ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ПУТІВНИК МИСТЕЦЬКИМ СВІТОМ
Є друковані видання, які ми регулярно читаємо або час від часу переглядаємо, є ті, котрі принципово ігноруємо. У мене є журнал, що став другом на все життя. Це — «Театрально-концертний Київ». Читаю його стільки ж, скільки відвідую театри, тобто з дитинства. Зізнаюсь, завжди важко було викинути журнальні примірники, тому колекціонувала їх. Досі можу знайти у шухлядах брошурки «Театрально-концертного Києва», датовані 70–80-ми роками. Він став для мене чарівною перепусткою до загадкового світу мистецтва: тут можна не лише довідатись імена дійових осіб і виконавців ролей у виставах київських театрів. Тішать око (а головне — душу) ґрунтовні, написані на високому фаховому рівні статті про непередбачувані творчі долі, про щоденну копітку роботу митців, про нові мистецькі імена, спектаклі, концерти.

Журнал постійно змінюється: з’являються нові рубрики, стає яскравішим і сучасним його поліграфічне оформлення. Незмінним залишається несприйняття редакцією бульварщини й несмаку, що заполонили нині засоби масової інформації. Працівники «Театрально-концертного Києва» не просто заперечують ці явища, а пропонують їм якісну альтернативу. На сторінках альманаху висвітлюється не лише творче, а й особисте життя акторів, музикантів, режисерів, але це робиться делікатно й тактовно, без підглядання у щілину й копирсання у брудній білизні. Журналісти розповідають, наприклад, про те, як знаходять відомі люди своїх коханих «половинок», герої матеріалів діляться секретами тривалого й щасливого сімейного життя, створення домашнього затишку. Зокрема, повідомляють рецепти найулюбленіших страв у одній з популярних журнальних рубрик.
Ці рядки пишу не для того, аби проспівати оду шанованому журналу. Інформаційним приводом стало 70-річчя «Театрально-концертного Києва», яке днями відзначила в столичному Будинку актора культурна громадськість столиці. Журналістів провідного київського мистецького альманаху привітали драматичні актори, композитори, співаки, режисери, музиканти, танцівники, розповіді про яких у різний час публікували на його сторінках.
— Цей журнал — вічний, тому що несе любов і тепло, підтримує нашу духовність у непростий час,— сказала у привітанні заступник голови Спілки театральних діячів України, народна артистка Раїса Недашківська.
Культурологічний альманах, на сторінках якого так світло й затишно, створює невеличкий, але згуртований колектив на чолі з головним редактором, заслуженим працівником культури Людмилою Жиліною, людиною безмежно закоханою в мистецтво і висококласним журналістом. На ювілейному вечорі Людмила Іванівна представила всіх працівників редакції. Назвемо їх поіменно: редактор відділу Алла Яковенко, театрознавці Алла Підлужна та Ольга Лещенко, відповідальний секретар Наталія Потушняк, оператор комп’ютерного набору Олена Слєсарєва, художник Валентина Чорноморченко, літературний редактор Олександр Жилін.
Головний редактор «Театрально-концертного Києва» на початку нашої розмови нагадала історію журналу:
— Вважається, що журнал створено 1936 року,— розповідає Людмила Жиліна,— однак відомий шанувальник театру Дмитро Головко показував мені перше міське театральне видання, на якому значиться 1926 рік. Наш журнал пройшов кілька трансформацій: після війни я його пам’ятаю як «Театральну декаду», потім він став «Театральним Києвом», а на початку 1970-х, згідно з наказом тодішнього міністра культури Юрія Єльченка, змінив назву на «Театрально-концертний Київ», що значно розширило тематичний діапазон.
У 1990-ті роки журнал опинився на межі виживання. Його врятував наказ міністра культури Лариси Хоролець, що включив видання до складу газетно-журнального видавництва Міністерства культури України. Ми вдячні його директорові Іванові Орендочці за турботу про культурологічні видання.
— На урочистостях було сказано, що редакція журналу фактично залишилась без приміщення. В чому суть проблеми?
— Із приміщення, яке нині орендуємо, нас рік виселяють. Інститут фізики вимагає його звільнити. Тому вся робота ведеться у мене вдома. Виручають комп’ютери, які є у наших працівників. Листуємося електронною поштою.
— Людмило Іванівно, як Ви потрапили у журнал, що став для Вас долею?
— Упродовж 11 років працювала в газеті «Молода гвардія», потім перейшла в журнал «Народна творчість та етнографія», але була його співробітницею лише чотири місяці. Це видання виходило в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. З демократичної молодіжної газети я потрапила до установи, де велася запекла боротьба з українським націоналізмом, де кожен, зустрічаючись з кимось у коридорі, вимірював кут нахилу, аби, не дай Боже, нижче не вклонитися тому, кого в чомусь звинувачували. Там була застійна атмосфера, і я вже через два місяці почала шукати іншу роботу. Мене знайшов письменник Андрій Головко. Він був головним редактором «Театрально-концертного Києва», мав намір піти і запропонував мені цю посаду. Я вагалась, але Головко запевнив: «Не треба боятися». Я наважилась і залишилась у журналі на 33 роки.
— У чому секрет такої успішної роботи колективу в таких несприятливих умовах?
— У матеріалі, присвяченому ювілею журналу, надрукованому в його свіжому номері, я назвала нашу редакцію «острівцем ентузіазму». Чому? Люди зазвичай шукають місце, де менше роботи. А ми весь час шукаємо собі більше роботи, щоб читачам було цікаво. Буває, працюю над номером, його вже час підписувати до набору, а я раптом помічаю, що під програмками якихось театрів залишається трохи вільного місця. Незважаючи на брак часу, додаю рубрику «Ходять чутки, що...», де можна прочитати мистецькі цікавинки. Ми любимо свою роботу. У нас довго працюють, бо комфортно почуваються, пропагуючи мистецтво й духовність. Коли у людей бажання працювати є природним, формується гармонійний колектив, здатний якісно працювати.
— Чи торкнулися вас плани влади щодо цілковитого роздержавлення преси?
— Торкнулися, але переконана, що рішення про роздержавлення преси є найбільшою помилкою саме на нинішньому етапі. Бо в нас зовсім молода демократія. Як доносити людям найважливіші ідеї з приводу демократизації суспільства, загальнодержавної політики? Гадаю, більшість олігархів, котрі розкуплять державні видання, цими питаннями не перейматимуться. Ми можемо так триматися завдяки державній підтримці. Саме зараз, коли формується нове, демократичне суспільство, державна преса потрібна як ніколи. Кажуть, мовляв, в усіх цивілізованих країнах засоби масової інформації приватні. Але ж забувають, що ті країни йшли до свого нинішнього стану кілька десятиріч, а то й сторіч. Нині потрібна політика державної підтримки видань, що пропагують справжню культуру й духовність, адже багато з них просто бідують.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ТЕЩУ МОЦАРТА ГРАЄ...ЧОЛОВІК

назад »»»