ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ ФОМЕНКО (ГУРТ «МАНДРИ»):«НАША ТВОРЧІСТЬ Є ВІДБИТКОМ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ»
Недарма побутує приказка: «Як назвете корабель, так він і попливе». Назва (ім’я) великою мірою формує долю. Група «Мандри» подорожує з 24 грудня 1997-го року (у цей день відбувся її перший справжній концерт). Мандрує стилями — фолком, романсом, французьким шансоном, блюзом, реггей, роком, у піснях гурту відчутні навіть іспанське фламенко, циганський «надрив» і брит-поп.

Група мандрує просторами: містами України і Європи, мандрує в часі, постійно шукаючи себе і стежки до сердець слухачів. «Нас кличе у мандри дорога, грає чарівна струна... в променях сонця ранкових ця пісня для тебе луна»,— співає лідер-вокаліст Фома. І це вельми характерно для цього колективу, як і те, що останній його альбом називається «Дорога».

Дивно, що незважаючи на хитросплетіння стилів, музика «Мандрів» залишає враження цілісності та неповторності манери виконання; емоційність, мелодійність, метафоричність пісень зрозумілі й слухачам інших культурних та мовних традицій.
Практично всі тексти та музику пише вокаліст гурту — Фома (Сергій Фоменко). Ідея створення групи також належить Фомі, раніше відомому в музичному андеґраунді Києва за творчою формацією «День вмирає рано».
Нині в команді грають бас-гітарист Сергій Чегодаєв, акордеоніст Леонід Бєлєй, барабанщик Андрій Занько, перкусіоніст Салман Салманов Мамед-огли і сам Фома — на гітарі. Якщо раніше основний акцент ставили на пісенне виконання, акустичність, то нині музика групи набула сучасної ритмічної пружності, фактури і мелодійної орнаментальності.
У безпосередньому спілкуванні Сергій Фоменко приваблює відвертістю і делікатністю, відчувається його вразлива й небайдужа натура, що відбивається й у піснях. Найяскравішим «автопортретом» Сергія є, напевно, його щемлива і чесна «Не спи, моя рідна земля...»
Наша розмова відбувалась під дубом на Андріївському узвозі, тому, напевно, я одразу запитав Сергія:
— З яким деревом, квіткою чи рослиною ти себе асоціюєш?
— Несподіване запитання. Легше сказати, що мені найбільше подобається: лагідні верби (хоча вони навіюють смуток), мужні тополі, міцні дуби.
— Верби, дуби, тополі — могутні ошатні дерева, для яких потрібен потужний живлющий ґрунт. А який ґрунт живить твою душу, аби ти мав можливість зі сцени сказати суттєве людям?
— Справді, пісня — це сконцентрована певна емоція, певна думка, певна історія, і цікаво її донести до людей у тому баченні, у якому її розумію саме я. Є багато чинників, з яких складається бажання і можливість виходити на сцену: сонце, повітря, улюблена книжка, дитинство, оточення, події, тобто вся життєва мозаїка є магічним джерелом для натхнення.
— Але в цій мозаїці є якісь наріжні камені?
— Наріжні камені — це рідна мова й життя країни, пропущені крізь мої власні переживання. Дуже важливим є настрій, з яким створюєш музику, бо настрій — це енергія. Але не завжди в душі сонячно. Думаєш: вранці всі проблеми потьмяніють, а прокидаєшся і знову береш усе близько до серця. Я навіть не знаю, що з тим робити, як поводитися. По-перше, зникає легкість сприйняття світу, зникає позитивне світобачення, тому що коли гнітять важкі думки, то не бачиш гарного навколо, що по-справжньому надихає.
— А що більше засмучує? Ситуація в країні, жінка, чи професійні проблеми?
— Ситуація в країні засмучує найбільше, для мене вона неочікувана, безглузда, абсурдна й шизофренічна, я навіть не знаю, як до цього всього тепер ставитися з погляду логіки.
Жінки... Це теж дуже болюче питання, тому що любов — завжди неоднозначна, карколомна історія, але вона набагато приємніша, ніж політична ситуація. У мене досить складні стосунки з жінками, хоча я їх люблю, вони, безумовно, значно більше надихають мене на щось позитивне, радісне, ніж усе інше.
— Сергію, а чому лунає: жінки, жінки.. Чому не жінка?
— Тому що однієї коханої в мене, на жаль, нема. У чому тут секрет — важко пояснити. Може, причиною є мій складний характер, я від самого дитинства не дуже добре знав, що таке сім’я взагалі, я жив тільки з мамою, але мама багато працювала й рідко бувала вдома. Я завжди був наодинці із собою. Коли почався підлітковий період, став бешкетувати, і тоді мама вирішила, що мене треба віддати в інтернат. Я потрапив в хороший заклад, там навіть навчали китайської мови. Удома я бував у суботу-неділю. У шістнадцять років, коли я закінчив школу, померла мама, з того часу життя моє вистелено тернами. Що таке сім’я, я досі не розумію, я одинак. У мені працюють певні стереотипи, коли я спілкуюсь з дівчатами і жінками; традиційного прагнення знайти «єдину» й створити сім’ю в серці поки що немає.
— А чи не гнітять професійні проблеми?
— Гнітять. Знову таки через те, що в Україні музична індустрія безпосередньо пов’язана з політико-культурною ситуацією. Ми граємо-співаємо українську музику за умов, коли політична і мас-медійна ситуації не є для цього сприятливими. В Україні бути україномовним співаком надзвичайно важко, на радіо і телебачення неймовірно складно прорватися, бо там є люди, які кажуть: «Група «Мандри»? Та це ж нацисти».
— Господи, що це за дурня? Звідки вона?
— Справді дурня. Напевно, досі феномен сталінської шизофренії живе в людських душах, можна уявити, яким підступним, хитрим й успішним диктатором був Сталін, якщо ми досі жуємо те ідеологічне лайно, яким він забруднив нашу свідомість. Людину, яка співає пісню «Не спи, моя рідна земля...», чомусь називають нацистом. І хто? Усілякі «можновладчики», які не сприймають українського взагалі, хоча живуть на українській землі, і в декого у свідоцтвах про народження написано «українець», але реально вони є якимись совєцько-сталінськими гібридами. Маємо надзвичайно дивну ситуацію. Два роки тому я думав, що нарешті ми почали реально щось з цим робити, я побачив, що в народу з’явилося бажання отримати нову Україну — українську, сучасну, проєвропейську, де головною цінністю є громадянин, людина. І буквально за два роки ми скотилися до того, проти чого боролися: до похмуро-загрозливого, совдепівського менталітету.
— Єдина державна мова — це консолідована держава, а якщо вона такою є, то успішно економічно розвивається.
— Авжеж, допоки ми копирсаємося в штучній мовній проблемі, будемо жебраками. Народ розривають на «наших» і «чужих». А «чужі» — погані люди. Знову втілюється принцип «розділяй і володарюй». По суті, ми нині повертаємося до якогось феодального ладу, коли «музику» замовляють можновладні олігархи, які водночас еквілібрують популізмом. Перше завдання надприбуткового капіталіста — зробити так, щоб дати «работнічку» рівно стільки ковбаси, супу й горілки з тютюном, щоб він мовчав собі в носовичок і спокійно працював, залишивши мрію стати заможним. Це — рабство. У справді демократичних розвинених країнах є певні закони, які не дають монополізувати право бути багатими; талановиті і працьовиті, а не тільки багаті мають певну гарантовану свободу реалізуватися. А в нас люди, крім надзвичайно багатих, не мають можливості будь-коли в житті вибитися зі стану виживання, до того ж вони ще й роз’єднані. Це велика біда, що нас поділено на схід і захід. Як ми можемо бути самі собі господарями, якщо прагнемо хазяїв, які підкидають «кістку»: ми захистимо російську мову від української. От і виходить, що, маючи спільну землю, спільну історію і культуру, ми не поважаємо один одного, не любимо себе взагалі. Це все наслідки, безумовно, сталінсько-совєцького виховання.
Ми були на хвилину осліплені помаранчевим сонцем свободи. Справжня свобода для народу — це реальна втрата можливостей для людей, які паразитують. Мова, культура, історія — все це надзвичайно потужні фактори для того, щоб перетворити раба в громадянина, але нас намагаються повернути з громадян в рабів, бо зграйці багатіїв вигідніше мати двадцять мільйонів «работнічков», ніж двадцять мільйонів свідомих громадян, які працюють для процвітання країни.
— Очевидно, твій світогляд виплескується в пісні? Вони не занадто заполітизовані?
— Я намагаюсь від того відходити, хоча в мене є деякі пісні, насамперед «Не спи, моя рідна земля...», які хотілося б весь час повторювати, бо нині вони є надзвичайно актуальними, ці пісні беруть людей за серце. Це так важливо, щоб люди могли сміятися і плакати, а не були тупими, мовляв, нам би тільки потанцювати під Шуфутинського, «накидатися» горілкою і «релаксанути». Люди мусять мислити, відчувати добро й справедливість, у цьому сенсі я, може, трохи заполітизований. Але як вільна людина я не хотів би бути політзалежним, бо коли починаєш грати в політичні ігрища, стаєш частиною матриці. Я не хочу бути частиною матриці.
— Під час «помаранчевих» подій на Майдані, коли виступало чимало співаків і гуртів, я впіймав себе на думці, що практично не лунало пісень, які б потрапляли, як кажуть, в «десятку» — в настрій, в ситуацію (за винятком «Мандрів», «Ґринджол», Тараса Петриненка). Пісні в цілому були аморфні, не брали людей за живе. Якщо трапиться новий Майдан, чи буде з чим нашим артистам вийти до людей?
— Насправді в Україні немає високого рівня соціально-культурного життя, сталінсько-совєцькі кліше, повторюся, залишилися всюди, вони не зламані, не перетравлені, не відкинуті. Ми не знаємо, як треба відзначати національні свята, як треба виховувати людей, яку треба створювати ідеологію. Просто йде ротація у владних кабінетах якихось людей, які дбають про свій інтерес, використовуючи ті чи інші настрої людей. По суті нічого не змінюється, немає чогось справді революційного. Так, на Майдан вийшли позитивні, нормальні, активні, розумні громадяни-патріоти України і сказали: «Нам остогидло свавілля, ми не хочемо терпіти». Але мали б статися кардинальні зрушення і наслідки. У будь-якій європейській країні, коли політики зраджують, піднімається потужна хвиля протестів, у нас же, мабуть, через якусь генетичну кволість чи байдужість превалюють думки: «Та якось обійдеться, та нічого не зміниться...» Напевно, ми всі хворі.
— Як гурт «Мандри» персоніфікує себе жанрово?
— Попсовики вважають, що ми граємо рок, а рокери вважають, що попсу, а насправді група «Мандри» йде своїм шляхом, у нас свій стиль. З огляду на реакцію людей на наших концертах, я доходжу висновку, що наша публіка — переважно представники середнього класу, це також студенти, бізнесмени, політики і військові. За віком наша аудиторія дуже широка: від дітей до старих. Іноземцям подобається. Ми актуальні і є такими, як Україна. Якою вона є? Попсовою? Роковою? Фолковою? Вона є і тим й іншим одночасно. А ми точнісінько такі, як соціально-культурна ситуація в Україні.
— Скажи, чому наші композитори і виконавці майже не пишуть пісень на гарні вірші гарних українських поетів, а намагаються накладати мелодії на недолугі «самопальні» тексти, від яких вуха завертаються?
— Пісня — це дуже специфічний жанр, важливо не передозувати образи, пісня в ідеалі є одним точним цілісним образом. Вірші, які пишуться як вірші, уже мають самостійну форму, уже звучать як музика (якщо ти вмієш їх читати). У нас є рідкісні композитори, які пишуть на вірші відомих поетів, наприклад, сестри Тельнюк, але наскільки це популярно і доступно, важко сказати. До речі, на музику добре лягають поезії Тараса Шевченка, вони дивовижно співочі. Але в більшості випадків вірші гарних поетів дуже самобутні, а тому самодостатні, побудова вірша така, що музика на них просто не лягає. Тому виконавці намагаються під свою музичку підладнати простенькі тексти. І я, грішний, так роблю, у мене є чимало пісень, які з погляду літературної, грамотної мови мають вільності, бо я говорю і пишу так, як думаю. Мені подобаються живі люди і жива мова, мою бабусю в селі, де я жив у дитинстві, більше характеризує слово «пшінка», ніж слово «кукурудза».
До речі, я озвучив датський мультфільм «Теркель і халепа» (він має йти в кінотеатрах). Мені цікаво цим займатися, це мене розважає як артиста, з іншого боку, показує мою певну грань, яку мало хто знає. Мистецтво тим і цікаве, що дає змогу висловити ментальні й емоційні речі, котрих не робиш в повсякденному житті. Отже, цей мультик про тінейджерів, у ньому мій одіозний персонаж, наприклад, каже: «О чорт!». Я відзначив: «У нас підлітки так не кажуть, вони зазвичай висловлюються більш смачно і брутально». На мій погляд, лицемірна цнота в мові насправді страшніша, ніж відсутність цноти. Бува, що й цнотливі нормальні люди можуть добре вилаятися, але вони не зраджуватимуть, як ті, що завжди єлей ллють і красиво говорять-обіцяють, а за суттю є зрадниками.
— Чим порадуєте меломанів?
— Ну, перш за все ми звели в студії альбом «Мандри» в «Країні мрій», це наш виступ на фестивалі «Країна мрій» минулого року. Оскільки глядачі нас знають і люблять як концертну групу, що грає «вживу», то ми після студійних альбомів нарешті зробили диск, який покаже нас саме в такій іпостасі — живий виступ, жива енергія... На диску — декілька сюрпризів, я маю на увазі ті пісні, які ми виконуємо зрідка і в непритаманному для нас аранжуванні.
Розпочалася робота над новим студійним альбомом. Напевно, у ньому взагалі не буде фолк-року, радше реггей і рок, можливо, якась лірика. Нам захотілось відійти від етностилю, принаймні в цьому альбомі. Це нормально. Нещодавно я прочитав автобіографію геніального трубача-джазиста Майлса Девіса, він створив кілька музичних стилів: модальний джаз, джаз-рок, кул тощо. Інші музиканти починали грати в тому ж самому стилі, а він це залишав і йшов далі, йому це ставало вже нецікавим.
Власне щось подібне відбувається і в середині нас, за останні роки ми відіграли величезну кількість концертів, і «Мандри» почали сприйматися з певним тавром чи штампом: фолк-рокова група. А ми граємо дуже розмаїту музику: й естраду, і фолк і панк, і рок тощо. Ми не хочемо бути групою, яка стоїть в певній ніші, ми хочемо бути різними. Тому новий альбом матиме нове звучання. На нашому сайті читаю відгуки про альбом «Дорога», чимало шанувальників здивовані, пишуть, що там є тільки три пісні, які можна вважати характерними для «Мандрів», інші взагалі «не в тему», є й більш стримані заперечення. Мені цікаво читати такі резюме, я й не чекав, що всім сподобається, важливо, що ми не стоїмо на місці, експериментуємо. Життя міняється, і ми міняємося, ми вільні, ми не будемо чіплятися: о, це приносить нам славу і гроші, то давайте до кінця днів це розробляти. Ми любимо музику і творимо для власного задоволення. І дуже приємно, що це приносить ще комусь утіху.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»