ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ПОЛТАВСЬКІ ЗВ’ЯЗКІВЦІ — ГІДНА ОПОРА АРМІЇ
Колись славетний Полтавський гарнізон нині, як і все українське військо, переживає далеко не найкращі часи своєї історії.

Від колишньої бойової слави лишилися тільки спогади його ветеранів. Справді, більшість бойових частин і підрозділів, які входили до його складу, розформовано в ході перманентної реформи Збройних сил України. Здали до архіву бойові прапори. Розформовані мотострілецька «чапаєвська» дивізія, що дислокувалася в Лубнах, гвардійська авіаційна дивізія зі штабом у Полтаві, ще раніше обірвалася історія розформованого Полтавського зенітно-ракетного вищого військового училища. Полтавське вище військове училище зв’язку переформували на військовий інститут, де тепер курсантів менше, ніж цивільних слухачів і майже рік немає начальника інституту. Відчутних скорочень зазнав військовий шпиталь в обласному центрі, ліквідовано аналогічний медичний заклад у Кременчуці. У Полтаві й Кременчуці розформовано великі склади, де зберігалося озброєння та боєприпаси. Не можуть пишатися колишнім вишколом і у Миргородському авіаційному полку винищувальної авіації, який переформовано у бригаду. Ліквідували й військовий авіаційний полігон на Полтавщині. Обласний, Полтавський міський та районні в області військкомати теж зазнали зміни штатного розпису щодо скорочення. Навіть гарнізонний військовий суд, що проіснував трохи більше року, теж ліквідували...
Серед військових фахівців і донині тривають дискусії, наскільки виправдане таке разюче скорочення. Чому одним махом цілі бойові дивізії «пошаткували», мов качани капусти? Розтринькане майно, зруйновані військові містечка, об’єкти, які можна було використати в мирних цілях. Утім, це — тема окремої публікації. Як виживають уцілілі військові підрозділи? Щоб відповісти на це запитання, я відвідав навчальний центр військ зв’язку Збройних сил України, що входить до Полтавського місцевого гарнізону. Полтавцям він більше відомий під назвою «червоні казарми». Наприкінці XIX ст. на тому місті, де тепер базуються зв’язківці, побудували з червоної цегли казарми для піхотного полку царської російської армії. У вцілілих приміщеннях донині живуть зв’язківці. З 1958 року тут готують молодших спеціалістів для військ зв’язку.
Власне, назвати навчальний центр бойовою частиною у буквальному розумінні цього слова можна з великою натяжкою. Ніде правди діти, скорочення армії, недостатнє фінансування та приниження соціального статусу військовослужбовців позначилися на стані бойової готовності частин, військовій дисципліні. Згаданий підрозділ — приємний виняток. Повсякденне життя тут минає за сталим розкладом, офіцери й прапорщики — взірець сучасного вояки, а їхні підлеглі — старанні стройовики сумлінно тягнуть лямку армійського життя. Втім, інакше воно й не має бути. Навчальний центр — не стройова військова частина з її проблемами. Непросто в сучасних умовах підготувати висококласних молодших спеціалістів для військ зв’язку Сухопутних військ — телеграфістів, радистів, механіків радіоапаратури тощо. Незабаром, кажуть офіцери, вони готуватимуть зв’язківців для всієї української армії.
У центрі для цього є всі можливості. Двічі на рік сюди скеровують новобранців, яких протягом чотирьох місяців навчають азам бойової майстерності та готують із них спеціалістів військ зв’язку. За рік — до півтори тисячі зв’язківців. Їхнім навчанням і організацією повсякденного армійського буття опікуються близько 130 офіцерів і прапорщиків — справжніх майстрів ратної справи, досвідчених вихователів майбутньої еліти українського війська. На перший погляд, центр нагадує звичайний цивільний навчальний заклад. Солдати — слухачі військових дисциплін, розподілені на класи-взводи. Командири-офіцери не тільки опікуються стройовим вишколом бійців, а й проводять з ними заняття з вивчення техніки зв’язку.
— До командирів взводів висувають неабиякі вимоги,— розповідає начальник штабу, перший заступник начальника центру полковник Ігор Міцюк.— Офіцерів на ці посади призначають зазвичай з числа тих, хто певний час прослужив у стройових частинах, добре знає техніку зв’язку, має досвід виховання підлеглих. На командира взводу покладено відповідальність за якісну й кваліфіковану підготовку молодших спеціалістів.
До нашої розмови з начальником штабу приєдналися й інші заступники командира військової частини А-3990 (під таким номером у військовому відомстві значиться навчальний центр.— Авт.) Зокрема, з гуманітарних питань підполковник Юрій Кривоніс і начальник навчального відділу підполковник Олег Сторощук. Сам командир частини полковник Віктор Михайличенко займався бригадою перевіряючих. Цього разу із КРУ. Офіцери не лукавили, розповідаючи журналістові про свою службу. Так, служити нині у війську важко. Проблем постає щодня безліч, але вирішувати їх непросто. Навчальний центр розташований у трьох військових містечках, що вимагає від офіцерів і прапорщиків додаткової «мобільності», бо за перманентного скорочення штату, навантаження на кожного з них зростає. Це позначається на якості навчання. Бажає кращого й матеріальна база, де солдатів навчають на зразках техніки зв’язку, розробленої ще у 70–80-ті роки минулого століття. Тобто тієї, що перебувала на озброєнні радянської армії. Не перший рік мої співрозмовники чують про плани командування модернізувати навчальну базу. Та болюча проблема перекочовує з бюджету в бюджет. Увесь час не вистачає коштів. На жаль...
І Юрій Кривоніс, і Олег Сторощук, як увесь командний склад частини, службу починали ще в радянській армії. Великі зірки на погонах — свідчення багаторічної й сумлінної служби. Причому не тільки на теренах спокійної й благополучної, на думку вояків, України. Нинішні заступники начальника центру гартувалися у найвіддаленіших куточках Радянського Союзу, поступово долаючи сходинки службової кар’єри — від командира взводу до заступника командира військової частини. У війську української держави довелося все починати ледь не «з нуля», поки вдалося налагодити складний військовий механізм, його добряче розхитали буремні 90-ті роки, революції, реорганізації.
— Скажіть, панове офіцери, за п’ятнадцять років, що минули, чи вимальовується тенденція до змін на краще у національному війську? — запитую в офіцерів.
Відповідь почув не одразу. Офіцери поміркували, перш ніж сказати. Так, часи, коли війську було скрутно, загалом лишилися у минулому. Але й нині є чимало невирішеного, що сповільнює ходу до розбудови справжньої армії, передовсім хронічний брак фінансування. Гроші виділяють тільки на першочергові потреби — зарплату, харчування та одяг вояків... До речі, щодо зарплати. Вона аж ніяк не сприяє престижу військової служби. Приміром, лейтенант — учорашній випускник військового училища, одержує лише 703 гривні. Навіть у Полтаві за такі гроші молодь працювати не хоче. Цікава й політика військового відомства щодо оплати праці в армії. «Контрактники» — рядові й сержанти, котрі прослужили понад п’ять років, одержують платню на 30–50 гривень більше від молодих офіцерів. Звісно, такий стан речей не можна вважати нормальним. У багатьох країнах нині офіцером бути престижно. В Україні — ні.
Утім, скаржитися на труднощі в навчальному центрі, схоже, не звикли. Тут щодня наполегливо працюють над тим, аби зі стін «учебки» до військ прибували молоді спеціалісти зв’язку зі знаннями й навичками самостійної роботи на апаратурі зв’язку. Служать і бачать перспективи. Приміром, у центрі почали підготовку військовослужбовців-зв’язківців, які служать в армії за контрактом. Кожні три місяці — до 180 підготовлених фахівців. Справа перспективна, бо вже 2010 року українське військо має повністю перейти на комплектування за контрактом.
— Попри труднощі, офіцери й прапорщики докладають усіх зусиль, щоб постійно вдосконалювати навчальний процес, прищеплювати юнакам і дівчатам любов до техніки,— розповідає полковник Ігор Міцюк.— Навчальний центр має добрі традиції підготовки й виховання військовослужбовців, котрі, залишивши його стіни, гідно продовжують службу в бойових частинах і пишаються тим, що військовий фах опановували у Полтавському навчальному центрі військ зв’язку. Головне, морально підготувати молодь до непростих військових буднів, уміти долати труднощі, постійно займатися самоосвітою. Служба в армії ніколи не була «медом». Тому я й мої колеги, крім технічної підготовки, вчимо хлопців жити й служити чесно, достойно, як і належить захисникові Вітчизни.

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:

• ЯКА ЗАРПЛАТА, ТАКА Й РОБОТА

назад »»»