ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МОЛОДЬ
ПІСЛЯ ПЕКЛА
На запрошення студентів Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка до них завітав театр «Постскриптум» із виставою «Євангеліє від каторжанина». Всі актори — колишні в’язні колоній. Сюжет — реальні історії з їхнього минулого.

1.
Напевно, багатьом буде важко повірити, але нині ці колишні рецидивісти і наркомани кардинально змінили своє життя, полишили шкідливі звички, знайшли роботу, мають родини і виховують дітей, яких ревно оберігають від того, через що пройшли самі.
«Євангеліє від каторжанина» — історія життя трьох друзів, котрих доля звела в місцях позбавлення волі. Сюжет простий. Головний герой, Святий, вирішив покінчити з блатним життям, а друзі його не підтримують. Більше того, висміюють. Люди живуть у замкненому просторі за своїми законами, поглядами на життя, борються за те, щоб вижити, але їм притаманні й загальнолюдські якості. Там є дружба і зрада, стосунки між батьками й дітьми, кохання і віра в Бога. Це — погляд на життя в зоні зсередини, без прикрас. Погляд людей, які пройшли важкими і заплутаними лабіринтами злочинного життя, а тепер закликають людей жити праведно. Іноді акторам дорікають: «Реалістично, але чи не надто жорстоко?!».
— Ну-ну,— з єхидством кажуть в «P. S.».— А воно, шановні, так і є — потворно, жорстоко і огидно. Тож подивіться і вирішуйте для себе, потрібно вам це чи ні.
У цієї вистави не було першої репетиції. Був одразу перший виступ. Акторам дали текст, який вони завчили, і... виштовхали на сцену. Бо їм не потрібно було грати. Все, що вони показували на сцені, вони відчули на власній шкірі. Після спектаклю до них підходили глядачі й казали, що від одкровення аж мурашки шкірою пробігали. У колоніях дехто навіть дивувався: «Звідки ви знаєте такі тонкощі?».

2.
Як виникла ідея створення цього унікального колективу? Володимир Сокіл, художній керівник і директор театру, зав’язав зі злочинністю, покаявся у церкві, знайшов роботу, одружився, створив реабілітаційний центр «Життя без кайданів» для людей, які тільки-но звільнились з місць позбавлення волі. На його основі 2003 року виник театр. Чому «Постскриптум»? Знов усе просто — після сказаного, тобто після відсидженого. Театр допомагає колишнім ув’язненим повірити в себе і усвідомити, що життя поза зоною теж існує.
— Я зустрівся з цими людьми у не найкращі моменти їхнього життя,— розповідає Володимир.— Я допомагав їм, коли потрібна була підтримка. Згодом я побачив, що багато хлопців змінилися. Власне, так і виник театр. Ми вирішили, що потрібно якось донести до тих, хто нині відбуває покарання, цю ідею: людина може почати спочатку. Зовсім необов’язково повертатись туди, звідки ти щойно вийшов. Ми маємо дати шанс тим, хто один раз помилився, тим, хто впав, але хоче піднятися і реалізувати себе в житті. Потрібно було перекинути міст між суспільством і тими, хто перебуває з іншого боку колючого дроту. Тому створити цей театр було нескладно. Знаєте, рано чи пізно, але він би виник. Не наш, так інший. Він потрібний.
Театр існує без постійної фінансової підтримки. Актори самі фінансують більшість своїх вистав. Трупа не має бази. Репетиції проводяться в християнській церкві «Перемога», що на Татарці в Києві. Це — офіс благодійного фонду «Мир». Фонд заснували колишні засуджені, він допомагає тим, хто виходить на волю: з роботою, житлом, поновленням документів. Іноді репетирують в залі Мотоциклетного заводу.
Спонсор виступу в Інституті журналістики — Міжнародний Орден Святого Станіслава та його Великий Магістр — Павло В’ялов.

3.
У містах до «P. S.» ставляться дещо насторожено. Але на зонах — розмова рівних з рівними. Там їм раді. Театр поставив три п’єси. Зробили навіть виставу для дітей «Бременські музиканти». Тексти вистав віршовані, скрізь — тюремний жаргон. Чому саме віршовані? Бо на думку Володимира Сокола, поезія — найдосконаліший спосіб спілкування. Так текст легше сприймається і краще впливає на зіпсовані душі. Всі пісні (тексти і музику) пише сам Володимир. Монологи написані акторами.
«Євангеліє від каторжанина» бачили тисячі ув’язнених у більше, ніж 50 колоніях України та Росії. В кожній «зоні» театр «Постскриптум» відкриває серця ув’язнених людей, які вирішують полишити злочинність і почати життя спочатку. Якось довелось виступати у колонії суворого режиму. Там сидять люди «серйозні» — зі стажем років по 50. Гадали, що їм вистава видаватиметься дитячими забавками. Та під час вистави зал плакав.
Актори театру справді змінюють долі. Наприклад, Дмитро, виконавець головної ролі. Він вважав себе народженим для в’язниці і навіть зрадів, коли йому вісім років дали. Для нього основними завжди були злодійські закони. В колонії одразу опинився на верхівці зеківської ієрархії. Вперше побачив театр саме в колонії. Тоді прозрів: зрікся свого становища, відмовився від хибних ідеалів. Це було відверто ризиковано — зона не те місце, де можна жити так, як хочеться. Але він вижив, грає в театрі, а цей епізод його життя увійшов до одного зі спектаклів. Тепер він займається улюбленою справою — акторською, має красуню-дружину і вони очікують на поповнення в родині. Дмитро вважає, що театр — справжнє диво, яке сталося в його житті.
Ще один актор театру, Валентин, вважає: для того, щоб навчитись правильно жити на свободі, подолати психологічний бар’єр, який виникає при звільненні, людина має прийти до Бога. Саме Господь допоміг йому зробити переоцінку цінностей. В устах Валентина це не пустослівна агітація. Йому 49 років, із них 18 провів на зоні, має 20-річний стаж наркомана. Дружина, яку він підсадив на наркоту, померла у 27. Двійко маленьких діток виховувала його мати. Саме завдяки дітям Валентин зрозумів: потрібно щось змінювати в своєму житті. Прийшов до реабілітаційного центру Володимира Сокола. Там зустрів свою нинішню дружину Юлю. Згодом став актором театру.
У виставі він грає самого себе. Тобто колишнього самого себе. У п’єсі є сцена, в якій Валентин пише листа свої мамі. «Не знаю, чи жива ти, але дочекайся мене, ми все почнемо знову». Сьогодні його мати не пізнає нікого. Сина пам’ятає лише рецидивістом. Під час цієї сцени актор завжди плаче від болю. Він каже, що віддав би решту свого життя, аби лише її розум хоч на мить прояснився і вона побачила, що він виправився. І йому пробачила.

4.
Диво сталося ще з одним актором театру — Олександром. Він відсидів три з половиною роки, вмирав від запущеної форми туберкульозу. Та дев’ять років не скаржиться на здоров’я, живе повноцінним життям.
Зі своїми глядачами-ув’язненими театр теж робить диво. Начальники колоній розповідають, що після виступу вони не впізнають у хлопцях зеків. Ті змінюються, мріють про те, що почнуть нормальне життя. У театр приходить багато листів з місць позбавлення волі. Люди просять поради, допомоги, хочуть стати акторами театру і доносити до інших ув’язнених, що після покарання життя може бути повноцінним.
Володимирові Соколу часом дорікають психологи: мовляв, морально травмуєте своїх акторів, вони ж щоразу повертаються до колишнього життя, а раптом і справді повернуться? Володимир відповідає: «Не боюся! Вони повертаються для того, аби ще раз зрозуміти, що так жити не можна!»
Самі актори кажуть, що приїжджаючи до чергової колонії, вони лякаються і самі не розуміють, як могли провести в цих закладах роки. І в один голос стверджують, що вже чого-чого, а повертатись туди їм точно не хочеться. А Володимир додає, що гра в цьому театрі — не замолювання гріхів. Це — спроба запобігти появі таких, якими були колись нинішні актори. Окрім того, це — заклик до колишніх «колег»: якщо вийшло в мене, то і в тебе вийде!
Під час перегляду вистави в Інституті журналістики зал ридав. Не вщухали оплески. Акторів довго не відпускали. Ми всі помиляємось. Просто помилки бувають різні. Одна призводить до «двійки» в щоденнику, а інша — до тривалого ув’язнення. Варто дати людям шанс.

Євгенія МАЗУР
також у паперовій версії читайте:

• МОБІЛЬНИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК
• НАГРІЛИ РУКИ...
• МИСТЕЦТВО СКУБТИ ГУСАКА

назад »»»