ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮРІЙ ГАВРИЛОВ: «НА РУЇНАХ МУЗЕЇВ МАЙБУТНЬОГО НЕ ПОБУДУЄШ»
Сьогодні нашим гостем є театрознавець, критик, голова київської організації Українського фонду культури, президент ВАТ Банк «Олімпійська Україна» Юрій Гаврилов.

Щоправда з ним ми зустрілись насамперед як з директором єдиної в Україні державної Дитячої картинної галереї, але розмова про цей унікальний заклад зачепила й глобальні питання нашого духовного життя...
— Юрію В'ячеславовичу, сукупність Ваших посад і обов'язків певною мірою вражає. Почнемо з Дитячої картинної галереї.
— Мій «похід» до неї виявився складним і тривалим. Після закінчення театрознавчого факультету в Харківському інституті мистецтв я вступив до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського Академії наук, закінчив аспірантуру і залишився там працювати. Та в 1986 році, якраз в дні чорнобильської катастрофи, мене викликали в райком партії Печерського району столиці і доручили обов'язки позаштатного інструктора. Я займався евакуацією дітей, опікувався колективами, які працювали в чорнобильській зоні тощо. Згодом, у квітні 1987 року, мені запропонували стати інструктором Печерського райкому партії з питань культури. Тоді в суспільстві наростала весна сподівань, здавалося, що дуже багато можна буде зробити і зрушити з місця, і ця ейфорія була не безпідставною: дійсно, у той час можна було втілити дивовижні речі, у тому я переконався особисто.
Основним моїм місцем роботи став не кабінет в райкомі, а Києво-Печерська лавра, тому що готувалося святкування тисячоліття хрещення Київської Русі, у Лаврі тривали ремонтно-реставраційні роботи, вирішувалося питання з монастирем тощо. Після робочого дня я ще мав періодично залишатись на нічне чергування, на той час це було нормою для всіх номенклатурних працівників. Ми мали повністю володіти ситуацією в районі. О восьмій ранку завідувач промислово-транспортного відділу приймав у мене зведення: скільки вагонів на території району за ніч розвантажено, які відбулися події, нещасні випадки, злочини тощо. Потім цю інформацію доповідали першому секретареві і далі — нагору. Цей величезний механізм, досі повністю не збагнений і не осмислений, доволі чітко працював. Але переді мною поставало внутрішнє питання: що я тут роблю? Нащо мені, театрознавцю, критику, у якого була нормальна художня практика і авторське ім'я, усе це? Дружина з притаманною жінкам уїдливістю іронізувала: «Вважатимемо, що це тобі замість армії» (я не служив). І все ж я дуже вдячний тим двом з половиною рокам життя: я побачив колишню систему в розрізі, побачив, як та влада розлізалася під руками, мов якесь гниле шмаття. З другого боку, я бачив якими величезними організаційними можливостями реально володіла та держава. І коли ти хотів зробити щось дійсно добре, розумне і міг у цьому переконати колег, керівництво, то це можна було зробити.
До речі, якщо говорити про ефективність роботи тієї системи, то треба звернутись до цифр. У Печерському райкомі компартії працювало 25 відповідальних працівників плюс сім технічних, штат райвиконкому складався з 41-ї особи, комітет народного контролю — з двох з половиною. Все. То була вся влада на території Печерського району столиці, яка забезпечувала виконання різних завдань і питань. І треба віддати їй належне: вона була багато в чому ефективною. Сьогодні чисельність середньої районної державної адміністрації щонайменше 200-250 осіб, штат районної податкової адміністрації — за тисячу працівників! Весь податковий відділ в колишньому райфінвідділі складався з 3-4 працівників із загальної чисельності 12 осіб. Є що порівнювати.
Але я ніколи не вважав нормальним, коли фахівець-мистецтвознавець, прийшовши на роботу до партійного апарату, змушений уночі сидіти і приймати зведення: скільки вагонів розвантажив завод «Арсенал», а скільки — оптово-роздрібний плодоовочевий комбінат. Адже як було? Щодва-три тижні регулярно виникало складне становище, і тоді запроваджувався особливий режим контролю: партійний орган аврально «виводив з піке» певну проблему. Це, власне, була надзвичайщина.
Я веду до того, що коли говорити про моє покоління, то не можна ділити суспільство ні навпіл, ні за географією, ні за часом до і після розпаду СРСР. Не можна завтра прокинутися іншими людьми.
Серед питань, якими я тоді опікувався, була створена в 1986 році Дитяча картинна галерея — державний музейний заклад, що розташувався в «шоколадному» (за кольором) старовинному особняку по вулиці Шовковичній, 17. Він був переданий палацу для дітей та юнацтва міським РАГС, і згодом потрапив у підпорядкування Головного управління культури — для ремонту і реставрації.
Та з перших років існування галерея зіткнулась з тим, що на будинок почало активно претендувати Міністерство закордонних справ. Я дізнався, що є резолюція першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького: «Раді міністрів підготувати рішення». Мене від цього, відверто кажучи, заціпило, бо я розумів, що такого музею в Україні немає, він необхідний як свого роду школа, сходини, розуміння мистецтва; що цей музей — не показуха, як у нас люблять дітей, коли розвішують дитячі малюнки з метою видавлювання сльози чи замилування, це — єдиний професійний музей, у якому ставлять за мету сформувати художній світогляд дитини, пояснити їй, як бачити мистецтво, чого шукати в ньому і як це робити.
Отже, я мав, не порушуючи субординації, партійної дисципліни і здорового глузду якось відвоювати будинок. І я знайшов підтримку в особі Галини Менжерес, тодішнього заступника голови міськвиконкому, людини розумної, відвертої, виваженої. Ми організували спільне виїзне засідання комісії з культури Печерської районної ради з міською радою, нам дуже допомогла тоді Тамара Хоменко, директор Музею історії Києва, яка була секретарем постійної комісії міськради з питань культури. І от коли це питання вийшло на обговорення загалу, «засвітилось», усе стало на свої місця, з'явились відповідні рішення органів влади, депутатських комісій, потім ще МЗС, слава Богу, написало дуже дурного листа у відповідь на ці події до «Вечірнього Києва», а газета принципово «подовбала» зазіхателів. Питання тихо, спокійно з'їхало в позитив, будинок залишився за музеєм.
Та почався розпад Союзу, залютувала економічно-політична вакханалія. Тодішній керівник Головного управління культури міста Микола Безверхий сказав мені: «Ти один раз Дитячу картинну галерею відстояв, я сподіваюся, ти її відстоїш і надалі: не зрадиш ідеї, не продаси будинок і не влаштуєш там щось інше». На восьме вересня 2006 року припав п'ятнадцятирічний «ювілей», як я її очолив.
Звісно, від самого початку мене живили певні романтичні ілюзії з приводу того, що можна зробити щось справді нове, красиве, вільне. І ми організували кілька цікавих експозицій дитячої творчості; влаштували виставку графіки Наді Рушевої, привезену з Москви; на виставці ляльок представили багато експонатів з усіх лялькових театрів України, «п'ятдесят сім одиниць зберігання» надав музей Центрального театру ляльок Сергія Образцова в Москві. Але фінансування «урізали», постало питання, як жити далі, як відремонтувати «шоколадний» будиночок. Я домовився з банком, нам дали кредит на папір, ми розгорнули виробництво дитячих книжок-картинок. Видали кілька мільйонів тих книжок, продавали їх по ціні газети і отримували пристойні гроші. І коли в нас уже були певні накопичення, нам повністю припинили фінансування будівництва, і ми, як довірливі дурники, майже чотириста тисяч доларів (у купонному еквіваленті) проплатили за будівельні роботи. Нам їх ніхто не повернув. І наші видавничі проекти без обігових коштів захлинулися. Нас поставили на коліна.
У той час якраз була дуже складна ситуація на заводі «Квант», та ось його очолила вельми розумна і світла людина — Ігор Андрійович Яченко. Він дозволив нам зайняти порожній дитячий садочок і відкрити школу-майстерню книжкової графіки, у якій викладачами були б члени Спілки художників України. Треба було платити за оренду жалюгідні копійки, але нам довелося і цей проект згорнути, хоча це здавалося абсурдним. Уявіть, ми отримали можливість взяти в оренду надовго, якщо не назавжди, двоповерхову цегляну будівлю — вісімсот квадратних метрів, з ділянкою землі зо два гектари навпроти Голосіївського парку, щоб створити єдину в Києві художню восьмирічну школу, розумієте, не чотирирічну, після якої дитина опиняється, даруйте, як троянда в ополонці: куди йти далі здобувати освіту? Ми виходили на стандарт: після нашої восьмирічки дитина могла вступати до художнього училища або технікуму, як це відбувається після закінчення наприклад, спеціалізованої музичної школи.
Але я вперся в стіну байдужості. Тим часом знову розгорнулась справжня війна за «шоколадний» будинок. П'ять років ми відчайдушно боронились від абсурду і дурості зробити в ньому урядову резиденцію для прийомів. Я звертався по допомогу в різні інстанції, та єдиний з наших урядовців-достойників, хто людяно відреагував, був Олександр Мороз (тоді він теж був головою ВР). Я ніколи не забуду його надзвичайно щиру реакцію; вислухавши, він одразу зателефонував прем'єр-міністру Євгену Марчуку. Та зустріч допомогла поставити наш музей у певну «сіру зону», коли всі розуміли, що не треба його знищувати. Але допомагати в становленні теж ніхто не наважувався.
— Яким чином Ви стали ще й президентом банку «Олімпійська Україна»?
— Підтримуючи музей в «коконоподібному» стані, я надлишок енергії переливав у те, що почав особисто займатися консалтингом, взявся за осмислення економічних і фінансових колізій, котрі відбувались в державі. Мене почали залучати як консультанта-радника різні бізнесові структури, і згодом, коли накопичився певний юридичний досвід, я взявся за санацію, тобто за відновлення з банкрутства банку «Олімпійська Україна», котрий тоді понад рік перебував у стані ліквідації. Прийшли на допомогу колишні акціонери, нові партнери, які мені довірили цю справу, і разом з Ніною Пінчук (до Віктора Пінчука вона ніякого відношення не має), тодішнім фінансовим директором державної гарантійно-кредитної установи при Кабінеті Міністрів, ми відновили банк «Олімпійська Україна». Нині Ніна Пінчук є головою правління банку.
— Але, я знаю, Вам і цього замало. Ви ще очолюєте київську організацію Українського фонду культури.
— Так, у дракона є ще третя голова. Фонд культури за часів його заснування очолив Борис Ілліч Олійник, до якого я ставлюсь з великим пієтетом і вважаю його старшим другом. Але для того, щоб дружити з Борисом Іллічем нарівні, треба не тільки від нього брати, а щось йому віддавати, завше зіставляючи реальні можливості і слова. Я допомагав фонду, чим міг, працював у складі активу від перших днів, і згодом, коли фактично окремої київської організації фонду культури ще не було, мені довелось згуртувати людей у суто київський «напрям».
Наступного року Український фонд культури відзначатиме двадцятиріччя, я гадаю, що ця організація, яка не взяла жодної копійки державних коштів, є однією з найвпливовіших на культурних теренах України, вона справді об'єднала подвижників, котрі реально і щиро опікуються мистецько-культурними проблемами в країні. Дуже шкода, що нині в суспільстві пріоритетом стали, так би мовити «нові барабани». Швидко сформувалася цинічна купа людей, котрі згодні виступати на будь-яких святах, рекламних акціях, на вулиці, в парку, ну й на Майдані.
Тим часом виникає запитання: що сьогодні в Палаці «Україна»? Або в Жовтневому палаці? Окрім попсових акцій, вони мало завантажені.
— Кабальні орендні умови...
— Якби концертів було втричі більше, то й орендна плата була б менша. Оренда складається з конкретних видатків на утримання, комунальні платежі тощо. Хто оприлюднить, які вони?
Назвімо речі своїми іменами. В Україні два виконавці здатні збирати зали: це — Софія Ротару і Вєрка Сердючка. Правда, є ще ті, хто здатний нагнати в зал своїх студентів або передплатників свого друкованого органу. Але то зовсім інший вимір культури, діапазон від Поплавського до Гордона облишмо.
Чимало людей нині працює тільки на відмивання грошей, тільки «під спонсорів», і ми всі знаємо цьому ціну. Одні коштують п'ять відсотків, інші — шість, дехто дотягає до дванадцяти, а реально на зал, на касу здатні працювати двоє згаданих вище виконавців. Кажу це не для того, щоб когось образити чи поставити на місце. Я вказую на ту справжню руїну, котру ніяким феєрверком, ніяким звуком від «Сінтеко» на Майдані не можна затулити і зафарбувати.
Єдиного системного культурно-просвітницького погляду в державі немає. А от Український фонд культури завдяки Борису Олійнику працює як народний орган управління культурою, у який можна прийти й спробувати здійснити те, що ти хочеш, тобі допоможуть, чим можуть, там, на щастя, панують не політичні амбіції і популістські балачки.
Але повернусь до Дитячої картинної галереї... Важкі підсумки. Удалося відстояти будинок, нині вже ніхто не ставить під сумнів те, що такий музей має бути. Про нього я розповідав своєму старшому колезі Володимиру Гусєву, директору Російського музею в Санкт-Петербурзі. За ці роки він відкрив у приміщенні Михайлівського інженерного замку спеціальний відділ площею 4000 квадратних метрів для роботи з дітьми! А ще при цьому музеї біля знаменитої площі Мистецтв відкрито гімназію і дитячий садок. Я не кажу про те, скільки величних палаців сьогоднішня влада Петербурга передала Російському музею для музеїфікації, це окрема розмова. Ми маємо інші приклади: будинок Музею історії міста Києва віддали під Верховний Суд, а сам музей поневіряється в приймах. Виставковий павільйон (між клубом управління справами Кабміну та Жовтневим палацом) багато років стоїть недобудований. Пограбовано сільські музеї, конають музеї в провінційних містах. Водночас розпочинаються нові проекти, наприклад, створюється помпезний «Мистецький арсенал», інші модерні вернісажі. Щось не те відбувається в країні. Скажіть, будь ласка, якщо в людини є важка хронічна хвороба, чи думає хтось про те, щоб цю людину вдосконалити, приробивши їй ще одну голову чи третю руку? Як можна, маючи напівзруйновані або безпритульні музеї, народжувати, як Афіна з голови — Зевса, нові музеї, у яких нема ні колекцій, ні штатів, ні традицій?

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»