ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ПРИСТРАСТІ... ЗА ПРЕЗИДЕНТОМ
ЧИ ПОТРІБЕН В УКРАЇНІ СПЕЦІАЛЬНИЙ ЗАКОН, ЯКИЙ РЕГЛАМЕНТУВАВ БИ ДІЯЛЬНІСТЬ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ?

Як відомо, Верховна Рада наприкінці минулого тижня звільнила з посади міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Ця історія ще матиме продовження. Причому воно може розгортатися за найрізноманітнішими сценаріями (залежно від того, наскільки Президент Віктор Ющенко виявиться готовим адекватно відповісти коаліції й особисто Прем’єр-міністрові, котрі, образно кажучи, кинули йому «рукавичку для дуелі»).
Вочевидь, активна фаза цього протистояння настане після повернення Віктора Януковича зі Сполучених Штатів, де він нині перебуває з візитом. Полетів-бо він туди, як ми інформували, з підписаними Президентом директивами, відступ від яких може ще більше поглибити конфлікт.
Утім, про це говорити поки зарано. Натомість можна подивитися на ще одну «зону» потенційної напруженості, що окреслилась. Не раз члени парламентської більшості публічно нагадували главі держави: мовляв, не зайвим було б йому, як суб’єкту законодавчої ініціативи, подати у парламент законопроект про Президента. Зрозуміло, така позиція «антикризовиками» пояснюється винятково державними інтересами. Зокрема, необхідністю «збалансувати владу». Показово, що депутати з більшості й самі обіцяють не гребувати додатковим законодавчим клопотом й розробити такий проект самотужки. Якщо, звичайно, Віктор Ющенко не запропонує їм свого бачення власного місця у владній системі.
Тут доречно нагадати, що законопроект про Кабінет Міністрів, поданий раніше до Верховної Ради й відхилений народними обранцями тижнів зо три тому, якраз містив вичерпний розподіл владних повноважень. Хоча й стосовно окремого законопроекту про Президента порозмірковувати можна. Навіть попри те, що з ним у нашій державі пов’язано чимало найрізноманітніших нюансів. Нагадаємо лише деякі з них.
Найбільший парадокс полягає у тім, що нині в нас досі є чинним закон про Президента ще Української РСР, ухвалений до проголошення незалежності. Комізм головним чином полягає у тому, що, скажімо, на відміну від президента СРСР, президента УРСР не існувало, як такого, жодного дня. Нагадаємо, Леоніда Кравчука було обрано у день проведення всенародного референдуму про незалежність нашої держави. Однак відтоді у народних обранців, котрі нині так підганяють Віктора Ющенка, чомусь не стало часу «освіжити» цей документ.
Після ухвалення Конституції у 1996 році посада Президента отримала новий статус. Саме із цим фактом пов’язано другий нюанс. Чимало правників вважають, що права і обов’язки глави держави виписані в Основному законі чітко. Мовляв, немає потреби ухвалювати ще якийсь додатковий документ.
10 квітня 2003 року прибічники цієї ідеї отримали додатковий козир: саме того дня Конституційний Суд, оголошуючи рішення у справі про гарантії діяльності народного депутата України, заторкнув і проблему Президента: «Відповідно до Конституції України, повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це робить неможливим ухвалення законів, що встановлюють інші його повноваження (права і обов’язки)».
Цікаво, що на той час Верховна Рада встигла ухвалити у другому читанні спеціальний закон про Президента. Але свого третього читання він чекає донині. Причому стосовно того, чи варто взагалі вдаватися до цього, у суспільстві (навіть серед президентських прибічників) також існує чимало дискусій. Скажімо, Ігор Коліушко, радник Віктора Ющенка, пропонує доопрацювати згаданий документ. Зрозуміло, з урахуванням змін, які внесла у конституційні повноваження глави держави політична реформа А Мін’юст часів Сергія Головатого, провадячи юридичну експертизу низки законопроектів, дійшов висновку, що ухвалення закону про Президента «суперечить Конституції України, тому підготовка цього проекту — недоцільна». У своїх висновках Мін’юст керувався згадуваним вердиктом Конституційного Суду.
Хоча після політичної реформи цілком можуть знайтись охочі «пропустити» потенційний закон про Президента через КС ще раз. Посилаючись на те, що попереднє тлумачення стосувалося попередніх повноважень глави держави, а нині вони інші.
Третя колізія, пов’язана із цим законом, полягає ось у чому. Як відомо, у Конституції йдеться саме про Президента, тобто про одноосібний орган влади. Та при цьому у глави держави (це також зрозуміло) є свій штат, який дозволяє йому виконувати обов’язки. Цей штат раніше називався адміністрацією, а нині Секретаріатом. Навряд чи доцільно нагадувати, що у моменти найзапекліших дискусій з приводу президентських повноважень недоброзичливці глави держави «кивають» на те, мовляв, Секретаріат Президента — орган неконституційний.
Доводилося чути думку про те, що саме у законі про Президента можна було б детально виписати повноваження допоміжних структур. Зрозуміло, не обмежуючи у правах главу держави. Адже, як не крути, а наявність розвинутої системи допоміжних органів надає Президентові такий собі подвійний характер. З одного боку, він — посадова особа, а з іншої — керівник-адміністратор. Деякі правники вказують на потребі в розмежуванні конституційно-правової та адміністративно-правової компетенції глави держави. До речі, ця проблема аж ніяк не винятково українського штибу. Необхідність таких розмежувань обґрунтовували ще наприкінці ХІХ ст. «конституціоналісти» Д. Бертелемі, П. Дюгі, Ф. Моро...
Нарешті, четверта проблема потенційного закону про Президента — необхідність вдосконалення системи гарантій діяльності глави держави. Ця проблема найгостріше виявила себе після запровадження конституційної реформи, адже навряд чи можна убезпечитися від усіх можливих випадків лише рішенням Конституційного Суду. Скажімо, тільки останнім часом виникло чимало колізій, задля вирішення яких подані або готуються подання до найсправедливіших служителів Феміди. Це і питання конт-расигнації указів глави держави, і проблема відставки міністрів, котрі належать до квоти Президента... Але Конституційний Суд у його новому форматі наразі готується і «збирається з думками». Рішення ж не виніс ще із жодного з питань. Це при тому, що «у спадок» від попереднього складу КС суддям дісталося зо три десятки нерозглянутих справ.
Усе це може означати одне: законодавчо закріпити, скажімо, правовий статус президентських актів стосовно актів Кабінету Міністрів, зовсім би не завадило.
Від представників пропрезидентських політичних сил доводилося чути про бажання доповнити статус глави держави деякими гарантіями на зразок статусу народних депутатів. Наприклад, непорушність повноважень, відповідальність певних осіб за невиконання зобов’язань щодо Президента. До речі, про потенційні гарантії для президентів, котрі пішли у відставку, також можна було б подбати саме у цьому документі. А не виписувати їх у якомусь окремому законі, як не раз пропонувалося за часів Леоніда Кучми. До речі, ті пропозиції виявилися безуспішними.
Словом, ідей (як можна було б збалансувати вітчизняну владу нині) не бракує. Було б бажання їх реалізовувати.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ДУМКА ПОЛІТОЛОГА: «ПРЕМ'ЄР ПІДСОЛОДЖУЄ ПІҐУЛКУ»
• ЗАКОНОПРОЕКТ ПРО ОПОЗИЦІЮ — РЕЗУЛЬТАТ КОМПРОМІСУ
• ЛИТВИН РОЗРОБИВ НОВУ СТРАТЕГІЮ
• НІНА ГАРКАВА ПОДАЄ ДВА ПОЗОВИ

назад »»»