча я слово «прикол» сприймаю іронічно, воно поживе та відійде. Це слово мені видається трошки шовіністичне, раніше були роботящі слова «підшпилити», «підколоти», а нині поширилось егоїстичне слівце «приколотися» в значенні насміхатися...
До чого веду? Жарти, гумористичний погляд на світ навдивовижу швидко змінюються. Вічними поняттями є добро, підлість, любов, зрада...
Уявіть, цього року в Києві відбулась прем’єра опери Володимира Зубицького «Палата № 6», лібрето якої написав Василь Довжик. Мені пощастило цей твір послухати ще за життя, хоча написаний він був (страшно подумати) 1982 року! Зубицький створив для Музичного камерного театру Бориса Покровського у Москві дві опери — «До третіх півнів» за Шукшиним і «Палата № 6» за Чеховим. Та коли до Москви повіз, йому сказали: «Голубчику, на носі 60-річчя СРСР, треба було щось про Леніна написати...» Тоді таке побажання не виглядало смішним.
До речі, Володимир Зубицький 1974 року в Гельсінкі став лауреатом гран-прі на престижному конкурсі, грав на баяні П. Чайковського, І. Стравинського (сам переклав) і власні п’єси. Відтоді твори В. Зубицького звучать по всьому світові. Грошову премію, звісно, держава забрала. Конкурсантам дістались подарунки фінів. Один хлопець, мало не плачучи, благав: «Володю, ти — світова знаменитість, тебе всі знають, тобі нічого не буде, візьми із собою й мій подарунок». Добрий Володя погодився. Радянські митники запитують: «Чия валіза?» Він каже: «Моя». Відкрили, а там дві Біблії. А тоді везти Біблію на територію СРСР вважалось ідеологічною диверсією. Отак проти В. Зубицького порушили справу. Дві Біблії — великий гріх.
Тепер знову повернімось в 1982 рік. Викликають мене до секретаря парткому Спілки письменників України, він тоді носив кашкетик Леніна, курив люлечку Сталіна і вітався рукою, як на плакаті «Верной дорогой идете, товарищи».
— Про кого мова?
— Краще не казатиму. Це — відомий чоловік і буде ще довго відомий, бо класик. У моїй історії він виявиться добрим, мудрим Соломоном, що мусив тоді носити кашкетик Леніна і курити люльку Сталіна, щоб вписуватися в червону релігію, і триматися при парткомі, аби допомагати іншим людям. Я йому безмежно вдячний і не можу його судити, що б він не робив у житті. Так-от він запитує: «Що ви тут написали до 60-річчя СРСР?» Перед ним якийсь папір лежить, певно донос. Він по ньому читає: «Володимир Зубицький... а як його по батькові?» Кажу: «Данилович». (Син знаменитого лікаря-травозная). «Отже, ви написали «Палату № 6»? Кажу: «Палату № 6» написав Чехов». «Але тут сказано: «Лібретист Василь Довжик. Ви хотіли сказати з композитором, що СРСР — це дурдом?» «Та ні,— кажу,— Господь з Вами». А сам бачу, що він хоче мене врятувати.
Врятував він так: «Забери у Зубицького лібрето». Я знав, що Зубицькому і без того несолодко, і мені самому хотілось його захистити, тобто настав момент кругової поруки. Приходжу до Зубицького і кажу: «Дай мені один примірник лібрето». Я знав, що в нього їх кілька, на машинці друкував. Він дав. Приніс я лібрето до Спілки письменників, очікую. Тиждень мене ніхто не питає, думаю, може, забули, а сам переконаний: формально я ж забрав лібрето! Та ось мене перестріває той самий чоловік у кашкеті з люлькою і питає: «Ну що, забрав?» Кажу: «Забрав», і тихіше додав: «Один примірник (за психологією западає в пам’ять перше слово, друге — не чують). Показати?» «Ні, не треба». Думаю: «Нащо ж я тоді брав?». Слава Богові, минулося, затихло все, понад тридцять років тиша була. Союз розпався, п’ятнадцять років незалежності, й, нарешті, сталося — прем’єра опери. Поставив молодий режисер Олександр Сенько. На другому поверсі Великого залу музичної академії в бельетажі я знайшов собі місце, послухав із задоволенням, ось вже музика закінчилася і, начебто, дія. Раптом чую: внизу в партері хтось дверима — «хрясь», потім ще одними дверима — «хрясь». Несподівано на другому поверсі двері гучно відчиняються: заходять санітари в білих халатах і стають, як фашисти чи кадебісти в кіно. Тиша в залі. Потім — дикий регіт. Я його ніколи не забуду, ми ніби опинилися в дурдомі.
Отож, є глуха класика, і є дзвінка класика, вона тим дивна, що актуальна, дієва. Чехов діє, і напередодні 60-річчя СРСР, і тепер, коли ми пережили за українського президента Кучми, коли наприкінці його правління не було свободи і на радіо: і теми нав’язували, і самоцензура лячно спрацьовувала.
Нарешті, справдилась одна з найщасливіших для мене подій, тому що музика В. Зубицького виявилась хороша, і Чехов геніальний, і я ніби третій не зайвий.
— А як складались літературні справи?
— У мене вийшло шістнадцять книжок, здебільшого у видавництві «Веселка». У «Молоді» з’явився на світ «Перерваний урок». Як на мене вдала книжка, я б її тепер перевидав, бо її вихід припав на 1991 рік, країна була в розвалі й розпачі, а тут — якась література. Хоча і нині закидають: у нас дитячої літератури немає. Відомий письменник, редактор журналу «Київ», приміром, так і заявив: «Дитячої літератури немає, її вигадали совдеповці». Брехня! Як це немає?
Кожний великий письменник щось спеціально писав для дітей. Певно, Віктор Баранов хоче подати до Шевченківського комітету якийсь свій твір, а в статуті не визначено рядка про дитячу літературу, вилучили. Головне, щоб українській літературі було куди рости, все ще тільки починається. З роками, дай Боже, наша література виросте з національної у європейську. З цього приводу згадую епізод, пов’язаний із Григором Тютюником. Він був сильний чоловік, уособлення совісті, як дзеркало, в котре подивишся і в ньому все видно, тому його боялись неправедні. Одного разу п’ять дитячих письменників отримали медалі імені А. Макаренка від міністерства освіти. Зайшли до кав’ярні «Еней», що в Будинку літераторів, «замочити цю медаль». Запросили і мене як секретаря комісії з дитячої літератури. Сидимо. Борис Комар і каже: «Хлопці, дивіться, он Григір Тютюнник. Давайте запросимо його до себе». «Хай приходить»,— підтримали Нестайко і Чеповецький. Запросили Тютюнника, він сів між нами, налили йому, «Ні, каже,— в мене мінералка». Медалісти пропонують: «Давайте вип’ємо за світову літературу», і раптом всі в кав’ярні повертаються до Тютюнника. А він просто гріється. Тютюнник смаглявий, чорне волосся, і от він наливається кров’ю, стає як червоно-чорна вишня, встає і каже: «Отак завжди, всі роблять світову літературу, а потім нема ніякої!». Російськомовний Чеповецький заспокоює: «Гришенька, ну что ты...». Всім зрозуміло було, що він має на увазі: спочатку сумлінно роби національну літературу, а національна стане європейською, потім — світовою.
Щодо себе я скромно похвалюсь, що деякі мої твори вивчають у школі.
Серед іншого я писав казкові повісті, які рідко хто пише в світі, ну є одна тітка в Британії — Роулінг, котра складає «Гаррі Поттера» — звичайнісіньку казку-серіал. Був, наприклад, німецький письменник Отфрід Пройслер, який створив «Маленьку відьму», «Водяничка» тощо. У нас — Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, був Віктор Близнець. А в мене є книжка «Вперта хата», де головним героєм є саме хата, а не той, хто в ній живе. Я навіть отримав за неї премію імені Лесі Українки, вже за наших часів.
Я в різні кошики себе розкладаю:
то прозу пишу, то вірші, то артистом працюю, то радійником...
— Тож яким чином письменник потрапив на Українське радіо?
— Потрапив з вулиці, від нещастя. Був 1993 рік, мене перестріли друзі й врятували від повного безгрошів’я, сказали: «Іди до нас на радіо. Інакше помреш від голоду». (Як член Спілки письменників я перебував на творчій роботі, де спілчан садили до в’язниці за дармоїдство, як того Йосипа Бродського. Графу «творча робота» спеціально вигадали в радянські часи, щоб якось рятувати письменників. Тепер нема від кого захищатися, навпаки, всі намагаються комусь продатися). Отже, завдяки друзям я потрапив на радіо і не шкодую. Спочатку робив серйозні програми, потім помітили, що у мене є здатність на один той самий факт дивитись з різних боків. Один погляд трагічний, інший — комічний, а потім це поєднується в трагікомічне ставлення. Тривалий час я вів програму «Антологія сатири і гумору». Потім мене перемістили із третього каналу на перший, я почав вести «Веселий всесвіт». Відштовхувався від класичної літератури, від найкращих людей в Україні, поєднував світові літератури. Зараз веду рубрику «Сторінки української класики». Я самовпевнено думав, що знаю українську літературу, виявляється, її ніхто не знає, її треба по-новому читати. Я по-новому і прочитую — розглядаю письменника з несподіваного боку, витягую смішний або трагічний персонаж, використовую листування, спогади.
— А ще, кажуть, нема українського кінематографа.
— Справді, нема. Хоча є артист театру і кіно Василь Довжик (із цього приводу у мене є довідка). Я колись мав щасливу необережність закінчити театральний інститут імені Карпенка-Карого.
Зрозуміло, якщо горщиком назвався, то у піч лізь. Я почав працювати в літературному театрі «Слово» при Спілці письменників. Ставили твори тодішніх класиків або впливових писунів: спілчанських секретарів, начальників, героїв соцпраці. Потім театр знищили. Щодо кіно... Вперше я знявся у фільмі «Золоті литаври» за новелою Олеся Гончара «Соняшник», потім були «Люди на землі». Деякі фільми були телевізійні, тому вони довго жили, їх часто показували, люди запам’ятали, приміром, «Жовтий князь» Василя Барки, там я зіграв головну роль. Потім знявся у стрічці «Шлях на Київ» за Семеном Скляренком, де петлюрівці — розбишаки, а батько Боженко хороший, але роль у мене цікава. Багатосерійний «Сад Гетсиманський» був створений тоді, коли можна було читати Івана Багряного. Сім серій фільму «Злочин з багатьма невідомими» за Іваном Франком зняв Олег Бійма. Режисер, сценарист, композитор і артисти, які залишились до кінця в кадрі, отримали Шевченківську премію, а мене в четвертій серії заарештували, я потрапив до в’язниці і ходу мені, як це буває у житті, не дали...
— Які Вас зігрівають задуми?
— Спробуй щось запланувати зараз! Єдине, що знаю: на радіо чесно працював і нічого не боявся, робив те, що хотів. І знав: все одно виженуть, ну хоча б на пенсію, але хай мені не буде совісно, що я боявся чогось і жив у великій несвободі. У нас настали вільні часи і я намагаюсь вільно все робити. Мрію випустити книжку поезій, але життя страшенно змінне. Із жахом перевіряю це на собі: що видавати, що — ні. Вибираю. Багато віршів покладено на музику Володимиром Зубицьким і Кирилом Стеценком. Із Віктором Степурком, окрім пісень, написали оперу для дітей «Музична крамничка». Вірші, що не потрапили до рук композиторів, сам під гітару співаю, вдаючи із себе барда, і не тільки вдома, а й на великій сцені. В житті не можна укладатись в одну рамку чи нішу. Лауреат Нобелівської премії від Америки російський економіст Василь Леонтьєв сказав: «Я лише придумав, що гроші не можна класти, як яйця, в один кошик. Щось зверху впало і все — потовкло. Треба грошики в різні кошики порозкладати». Отак і я зі своїми експериментами: то прозу пишу, то вірші, то артистом працюю, то радійником... Душу свою плекаю. Хоча зараз майже всі в гонитві за грішми.
Мимоволі пригадую Мойсея. Він сорок років виводив свій народ із Єгипту, з неволі. Нині думають, що він так довго ходив тією пустелею, аби старі покоління імперсько-рабського виховання померли. Брехня! Ніхто тоді сам по собі не помер, але частина людей почала дорікати Мойсеєві: водиш нас даремно, а там-то було добре, ковбаса була дешева... Вони золоті гроші, що взяли з собою, переплавили і зробили золотого тільця, чи-то бичка, і стали йому поклонятися. Довелося Мойсею дати наказ їх уночі вирізати. А куди подінешся?
Тому я певний час побоювався, що у нас може виникнути громадянська війна, бо одні хочуть унітарну державу, а інші — федерацію (регіончики). Тобто є частина народу мойсеєвська, і є такі, що моляться на золотого бичка. А я не женусь за грішми, для мене понад усе — «розумне, добре, вічне», що проростає у мудрості народній, у мистецтві, в поезії.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»