ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР ГОСТЮХІН:«ЛЮДЕЙ ТРЕБА ЛІКУВАТИ ВІД БОЛЮ»
Є актори, яким подобається грати, експериментувати з гримом, перевтілюватися, знаходити втіху в частій зміні характерів, барв, портретів. Це актори-лицедії. А є артисти, яких ми і з екрана сприймаємо такими, які вони є в дійсності.

Ніяких перевтілень з ними, як правило, не відбувається — акторська особистість бере гору над будь-якими трансформаціями образа, запропонованими сценаристом і режисером. Це типажні актори.
Володимира Гостюхіна не можна вважати ні актором-лицедієм, ні типажним актором. Та й узагалі він не вписується ні в які градації, не підпадає ні під які визначення. Кожна його нова роль підсилює відчуття загадки, незбагненності появи самого Гостюхіна і його героїв у нашому кіносвіті. Дуже вони «інші». Мало таких акторів, які б змогли за останні 20–25 років так точно, так трагічно виразити на екрані і на сцені протиріччя між Особистістю і Часом.
У послужному списку Гостюхіна такі гучні картини, як «Сходження», «Випадкові пасажири», «Полювання на лисиць», «Берег», «Знак лиха», «Наш бронепоїзд», «Смиренний цвинтар», «Урга», телесеріали «Дальнобійники», «Хрещення»...
Гостюхін цікаво зарекомендував себе і як кінорежисер. Перший його дебютний фільм «Ботанічний сад» був добре сприйнятий глядачами.
Цікава деталь: Володимир Гостюхін народився в Свердловську, від початку 1980-х років живе в Мінську, але практично однаково популярний у Росії, Білорусі й Україні (буваючи в Києві, обов’язково навідується в театр імені І. Франка до друзів).
Отже, сьогоднішнім гостем творчої «Вітальні» є народний артист Росії і Білорусі Володимир Гостюхін.

«Я прагну до простоти і глибини»
— У своїй грі Ви поєднуєте удавану простоту і безпосередність з щиросердною глибиною і мудрістю. Що це — віртуозний акторський прийом чи невід’ємна частина особистості Гостюхіна-людини?
— Думаю, це частина особистості. Для мене професія актора — це можливість самовиражатися. Не відчуваю себе блазнем або просто людиною, що грає, тому вкладаю в кожну роль частку свого «я». І, звісно, дуже уважно ставлюся до ролі, яку пропонують. Коли розумію, що в цій роботі можу сказати те вистраждане, що є сумісним з моєю особистістю, з моїм людським досвідом — погоджуюся. Якщо цього не бачу — відмовляюся, і досить часто. Тобто не пристаю на всі пропозиції, як це робить багато хто з артистів. Адже як буває: дивишся, добре показав себе артист, виявив особистість у ролі, а потім він знову в тому самому амплуа, і далі, з роботи в роботу, йде однаково. Таких тепер дуже багато. Для такого актора є одна категорія — гроші, гроші, гроші. А платять тепер непогано, тому беруться за все — у кожне шоу вульгарненьке встромляються — і миготять, миготять, ну до такої оскоми, що і дивитися не хочеться.
А з приводу простоти... Мною рухає прагнення до глибокої простоти. Люблю творчість великого композитора Свиридова. Читав його спогади, мені його думки співзвучні, він писав саме про мудру простоту. Адже є простота, а є простакуватість. Є простота, гірша за злодійство, а є глибинна традиція справжнього нашого мистецтва — від нашого коріння, від «Слова о полку Ігоревім». Воно ніби просте за мовою, за суттю, але це така глибина... Як, наприклад, музика Рахманінова — глибинна, мелодійна і незвичайно проста, але її простота велична, всесвітня. Тому для мене простота і глибина — дві категорії, до яких я прагну. У цьому полягає традиція мистецтва взагалі, і класичного театрального російського мистецтва зокрема, і музики, і живопису. Я бував практично у всіх великих європейських музеях, бачив картини великих голландців — вони прості, але який це живопис! І в італійських, і в наших великих художників немає еквілібристики-мудрування, як, наприклад, Пікассо, котрий часто пустував. Він, до речі, сам потім зізнався, що, взагалі-то дурив усіх, тому й став багатим. Ні, я прихильник класики в усьому, і в цьому розумінні консервативний.
Мені пощастило: у театральному мистецтві, коли ще вчився в ГІТІС, я застав великих акторів, котрі працювали зі Станіславським, Немировичем-Данченком. Уражала насамперед їхня культура поведінки, ставлення до професії як до священнодійства, до театру як до храму.
— Вас сім’я підштовхнула до акторства?
— Мій батько був заступником директора деревообробного комбінату. Трудяга, інвалід війни, він особисто від Сталіна одержав вдячну телеграму, яку вставив у рамку і все життя шанував як святиню. Я після школи вступив до радіотехнікуму в Свердловську, але захопився театром і вже нічого з цим не міг вдіяти. Кинув технікум і поїхав у Москву у ГІТІС, вступив і закінчив. Потім — армія. Після служби влаштувався в Театр Радянської Армії, але не актором, а робітником сцени, працював мебельником, поки Лариса Шепітько не запросила на головну роль у фільмі «Сходження». Після цієї картини мене помітили й почали запрошувати в кіно. Я знявся в понад 70 радянських фільмах. У мене ностальгія за минулим, тому вдома я поставив «тарілку», щоб дивитися канал «Наше кіно». Які тоді були актори — Євстигнєєв, Борисов, Леонов!..
Для мене кожен вихід на театральну сцену — це священнодійство. Я завжди приходжу в театр за дві години до початку вистави, бо щоразу хвилююся. Мені необхідно себе розігріти, налаштувати, щоб спектакль мав успіх. Тому без кінця репетирую, відновлюю рефлекси психологічні, емоційні. Це дуже важливо для мене, тому що я не люблю обманювати глядачів і не терплю халтури. Це в мене від старої акторської школи.
На превеликий жаль, та геніальна школа втрачає себе безповоротно. Коли я нині приходжу в театр як глядач, мене часто дратує те, що відбувається на сцені. Найбільше не подобаються антрепризні вистави, тому що в них відомі актори працюють у «півноги». Усі вони мої колеги, друзі, разом з ними я знімався в кіно. Я йду геть одразу після першої дії. Мені соромно піти до них за куліси і сказати, як вони «добре» грали. Усе так легковажно, адже грають вони без репетицій, як вийде... А серіали? Часто беруть гарних артистів, одягають непогано, але драматургія дуже слабка, знімають лише за півтора місяця. Мені ж пощастило працювати з багатьма чудовими режисерами: Ларисою Шепітько, Вадимом Абдрашитовим, Віктором Туровим, Микитою Михалковим, Михайлом Пташуком, Марленом Хуцієвим... Усі вони різні, але всі — професіонали.
— А чи легко було працювати з ними?
— Я завжди прагнув залишатися самим собою, тому й прийшов до режисури, зняв фільм «Ботанічний сад». А в режисерів, яких я назвав, я займався саморежисурою, вибудовував гру із своїм баченням. Через це в мене були скандали з Вадимом Абдрашитовим, а також з Микитою Михалковим на зйомках «Урги». Пам’ятаю, як Микита сказав мені: «Уперше в житті на мене так горлає артист». На що великий Марчелло Мастроянні порадив Михалкову: «Треба здатися й іти за ним». Я дуже сильно пручався Микиті, і він зрозумів: на мене не можна тиснути. Мене треба відпустити, йти за мною і тільки поправляти. Тому що я людина вільна, не залежу ні від кого і ні від чого.
— Якщо не сприймаєте серіалів, чому погодилися грати в «Дальнобійниках»?
— Серіали я справді на дух не переношу, вважаю, що, за рідкісним винятком, це не кіно, а самодіяльність. Сценарій перших п’яти серій «Дальнобійників» мене зачепив за живе, сподобався образ мого героя — у ньому є характер. Подобається, що Федір Іванович і Сашок, не бояться труднощів, заробляють своєю працею. Мені було важко енергетично працювати над цією роллю, тому що постійно знімали екстремальні ситуації, у які, за сюжетом, потрапляють герої фільму.
Ми знімали історію про двох гарних чоловіків, для яких дружба і взаємодопомога — не порожні слова. Я сам ніколи не зраджував друзів, дотепер дружу з хлопцями з моєї юності. Дружба для мене таке саме високе поняття, як родина, любов, Батьківщина, усе це в підсумку працює на зміцнення держави. А в нас йде активний процес роздержавлення через заперечення всіх цих найважливіших категорій, тому екран заполонили повії, бандити, нечисті на руку ділки, культивується спрага наживи. Нам утовкмачують, що гроші не соромно добувати в будь-який спосіб, що треба прориватися нагору, йти по головах... Для мене все це дико. Попри вади радянського виховання ми собі такої підлості ніколи не дозволяли.
— Як вам працювалося з Владиславом Галкіним?
— Влад — нормальний, талановитий хлопець. Правда, тепер почувається зіркою, тому з’явилася гоноровитість. Мені його ролі подобаються, він грає мужніх героїв, а в наш час такі потрібні. Чоловічий характер нівелюється часом, кінематографом. На жаль, тепер патріотизму немає ні в кіно, ні в літературі, ні в театрі...
«Людям потрібен чистий кінематограф»
— Американське кіно виражає ідеологію своєї держави, хоч би якою вона була. А наше «мило» — це фактично глузування з державної, національної свідомості.
— Кінематограф — мистецтво державне. В Америці держава, щедро дотуючи кіно, його засобами проповідує-нав’язує свої цінності усьому світові. Наша держава не допомагає кінематографові. У цій сфері гуляють тіньові гроші, замовляючи музику... Або ж ми бачимо так зване «кіно не для всіх», так би мовити, елітарне.
— Чим же поганий експеримент, пошук нових форм?
— Я вважаю, що кіно треба робити не для вузького кола критиків, здебільшого людей хворих. Кіно треба робити для людей, котрі шукають істини в житті, відповідей на вічні питання буття.
— Одначе художник теж шукає істини, і пошук цей може мати неординарні форми.
— У людині, ми знаємо, є тваринне і духовне. Коли художник виражає свою духовну суть за допомогою нових форм, це, повірте, помітно одразу. Якщо ж він вимотує на екран, вибачте, свої кишки, випорожнюється на очах у всіх — це зовсім інше. Вважаю, нашому кінематографові треба було рухатися дорогою Шукшина. Це народне кіно.
— Чи вважаєте Ви, що розмежування країн, котре призвело до розмежування діячів культури, завдає шкоди літературі й мистецтву, суспільній моралі?
— Категорично згоден. Мене іноді відвідує думка, що кращого за радянську ідею на просторах Союзу нічого не було.
— Ця ідея, як світлячок у ночі, мерехтить на території Білорусі?
— Не треба обманювати себе. Багато хто вважає, що інформаційний простір Білорусі, з причин певних заборон, став слов’янофільським. Нічого подібного, жодних заборон немає. На кожнім кроці бачиш газети, субсидовані фондом Сороса. У кіосках — московська жовта преса. Щоб купити улюблену газету «Завтра», треба впіймати момент. Торгують нею хіба що ентузіасти. А на людину, що почала видавати газету «Слов’янський сполох», був скоєний напад. Точиться війна за душі людей — війна не на життя, а на смерть. І вирішують усе інформація і гроші. А грошей у патріотичного руху, роз’єднаного і малопотужного, немає.
— Останніми роками голлівудські бойовики й серіали на наших екранах поступово відсуваються фільмами російськими. Чому? Навчилися робити видовищне кіно? Чи домінують причини духовні, адже слов’янські актори і режисери все-таки краще, тонше відчувають нашу душу, якій частіше потрібно не видовище, а переживання?
— Напевно, у цьому є частка істини. Однак реальність і складніша, і простіша. По-перше, настав час, коли наш глядач повною мірою ознайомився з колись закритим для нього західним кінематог-рафом. Утім, гарні картини йшли й у радянські часи, гадаю навіть найкращі картини, добірні — й американські, і європейські. Ми чудово знали європейських акторів, практично всю класику італійського неореалізму. Ми були досить добре знайомі з французьким кінематографом, непогано представлені були на нашому екрані американські картини.
І от у 1990-их роках на наші екрани ринув потік вульгарності. Думаю, сьогодні наш глядач цього «добра» уже наївся і, схоже, почав розбиратися, що добре, а що погане. Але, на жаль, наш кінематограф за цей час багато чого втратив. І хоч глядач хоче дивитися своє кіно, але воно обманює його сподівання. Наслідувальне, копіювальне, воно втратило більшу частину найкращих традицій радянського кіно. Так, і в радянські часи були вбогі, примітивні фільми, ідеологічні витребеньки. Але були й шедеври! Було чудове, людяне кіно — високого рівня режисури, акторського виконання, операторської техніки. А сучасний кінематограф багато в чому не задовольняє мене в ідейному сенсі, він утратив простоту і людяність найкращих радянських картин. Історії вигадані, часом вимучені, провокують в людях порочні нахили. У цих картинах домінує розкладання, а не духовність позитивної людської натури.
Навіть рівень сучасних фільмів, присвячених великій Перемозі, переважно дуже низький... Чесно кажучи, якоюсь мірою мене, як глядача, задовольнив лише серіал, знятий Никифоровим. У ньому перші дві серії взагалі дуже вдалі, далі трохи розвалюється структура. А інші — «Штрафбат», «Курсанти» — на рівні «копання». «Штрафбат» — це взагалі неправда суцільна, виникає відчуття, начебто війну виграли штрафники й напівблатні люди. А війну виграв простий селянин — білоруський, український, російський. Кістьми виклав усю Європу, на його горбі прийшла до нас ця перемога. Узагалі, напевно, щоб правдиво відтворити в кінематографі перемогу, у наше кіномистецтво ще мають прийти новий Сергій Бондарчук, новий великий художник від кінорежисури, здатний створити нову кіноепопею рівня «Війни і миру» — про найстрашнішу для людства війну.
— Ви часто знімаєтеся в Росії. А Мінськ залишати не збираєтеся?
— Я родом із Свердловська, а Білорусь стала для мене другою батьківщиною. Приїхав у Мінськ на зйомки фільму «Вовки»— і залишився на все життя, тому що закохався і одружився з білорускою. Мене запрошували й у Москву, і в Пітер маститі режисери, але я полюбив Білорусь, і мене нікуди ніхто не може переманити.
— Скільки в Білорусі торік знято фільмів?
— Аж чотири! Створено художні фільми «Глибока течія», «Я пам’ятаю»...» (до 20-річчя чорнобильської аварії), чотирисерійний художній телефільм «Три талери», а також білорусько-російський чотирисерійний фільм «Ніжна зима». Зрозуміло, що дуже мало.
— У Вас є надія, що найближчими роками в білоруському й українському кіно щось переміниться і ми «ще побачимо небо в діамантах»?
— Я скептик. Для мене жахливим здається насамперед нинішній моральний стан кіно. Про що знімають?! Чому так багато бруду? Людям необхідний чистий кінематограф, «story», добрі, ніжні казки. Тепер людей треба лікувати! І так усі божеволіють, а тут ще екран підкидає гілочки в багаття масового божевілля! Це в Європі «crazy»-кіно людей «вздиблює», але нам цього не треба! Повторюю: людей треба лікувати від болю. Це моє глибоке переконання.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»