ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ВІНОК ПАМ’ЯТІ НАРОДНОГО АРТИСТА

Тихо, скромно і малопомітно відійшов у вічність один з найвидатніших українських оперних і камерних співаків, чиє ім’я вкарбоване в історію мистецтва нашої країни ХХ століття, народний артист України та СРСР Микола Кіндратович Кондратюк. Масштаби втрати для музичної культури усвідомимо хіба що з часом.

Для «Демократичної України» ця сумна звістка — особливо гірка, адже Микола Кіндратович був щирим другом нашої газети, часто бував тут у гостях. Блискучий оповідач, він, повернувшись із закордонних гастролей, розповідав про свої зустрічі з діячами культури Європи й Америки, про тріумф української пісні у світі.
Автору цих рядків доля подарувала щастя багаторічного спілкування із славетним співаком — і коли він був солістом Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, і коли очолював Державне концертно-естрадне об’єднання, і коли став ректором Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського та професором Музичної академії... А звів нас випадок, коли Микола ще був студентом-третьокурсником консерваторії, а я робив перші кроки на газетній ниві. Із здібним студентом, голос якого вже тоді фахівці визначали як національне надбання, мене познайомив знаний тоді фоторепортер Борисльвов. Разом з ним ми і підготували нарис про молодого співака, талант якого помітив корифей української пісні Г. Верьовка і запропонував стати солістом свого хору. Від тієї першої публікації й почалася наша багаторічна співпраця. Нас, ровесників, дитинство яких припало на роки війни і повоєнного лихоліття, єднали спільні погляди на багато речей, ми доходили згоди в численних дискусіях.
Пишу, а десь біля серця бринить його голос неповторної краси, який не можна порівняти ні з яким іншим.
...Державний екзамен у Київській консерваторії нагадував радше концерт із складною різноманітною програмою — були тут й арії з опер, і романси Лисенка, Чайковського, Косенка і, звісно, народні пісні. Саме тоді, як ніколи, відчув Микола Кондратюк єднання з рідною піснею. І хоч би де потім доводилося йому співати — у Києві, Москві, на Сахаліні, у Берліні, Брюсселі, Мілані, всюди головною в його репертуарі була рідна пісня. Мільйони радіослухачів і телеглядачів завмирали, слухаючи співака, який дарував їм неповторні хвилини поріднення з мелодією, що линула із самого серця митця.
Рідна пісня запала в душу з дитинства. Може, ще тоді, як бігало босоноге хлоп’я берегом тихоплинної, замріяної Ворскли. А може, й тоді, коли тихими вечорами на околиці Полтави слухав, як спліталися в чудовий віночок дзвінкі або ніжні, трохи зажурені дівочі голоси. А потім настав час, коли він уже сам не міг не співати. Це було в школі ФЗН, де скоро став головним заспівувачем у художній самодіяльності. А пізніше на паровозоремонтному заводі, де працював котельником, крізь брязкіт металу його красивий баритон часто виводив: «Дивлюсь я на небо...».
Справжній шлях на велику сцену почався для Кондратюка тоді, як почув його спів директор Полтавського музичного училища і переконав зайнятися вокалом професійно. Саме тоді народилася мрія, з якою він уже ніколи не розлучався, надто під час служби в Радянській Армії. Поворотною подією для Кондратюка став огляд армійської самодіяльності. Було перше місце, вітання, подарунки. Та головне — його запросили в професійний ансамбль пісні і танцю. Так почалося для Миколи життя артиста-співака. Юнак з головою поринув у світ музики. Подружився з багатьма молодими артистами оперного театру. Вони не тільки наполегливо радили йому вступити до консерваторії, а й допомогли підготуватися до іспитів. І хоча на той час Кондратюк закінчив лише вісім класів середньої школи, йому надали право стати студентом.
Удень доводилося слухати лекції, займатися вокалом, а вечорами поспішати до школи-десятирічки. Іноді з’являлися думки: може, покинути усе? У такі хвилини сумнівів на допомогу приходив улюблений учитель — Олександр Олександрович Гродзинський. Якимсь тільки йому відомим відчуттям уловлював він настрій учня і вмів заохотити його до нової роботи. Педагог не лише поставив правильне дихання, огранив природний голос Миколи, а навчив розуміти глибини класичної музики, відкривати в ній незнане. За час співдружності з ним змужнів Кондратюк, ще пружнішим і красивішим став його голос. Йому були до снаги найскладніші оперні арії. Та минув ще якийсь час, аж поки запросили здібного співака солістом театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Сталося це 1959 року. Першими ролями були партія Гната в «Назарі Стодолі» К. Данькевича та Павла в «Першій весні» Г. Майбороди. Натхненно працював Микола Кіндратович і над іншими творами, тож за рік любителі опери високо поцінували виконання дебютантом ролі Жермона («Травіата» Дж. Верді), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Алеко в однойменній опері С. Рахманінова та інших. Богатирського зросту, завжди усміхнений, він ніколи не втрачав оптимізму. Проникнення в глибину психології героїв, точне відтворення складних характерів, висока техніка і артистизм — визначальні риси майстерності Миколи Кондратюка.
Невтомно шукав він нових форм художньої виразності в оперних спектаклях. Одночасно виступав і з концертами. У його репертуарі — українські та російські романси, народні пісні, твори тогочасних композиторів, масова молодіжна пісня. Митця любили не тільки в Україні, а й в інших республіках Радянського Союзу, він охоче відгукувався на запрошення виступити у великих містах і маленьких селищах. І завжди Микола Кіндратович вкладав душу у святу для нього справу. Поруч усе їхнє спільне життя була дружина — майстерний піаніст-акомпаніатор Наталя Іванівна Кондратюк.
Згадую, як радів Микола, коли дізнався, що його з групою інших співаків відряджають до Італії. Тамтешні фахівці високо оцінили його вокальну культуру. Схвальними були й відгуки музичних оглядачів у пресі. «Його програма вразила професійною чистотою,— писала одна з міланських газет.— Море звуків і мелодій, створених Римським-Корсаковим і Лисенком, якого тут чують чи не вперше, подарував нам український співак. Благородством, прекрасною дикцією зачарував слухачів баритон Кондратюка». Римська газета «Аванті»: «Голос його багатий, соковитий, пластичний, красивого тембру. З такою школою вокалу цей баритон невдовзі слухатимуть у найкращих театрах світу». Від таких оцінок, гучних успіхів могла б і запаморочитися голова. Та не було такого в характері Миколи Кондратюка. Ще наполегливіше почав працювати він, вбирав усе найкраще з італійської вокальної школи, готував партію Фігаро італійською мовою.
Ніколи не забував Кондратюк слів свого наставника — Григорія Гурійовича Верьовки, який казав молодому колезі:
— Не гонися за метеликами легкої слави. Вона скороминуща. Тільки віднайдене в скарбницях народної творчості й ограноване талантом справжнього митця — безсмертне.
Усе життя Миколи Кіндратовича Кондратюка — яскраве свідчення того, що цей принцип став його кредо. Він не зрадив його й тоді, коли працював в Українському концертно-естрадному об’єднанні, куди перейшов 1966 року. Тут митець знайшов те, що шукав: майже щоденні зустрічі із слухачами, можливість об’їхати всю країну. Збулося і пророкування італійських фахівців про те, що увесь світ слухатиме Кондратюка. Він їде в Австралію, де разом з оркестром народних інструментів дає низку концертів. Гучний успіх чекав на нього під час гастролей країнами американського континенту.
Знаходив час Микола Кіндратович, аби зустрітися з газетярами і тоді, коли його призначили ректором консерваторії ім. П. І. Чайковського, обрали депутатом Верховної Ради України.
У години відпочинку робота на землі була його захопленням. Якось їдемо вздовж Дніпра, греблею Київської ГЕС, берегом Київського моря. За кермом — Микола Кіндратович. Та раптом машина зупиняється, і він жестом просить послухати... Співала пташка. Це була пісня щастя від того, що світить сонце, що стали на крило її пташенята, що навколо чарівний ліс — її домівка, годувальник і рятівник.
— Чуєш, яка ніжна мелодія? А яке чисте звучання! І де тільки сили беруться в такої малої істоти!
Микола Кіндратович щиро радів цій подарованій миті єднання з природою. Він володів мистецтвом збагачуватися, набиратися вражень, які роблять сприйняття навколишнього світу гострішим, яскравішим.
Він постійно дбав про поліпшення музичного виховання молоді. Актуально звучать нині його роздуми про юну зміну:
— Дивуємося ми часом — звідки в молоді такі смаки, невже не розуміє вона, чого варті «модні» музичні підробки. А саме ж ми не навчили дітей розуміти справжню музику, відрізняти скороминуще від вічного, не прищепили любові до рідної пісні. Дешеві «ультрасучасні» записи, як ріп’яхи, чіпляються, засмічують незміцнілі душі.
Ось чому співак не знав спочину, виступав з публіцистичними статтями, закликав, наполягав. Він вів постійний бій за справжнє мистецтво — народну, класичну, сучасну музику. Він до останку готував програми класичного романсу, записував на радіо твори своїх побратимів-композиторів, що лишилися як заповіт незабутнього співака своєму народові.

Вітольд ПРОЩАКОВ
також у паперовій версії читайте:

• КАРТИНИ ПО ОСЕНІ ВИСТАВЛЯЮТЬ
• «ПРИСВЯТА ВИДАТНОМУ КОМПОЗИТОРОВІ»

назад »»»