ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИХАЙЛО ЧЕМБЕРЖІ: «ЗРОБИТИ ДІТЕЙ ЩАСЛИВИМИ — ЦЕ ОБ’ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ»
В українській столиці на Оболоні є дивовижний заклад — Київська дитяча академія мистецтв. Зовні споруда нагадує доволі урбаністичний палац з ознаками старовинного замку. Неординарні скульптури перед будівлею, архітектурне оздоблення — усе прозоро натякає, що ви опинилися в казковому світі.

Усередині палацу остаточно переконуєтеся, що потрапили в казку-музей: де ще на кожний метр корисної площі припадає стільки картин і малюнків!
При тому академія — це й філармонія, і театр. Але головне — інноваційний вищий навчальний заклад, альма-матер для сотень юних студентів, які опановують у структурі безперервного навчання (підготовча — початкова — середня — вища школи) різноманітні види мистецтв — образотворче, театральне, музичне, хореографічне, естрадне, стають високопрофесійними бакалаврами та спеціалістами.
У межах навчально-виховного комплексу функціонують кілька спеціалізованих центрів: науково-дослідний, комп’ютерний, інформаційно-видавничий, продюсерський, медико-психологічний тощо. Згадаємо ще посаджений дітьми Сад мистецтв, закладений на березі Дніпра шевченківський «садок вишневий коло хати».
Усе це разом плюс спеціально вироблені ритуали надають закладу високого статусу Храму мистецтва, духовного осередку, привабливого для талановитих дітей з України та зарубіжжя.
Цим дивом керує народний артист України, професор, академік Академії мистецтв Михайло Іванович Чембержі. А ще він є членом-кореспондентом АПН України, членом Національної спілки композиторів, Національної спілки театральних діячів України, лауреатом міжнародних конкурсів і фестивалів, мистецької премії «Київська пектораль». Михайло Іванович — вишуканий інтелігент, у житті вирізняється делікатністю, демократичністю, простотою (по секрету скажемо, що поважний академік має хобі: збирає колекцію помилок у написанні власного прізвища і плете тини).
— Цікаво спершу дізнатися, на яких наріжних каменях треба стояти, щоб очолювати такий дивовижний мистецько-освітній заклад?
— Тут питання ширше, ніж дипломи і біографічно-кар’єрні хитросплетіння. Для мене і моїх талановитих колег найголовніше — любити дітей, бачити в них майбуття своє і держави. За цим стоїть намагання в найкращий спосіб передати їм ті знання, навички, духовні цінності, які збагатять і зроблять їх повноправними духовними правителями світу і щасливими людьми. Якщо діти будуть щасливими, то щасливою буде держава, наступні покоління, заради цього й треба працювати. У Київській дитячій Академії мистецтв зібралися люди, які це розуміють, для яких викладання є покликом душі. Коли я приймаю на роботу, спершу запитую: «Чи любите Ви дітей?», потім дізнаюся: «Як Ви, власне, хочете завдяки цій любові професійно піднести їх на той рівень, який має бути конкурентоспроможним і шанованим у світі?» Тому що просто любити можна, скажімо, у родині, а педагог має любити так, щоб його учень щодня набирав висоти у професійній майстерності, відчував смак до пізнання. На мою думку, коли безперервно будувати таку систему стосунків з дитиною, це принесе радість і вихованцеві, і педагогові, вони разом піднімаються над буденними, уже відомими речами, і набувають тих фахових навичок, які нині конче потрібні в цьому жорсткому, дуже насиченому різними творчими пропозиціями до митців світі. Звісно, ми дбаємо, щоб наші вихованці завжди йшли не просто «зеленим коридором», а йшли впевнено, долаючи будь-які життєві труднощі. Колись я написав, що не люблю слова «боротьба», воно пафосне, публічне, потребує поглядів на себе в профіль й анфас, мені натомість більше подобається спокійне, але наполегливе дієслово — долати. Щодня наполегливо йти вперед, набувати нового — у цьому спокійна сила й шляхетна скромність.
— Чому все-таки академія? Адже навчаються в ній діти, у них усе життя попереду. Чи це не «відлуння» модної пошесті, коли школи ставали коледжами і ліцеями, а інститути — академіями?
— Київська дитяча Академія мистецтв була задумана тоді, коли ще не було поголовного прагнення називатися престижно. Наша назва, особливо в сполученні з визначенням «дитяча», здавалася доволі незвичною і тому, можливо, викликала скептичний інтерес. Проте презентована структура хоча й була оригінальною, але мала усі сталі атрибути вищого навчального закладу: факультети, семестри тощо. Уже тоді в Академії були передбачені школа мистецтв, гуманітарна школа, вищий мистецький коледж (у перспективі — створення гуманітарного коледжу, що готував би фахівців, які пройшли нашу школу, добре зналися на мистецтві, опановували іноземні мови й могли викладати загальноосвітні дисципліни з огляду на специфіку мистецького закладу). У той час, звісно, це здавалося дивним, але поступово наше дещо фантастичне дітище ставало на ноги, демонструвало свої педагогічні можливості, які щоденно збагачувалися високою духовною аурою, вибудовувалися й освітні рівні. Цього року ми отримали право й надалі готувати бакалаврів з усіх мистецьких спеціальностей і спеціалістів у галузі музичного і театрального мистецтва, що співвідносне з третім рівнем акредитації навчальних закладів. За статутом маємо право на аспірантуру, але поки що не відкриваємо її, бо хочемо, аби все ставалося природно і туди вступали саме наші випускники. Розуміємо, що треба активно працювати над усіма компонентами розвитку навчального закладу. Матеріальна база академії зростає й удосконалюється, поступово вирішуються проблеми розширення навчальних площ (затверджено проект будівництва другої черги закладу). Ми перемогли в конкурсі на отримання культурного гранта уряду Японії на суму 46400 тис. єн (що еквівалентно 650 тис. доларів США). У конкурсі брало участь понад 200 навчальних закладів з різних країн світу, однак віддали перевагу академії. Докладаємо зусиль, щоб бути гідними України. При цьому намагаємося не переобтяжувати державу своїми проблемами. Наш навчальний заклад — це інноваційний проект, який породив багато цікавих новелет, визнаних тепер в Україні. Ну, скажімо, ми перші почали приймати шестирічок і вчити трьома мовами: англійською, французькою, німецькою. Ми першими запровадили семестри (нині вони є всюди, а тоді це було дивиною), усі наші діти — юні студенти (у нас це статутна норма), ми ввели рейтинги замість оцінок, і не лише в межах 5–12 балів. За потреби (наприклад, під час підготовки до міжнародного конкурсу), юні студенти можуть «занурюватися» у відповідну ситуацію (скажімо, рейтинг у 100 балів), щоб почуватися впевнено і природно за будь-яких обставин. За нашою системою дитина працює фактично 8–12 годин, але це дуже щасливе перебування з хорошою релаксацією, оскільки після математики йде гармонія, потім, скажімо, хореографія, далі — географія, потім є можливість потрапити в зал фізичних вправ, де стоять спеціальні тренажери саме для майбутніх митців, тобто не великі штанги, що можуть завдати шкоди, а оригінальні прилади, котрі допомагають удосконалюватися. Усе це в сукупності, я гадаю, сприяло тому, що ми цього року отримали почесну нагороду від Міністерства освіти і науки й Академії педагогічних наук — «Лідер сучасної освіти».
— Для багатьох людей у провінції ваш навчальний заклад є ніби «табула раса» — чиста дошка. Яким насправді є мистецький зріз діяльності академії?
— Гадаю, нас знають не тільки в Україні,— відбулось чимало телевізійних програм, виставок, наукових семінарів, конференцій, у яких брали участь наші вчені, тобто ми намагаємося в інформаційному, науковому, творчому просторі перебувати постійно. Тільки за останній рік нашими гостями були численні представники більш як тридцяти країн світу. Щоправда, наш вік доволі юний — лише 13 років, тому я припускаю, що для когось ми — «табула раса».
Отже, ми є вищим мистецьким навчальним закладом, де паралельно з мистецтвом вивчається загальноосвітній цикл предметів відповідно до Закону про освіту. Після дев’ятого курсу ми видаємо свідоцтво про базову середню освіту, після одинадцятого — про повну середню освіту, при тому мистецький цикл є основним, пріоритетним. Навчання відбувається на п’яти факультетах: театральному, музичному, хореографічному, образотворчому, естрадному.
— А як академічна освіта поєднується з естрадою?
— Факультет естрадного мистецтва започатковано чотири року тому, оскільки ми не хочемо дистанціюватись від проблем, які є в естраді. Популярна музика має сприйматися як реалії сучасної культури. Ми не належимо до критиків, які занадто часто своїми менторськими сентенціями лише нерозважливо привертають увагу до явищ, які б спокійно залишалися майже невідомими і які, безумовно, не варто пропагувати.
У нас є діти, які мають нахил до популярної музики завдяки своїм природним даним, родинним традиціям тощо. Проте, опанувавши академічну школу і перейшовши на факультет естрадного мистецтва, вони стають іншими: знають мови, володіють інструментами, збагачені духовним надбанням Моцарта, Баха, Бетховена, Лисенка... Їх важко затягти в тенета «несмачної» популярної музики. Вони отримали стійке мистецьке щеплення, що гарантує їхнє подальше перебування в цивілізованому соціокультурному просторі.
Високому рівню підготовки фахівців у сфері естрадного мистецтва сприяє й те, що на цьому факультеті, як і на інших чотирьох, видатні діячі мистецтв працюють консультантами-педагогами, ця новація в нас стала обов’язковою нормою. Нині багато розмов про зовнішнє тестування, а в нас роботу приймають видатні митці, найвищі авторитети в Україні, і це відбувається безпосередньо, а не з надхмарних висот: авторитети спілкуються з дітьми, дають поради їм і викладачам: оцінюють роботу викладачів теж вони, хоча й не є нашими штатними працівниками.
— Напевно, немає сенсу перелічувати прізвища...
— Це величезний список, у ньому народні артисти й художники, академіки. Гадаю, що це цілком нормально, адже ми від самого початку поставили мету: побудувати освітню систему так, щоб результати роботи оцінювали найвищі авторитети. Крім того, до нас приїздять фахівці з інших країн, відбувається 5–10 конкурсів на рік, звісно, наші вихованці завжди беруть у них участь. Зрозуміло, що тестування, безумовно, суб’єктивні, бо кожен фахівець має свою думку, і це нормально, але авторитети не помиляються в оцінці професійної майстерності, вони не сприймають низького рівня, хоча може бути різна інтерпретація в межах нормальної творчої дискусії. Голос, тембр, інтерпретація, художній смак, артистичність, пластичність тощо — це те, що завжди зауважить справжній професіонал. У такий спосіб ми ефективно впливатимемо на якість естрадної музики, майбутніх її виконавців. Є реальна можливість демонструвати силу академічного мистецтва, його первинність, здатність до будь-яких змагань і перемог. Це перспективне завдання для будь-якого педагога, безумовно, і для мене як ректора академії й композитора.
— А яку саме музику Ви творите?
— Я доволі багато пишу, зокрема для дітей і разом з дітьми. Вийшла абетка, співавторами якої є я, професійний поет і юні художники — студенти нашої академії. Таких проектів ми підготували чимало. Пишу педагогічний репертуар, камерну музику, романси, твори для камерного оркестру з різними сольними інструментами — фортепіано, гобоєм, арфою, фаготом... Полюбляю театральну музику, де є простір для музичної драматургії. Один з авторів «Київської пекторалі», я двічі її отримував, ще тричі був у трійці кращих. Радію з того, що більшість моїх творів були помічені і відзначені, це велика честь дістати схвалення високопрофесійних колег, музикантів, композиторів, критиків, це добрий допінг, свідчення, що ти перебуваєш у хорошій формі. Творчість обов’язкова й необхідна для того, щоб реалізувати себе як фахівця і перебувати в тій професійній формі, яка дає змогу бути керівником. Ректор — це мистецький менеджер, педагог, котрий на власному прикладі демонструє творчі можливості.
Одна з моїх останніх робіт — поетично-музична композиція «Зів’яле листя», присвячена 150-річчю від дня народження Івана Яковича Франка, вона вийшла на компакт-диску. «Зів’яле листя» — велика поетична мистецька книга страждань чоловіка, який любить. Франко пробудив у мені потужну енергію натхнення, виникла внутрішня потреба знайти ту партитуру симфонічного супроводу, можливо, поліфонії, яка була б співзвучна трагізму поезії, створила б простір для душевного хвилювання і співчуття стражданням. Про несподіваного для загалу Івана Яковича дуже добре сказав у преамбулі до композиції поет-академік Борис Ілліч Олійник, пречудовий портрет Франка намалював народний художник України, академік Андрій Володимирович Чебикін. Мені здається, що все в сукупності склалося у зворушливий твір, у центрі якого — постать людини, котра вміла любити, страждати, говорити прості й водночас високі слова, випромінювати потаємні людські почуття. Для цього треба мати дивовижну мужність. Мені, чесно кажучи, не траплялися аналоги такого колосального трагічного вибуху в поезії минувшини й сучасності.
Великою радістю для мене стала недавня прем’єра мого балету «Даніела» в Національному театрі опери й балету імені Тараса Шевченка.
— Що для Вас є найзаповітнішим?
— Я хотів би, щоб усі ми в нашій державі, люди в усьому світі засвоїли єдину Істину: діти — наше майбуття. Якщо ми вкладемо в них усе, що в нас є, не заощаджуючи на цьому, ми тільки виграємо, виграє людство. З-поміж усіх пріоритетів цей — найголовніший. Треба подбати про якісну сучасну вітчизняну освіту (насамперед мистецьку), належну матеріально-технічну базу, перспективні робочі місця для майбутніх митців, гідні умови фінансової підтримки їхньої високопрофесійної праці, а також забезпечити дотримання узвичаєних у цивілізованому світі норм захисту інтелектуальної власності й авторського права. Зробити дітей щасливими — об’єктивна необхідність, колосальна робота — державна й загальносвітова. Не дай Боже, прийде нам на зміну покоління людей розчарованих, озлоблених, ладних звинувачувати будь-кого у своїх негараздах, з хворобливою схильністю бачити тільки негативне! Тільки щасливе нове покоління, наші діти, гарантують прекрасне світове середовище, у якому буде легко дихати й творити. Вони — чудові Правителі та натхненні Творці.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»