ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЯК ПОЗБУТИСЯ ПСЕВДОВЧЕНИХ?
Побутує закономірність: розвиток демократії в суспільстві залежить від стану науки й особ-ливо від стану соціальної науки, яка визначає рівень громадської культури. Тому надзвичайно актуальною для України видається така ідея: «До демократії — через просвітництво!». Влада народу є неможливою, якщо народ має низький рівень соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури. Звідси випливає необхідність формування в Україні ідеології, яку можна було б назвати ідеологією «демократії через просвітництво».

Занепад науки, що має своїми наслідками соціальне невігластво й обскурантизм, вигідний тим, хто хоче зловживати державною владою, ігноруючи інтереси громадян. Останні, не маючи належної соціальної культури, не здатні до демократії, можновладці можуть робити з ними все, що захочуть.
Саме такий занепад науки з подібними наслідками має місце і в Україні. Чому ж таке сталося?
За радянських часів наука слугувала засобом забезпечення тоталітаризму як форми експлуатації народу. Її функцією було тримати людей в стані, придатному для цієї експлуатації, не допускаючи формування в них соціальної культури, необхідної для демократії. До такого становища була пристосована й кадрова політика в науці. Зокрема, належність до тих, хто мав «робити» науку, визначалася тоталітарним способом, тобто спеціальними державними органами, уповноваженими видавати папери з печаткою про надання наукових ступенів і звань. Саме завдяки цьому й стали можливими зловживання цими «регаліями». Зловживання розквітли буйним цвітом у період, коли тоталітарного способу надання наукових ступенів і звань уже позбулися, а демократичний спосіб, притаманний, зокрема, більшості країн Європи, в Україні ще не розвинувся.
У період, коли все розкрадалося, розкрадалися і ті моральні та матеріальні блага, що їх суспільство надає вченим за їхній талант і творчу працю. А відбувалося це так, що до когорти вченої еліти стали самі себе зараховувати ті, хто користуючись сприятливою ситуацією, за допомогою посади чи грошей міг придбати наукові ступені і звання.
Через це в Україні поряд із справжніми вченими почала формуватися велика зграя псевдовчених, які, прикриваючись «паперовими» ступенями і званнями, здобули собі можливість присвоювати те, що належить справжнім ученим: престижний соціальний статус і пов’язані з ним блага.
За кордоном, наприклад у США чи Німеччині, отримати науковий ступінь можна, тільки працюючи в університеті або навчаючись в аспірантурі. Якщо в когось — президента фірми чи державного чиновника, виникає непереборна потреба здобути науковий ступінь, він мусить перейти працювати в університет, там підготувати і захистити дисертацію, а вже потім повертатися на практичну роботу.
А в Україні нині більшість дисертацій захищають чиновники, які жодного відношення до науки не мали, не мають і не матимуть. Вони причетні лише до процесу отримання «паперового» наукового ступеня чи звання, аби мати від цього особисту користь. Тому виникла нагальна потреба в запровадженні європейського способу отримання цих відзнак, аби зупинити навалу псевдовчених.
Як же в умовах, що склалися, відокремити учених від псевдовчених? Усі ж мають однакові державні папери про наукові ступені і звання.
Цю проблему слід розв’язувати лише природним шляхом, не допускаючи волюнтаризму, який призводить до того, що добрі наміри тягнуть за собою зло. Природний шлях у цьому випадку полягає в тому, що справжні вчені мають вступити в конкуренцію з псевдовченими і таким чином витіснити їх за межі «наукового поля». Для цього їм треба об’єднатися в наукові корпорації, такі, наприклад, як Товариство розвитку науки ім. Макса Планка в Німеччині, зазначивши у своїх статутах критерії, за якими б до цих корпорацій не могли потрапити псевдовчені. Основним мірилом має бути здатність претендента вирішувати наукові проблеми, а не наявність у нього посвідчення про наукові ступені чи звання. Об’єднавшись у наукові корпорації, справжні вчені стануть на стезю змагання з псевдовченими, а держава має забезпечити такий правопорядок, щоб ніхто не міг порушувати правил конкуренції. Отоді й буде для всіх очевидним, хто є хто в науці. За умов змагальності справжні вчені відмежуються від псевдовчених, останні втратять користь від наукових ступенів і звань. А без такої користі вони перестануть цих ступенів і звань так пожадливо домагатися.
Теж природним шляхом, тобто за допомогою конкуренції на науковій ниві, має вирішуватися й доля Національної академії наук. Зараз багато хто критикує академію, у засобах масової інформації лунають заклики по-волюнтаристському її зруйнувати. Але такий шлях є свавільним і надзвичайно небезпечним для вітчизняної науки.
З історії відомо, що коли якийсь старий соціальний інститут не витісняється природним чином (шляхом конкуренції) новим інститутом, а знищується протиприродним (волюнтаристським) чином, то замість віджилого соціального інституту утворюється ще гірший, хоча й новий. Ця закономірність стосується й академічних установ. Отже, шлях до прогресу в науковій творчості один — через конкуренцію між дослідницькими корпораціями, а інший веде до регресу.
Для того щоб українська наука розвивалася, із стану стагнації її слід виводити не шляхом руйнування НАН, яка, очевидно, є застарілою формою організації науки, а шляхом утворення нових корпорацій, які могли б витіснити старі форми. Інший шлях є протиприродним і тому неприйнятним.
Держава мусить підтримати саме такий спосіб реформування цієї сфери, створивши сприятливі умови для творчої конкуренції.
Принцип змагальності в боротьбі нового із старим запровадила сама матінка Природа, а зневага до її законів завжди є небезпечною. (До речі, за таким самим принципом слід реформувати й освіту).
Конкуренція в науці має ще й те значення, що вона змушує вчених виявляти і розв’язувати фундаментальні проблеми суспільного життя. Без розвитку науки неможливий соціальний (політичний, економічний, правовий, моральний) прогрес.
Про те, як розвиток науки й освіти може успішно реформувати суспільство, свідчить досвід Японії, Сінгапуру, Тайваню, Кореї, Китаю, Індії та інших країн, котрі свого часу вдалися до політики «імпорту науки й освіти», пославши тисячі своїх дослідників, студентів, аспірантів по науку й освіту за кордон. Українське сус-пільство теж може бути реформоване за допомогою соціальної культури громадян і заснованої на ній демократії, «імпортовану» з прогресуючих країн в Україну завдяки такій політиці.
Стратегічним фактором, який забезпечує процвітання народів, є наука, на якій ґрунтуються освіта і соціальна культура громадян. Від стану останньої залежить, якими будуть політика, економіка, право, мораль у нашій країні.
Настав час позбутися ілюзії, ніби громадян мають ощасливлювати держава й урядові діячі, а доля громадян — у руках політиків. Насправді все навпаки: процвітання народів повинно визначатися соціальною (політичною, економічною, правовою, моральною) культурою громадян, а не державою або чиновниками.
Щасливими є народи, які не сподіваються милості від політиків, а «кують» своє щастя власними руками, навчаючись цього в просвітителів, що творять соціальну культуру для громадян, тобто з допомогою мислителів, вчених, винахідників, письменників, учителів, художників тощо. У народі, який прагне процвітання, має вкорінитися формула: просвітництво — вище за політику, а просвітителі — вищі від політиків.

Олександр КОСТЕНКО,
доктор юридичних наук
також у паперовій версії читайте:

• ПОСПІШАЙМО ДО «КРАЇНИ ЗНАНЬ»
• ІНТЕРНЕТ ОЗБРОЇВСЯ ТЕЛЕСКОПОМ
• «ГЕННИЙ ПОРТРЕТ»

назад »»»