ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
НА ЗЕМЕЛЬНОМУ ФРОНТІ РАХУНОК «ОДИН-ОДИН»
Незаконні махінації, пов’язані з придбанням землі, спостерігаються на всіх теренах України. Та найбільше ця проблема актуальна для двох регіонів — Криму й Київської області. Якщо в першому випадку підвищений попит на землю пов’язаний із зазіханнями на курортні землі, то в другому все пояснюється з наявністю столичного мегаполісу і розширенням його приміської інфраструктури.

Із великої хмари — малий дощ
Одним із найголовніших завдань, що ставив перед собою колишній губернатор Київщини Євген Жовтяк, посівши цю посаду в лютому 2005 року, стосувалося перевірки законності виділення земельних ділянок за часів колишнього господаря Київщини Анатолія Засухи. Рішення, звичайно, було правильним, і громадськість з нетерпінням чекала гучних викриттів.
Проте нічого гучного ми так і не почули. У першій половині 2005 року органами прокуратури було порушено 53 кримінальні справи за фактом недотримання закону в сфері земельних відносин. Найчастіше підозрюваних обвинувачували за ст. 364–366 Кримінального кодексу: зловживання владою, перевищення службових повноважень та службові підробки. Справ про хабарництво не було, оскільки вони порушуються лише тоді, коли є заява того, в кого вимагають хабара, чи того, кому його пропонують. Ті, хто давав хабарі за землю, сиділи тихіше води — нижче трави, побоюючись, що її відберуть. Ті, хто брав, мовчали й поготів.
Що ж у підсумку? До суду було надіслано 28 справ, закрито — чотири, інші — в стані розслідування. Жодного рішення не винесено, хоча минуло більш як півтора року. Як пояснив авторові цих рядків Генеральний прокурор України Олександр Медведько, рух справ гальмується через дороговизну та громіздськість експертизи, що має визначити суму завданого матеріального збитку.
Не можна не погодитися. Коефіцієнти нормативної оцінки земель не переглядали з 1995 року. За цей час багато чого могло змінитися. Адже з часом родючість і цінність землі може знижуватися і, навпаки, підвищуватися, не кажучи про її ринкову вартість. Приміром, побудували дорогу — ціна земельної ділянки зросла. Ліквідували військове містечко з його житловою інфраструктурою — і вона занепала.
Тому від експерта багато чого залежить. Адже теоретично він може настільки занизити вартість і відповідно суму нанесеного збитку, що слідчому чи суду нічого не лишається, як закрити справу через малозначність. Оскільки факт порушення закону все-таки був, то потрібно скласти на підозрюваного протокол за адміністративне правопорушення. В адмінкодексі за порушення правил використання земель (в тому числі їхнє використання не за цільовим призначенням) накладається максимальне стягнення 340 гривень. За приховування та викривлення даних земельного кадастру — 170 гривень. За самовільне захоплення земельної ділянки — 255 гривень.
До речі, Київське обласне управління земельних ресурсів протягом 2005 року зібрало дані про 134 факти щодо самовільно зайнятих земельних ділянок площею 340 га. Ці матеріали, як і годиться, надіслали до обласної прокуратури, котра має звертатися з позовом до суду. Адже, згідно із Земельним кодексом України, навіть самовільно зайняті ділянки повертають державі лише за рішенням суду. За цими матеріалами прокуратура заявила в суди лише 40 позовів, за результатами розгляду яких державі було повернуто тільки 46 га.
Утім, самовільним захопленням розкрадають порівняно невелику частину земель. Значно більше їх привласнюють через передавання в оренду з метою подальшого викупу. Тобто частково процедура відведення проходить відповідно до закону, а частково — через хабарі. Влітку 2006 року керівники Київської облдержадміністрації зауважували, що за часів губернаторства Анатолія Засухи у держави було викрадено не менш як 12 тисяч гектарів земель.
Мали на увазі площу земель, незаконність операцій з якими вдалося встановити. Фактично розкрадено набагато більше. Проте названа цифра не є остаточною, оскільки долю багатьох земельних ділянок нині ще вирішують суди, котрі можуть визнати їх придбання законним. Може статися й таке, що правоохоронні органи викриють нові факти розкрадання земельного фонду. Проте фахівці зазначають, що цифра у 12 тисяч гектарів має більшу тенденцію до «схуднення», ніж «потовщання».

Промислова зона чи дачі?
Аби переконатися, наскільки складною є повернення незаконно вилучених у держави земель, наведемо один із найяскравіших прикладів. Йтиметься про 230 гектарів державних земель, розташованих неподалік села Нові Петрівці Вишгородського району.
За розпорядженням виконуючого обов’язки Київської обласної держадміністрації 12 січня 2005 року було погоджено місце розташування на цій ділянці певного об’єкта, а саме промислово-технологічного парку «Київщина». Тобто промислової зони із заводами, фабриками і складами. Розпорядження так і називалося: «Про погодження місця розташування об’єкта». Для тих, кому ця фраза мало про що каже, пояснимо, що земельні ділянки можуть передаватися в оренду приватним особам рішенням сільради, райдержадміністрації чи облдержадміністрації. Якби вона знаходилася в межах населеного пункту, її долю могли б вирішити на рівні сільради. Але в нашому випадку 230 га пасовищ і боліт були поза його межами, тож матеріали пішли на розгляд до вищих інстанцій.
Якби на цій ділянці мали намір звести школу, лікарню чи крамницю, тоді дозвіл на землевідведення давала б райдержадміністрація. Та коли йдеться про промислову зону, рішення ухвалюють на рівні обласної влади. (Якби на цій ділянці були не пасовища й болота, а рілля чи ліси, тоді б ця земля була віднесена до категорії особливо цінних, і рішення про її передавання в оренду вирішувалося б Верховною Радою та Кабінетом Міністрів).
Отже, облдержадміністрація рішення ухвалила. Однак перечитаймо ще раз назву розпорядження: «Про погодження місця розташування об’єкта». Це ще не автоматичне передавання в оренду. За цим землевпорядники, котрі працюють в обласному управлінні земельних ресурсів, визначають на місцевості межі ділянки (мовою фахівців, виділяють в натурі). А потім та ж облдержадміністрація видає ще одне розпорядження — про передавання ділянки в оренду. Після цього укладають договір оренди, який надає право орендаторові, в означеному випадку закритому акціонерному товариству «Промислово-технологічний парк «Київщина», користуватися цією землею і зводити на ній якісь споруди.
Трохи з історії питання. Перші пропозиції створити під Вишгородом промзону з’явилися ще 1998 року. Але термін «промислово-технологічний парк» використовувався лише для окозамилювання. Щоб зрозуміти це, варто поглянути на карту Київщини. Ділянка, про яку йдеться,— це галявина посеред лісу, далеко від залізниць. Поруч проходить другорядна автомобільна дорога Київ—Овруч, що веде у рідконаселені райони Полісся. За ними — Мозирські болота. Одне слово, це глухе місце незручне для того, щоб там із нуля зводити заводи й фабрики. Зате придатне, аби роздати землю під дачі, індивідуальне житлове будівництво, котеджні містечка. Як це зробити? Та просто!
Згідно із Земельним кодексом державну землю мають продавати лише на конкурсних засадах — хто більше дасть. Це вигідно для держави з погляду наповнення бюджету, але невигідно для державних службовців, котрі в такому разі отримуватимуть одну лишень зарплату. Тому на Київщині часів Засухи, як, до речі, й по всій Україні, використовувався інший спосіб. Тим же Земельним кодексом робиться виняток для покупців, що придбають ділянки, на яких знаходять збудовані ними об’єкти нерухомості, дозволяючи їм робити це поза конкурсом. Тепер зрозуміли? Треба тільки взяти в оренду ділянку землі, звести на ній халупку, назвавши її об’єктом нерухомості. Потім викупити землю за ціною, за якою вдасться домовитися з чиновником, котрий вирішує такі питання. Щоб і йому щось перепало.
Судячи з усього, так і планувалося: спочатку взяти в оренду 230 га землі. Потім щось там побудувати для окозамилювання, а далі викупити у приватну власність. Після цього вже порізати на невеличкі ділянки і продавати їх заможнім киянам, аби ті будували собі серед лісу заміські палаци.
Не встигли — грянула революція.

Суд поставив крапу, життя ставить багато крапок
Тепер звернімо увагу на дату підписання розпорядження — 12 січня 2005 року. Це був час, коли стара влада в особі Анатолія Засухи вже пішла, а нова ще не прийшла. Тож люди, зацікавлені у проштовхуванні цього проекту (серед інших у ньому кровно був зацікавлений тодішній голова Вишгородської райдержадміністрації), діяли поспіхом, припустившись в процедурі оформлення суттєвих порушень.
Для того щоб облдержадміністрація видала розпорядження про погодження місця розташування об’єкта, районна рада має підготувати висновок із цього питання й подати його на розгляд до вищої інстанції — обласної ради. Та, зі свого боку, теж готує свій висновок і подає його виконавчому органові — облдержадміністрації. Коли навесні торік почали перевіряти законність розпорядження, з’ясувалось, що обидва висновки були затверджені одноосібно: перший — головою Вишгородської райради, другий — головою Київської облради. Згідно із законом про місцеве самоврядування такі рішення мають ухвалюватися лише колективно — на пленарних засіданнях сесії місцевої ради. Це було підставою для того, щоб 27 липня 2005 року скасувати незаконне розпорядження колишнього заступника Анатолія Засухи, котрий кілька тижнів у період міжвладдя виконував обов’язки голови облдержадміністрації.
Отже, до активу перемог нової влади можна записати повернення 230 га незаконно викрадених у держави земель. Але стривайте! Які вкрадені? Адже у скасованому розпорядженні йдеться тільки про погодження місця розташування об’єкта на цій земельній ділянці. Формально вона ще нікому не продана за безцінь і навіть не надана в оренду! Так то воно так! Але враження складалося таке, що ділові люди, котрі стояли за цим проектом, ще позаторік не тільки заплатили за його реалізацію, а й навіть знайшли конкретного покупця на цю землю. Мало того, навіть встигли отримати завдаток за неї. Бо інакше за які кошти вони б почали таку масштабну війну за ці 230 гектарів?
Попервах хапуги очікували, що хвиля перевірок вщухне, тоді знову можна буде вирішити питання за любими серцю «тіньовими» схемами. Проте наміри обласного керівництва виставити петрівецькі землі на відкритий і прозорий аукціон змусили їх розпочати «бойові дії».
Аукціон, до речі, був найліпшим рішенням. Бо що ж іще було робити з цією ділянкою? Будувати промислову зону — утопія. Розорювати й засівати — невигідно. Використовувати й надалі під пасовиська? Можна, але набагато вигіднішим є справді порізати 230 га на невеличкі ділянки і продати киянам: нехай собі будують вілли. Щоб до обласного бюджету надійшло якомога більше коштів, влаштувати конкурс — нехай земля дістанеться тому, хто більше поповнить бюджет області. Так і зробили. Бізнесменам парку «Київщина» теж запропонували взяти участь в аукціоні: хочете, мовляв, землю, будь ласка купуйте, але на рівних умовах, а не за протекцією Засухи.
Перший в області аукціон призначили на 29 грудня 2005 року. Це було початком війни. «Тіньові» ділки та пов’язані з ними депутати спромоглись збурити тоді ще колишній склад Київради, і вона подала позов до Господарського суду Києва щодо незаконності результатів аукціонів.
Усього в області провели лише два аукціони, на яких загалом продали 32 гектари за 9,5 мільйона гривень. Та, на жаль, переможці аукціону не змогли одразу отримати державні акти, що підтверджували б їхнє право на землю, оскільки за законом треба було дочекатися результатів судового процесу. Люди почувалися обдуреними.
Таким чином, земля нібито й не вкрадена у держави, нібито й повернута їй, а насправді влада не має права нічого з нею зробити, поки це питання не пройде крізь горнило судів. Ініціатори скандалу домоглися свого: у бізнесменів було добряче підірвано довіру до обласної влади і на третій організований нею земельний аукціон ніхто не з’явився. Кому ж була охота змагатися-змагатися, перемогти у важкій боротьбі, а потім замість винагороди нічого не отримати.
Фінал цієї історії вийшов не те щоб зовсім сумний, але й не дуже оптимістичний. Хорошим було те, що Господарський суд Києва все-таки визнав правомірність дій Київської облдержадміністрації щодо проведення аукціонів. Його переможці отримали акти на землю, а хапуги спіймали облизня. А поганим те, що після цього випадку в області припинилися земельні аукціони. Бізнесмени, послухавши обіцянок влади чинити чесно і прозоро, вирішили, що надійніше діяти старими перевіреними часом схемами: через оренду землі, зведення на ній якихось хатинок і подальший викуп.
Рахунок, можна сказати, один-один. Як буде далі? Поживемо — побачимо.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»