ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ТЕТЯНА ШЕЛІГА:«ГРАЮ НЕ ХАРАКТЕР, А ДОЛЮ»

Заслужену артистку України Тетяну Шелігу завжди шанували театрали міст, де доводилось працювати,— Севастополя, Києва. І за нагоди висловлювали їй своє захоплення. Та тільки нині, коли на екрані демонструється українсько-російський телесеріал «П’ять хвилин до метро», актриса відчула воістину всенародне визнання. Її Антонівка стала улюбленицею багатьох глядачів.

Вони, власне, сприймають її не як героїню фільму, а як живу людину (на диво подібні до неї жіночки живуть у кожному будинку). З Тетяною Леонардівною (або Антонівкою) прагнуть поспілкуватися в метро, підземних переходах, на вулиці. На базарі їй роблять цінові знижки, а побачивши актрису в громадському транспорті, щиро дивуються: «Невже Ви їздите не на машині?»

Однак Тетяну Шелігу ніяк не можна назвати актрисою однієї ролі. За її плечима — чимало образів, зіграних на сцені й екрані. Артистка каже, що є серед її ролей кращі й гірші, але немає таких, за які було б соромно. До тріумфу привів шлях, що вимірюється десятиріччями.

«Не знала, в який бік двері відчиняються»
Дівчинка з інтелігентної київської родини вчителів Таня Шеліга мріяла про сцену з дитинства. Незмінно викликала скепсис і подив родичів, знайомих. Тільки бабуся розуміла й підтримувала її. Коли Тетяна з другої спроби таки вступила до легендарної Школи-студії МХАТ імені В. Немировича-Данченка, у мами всі почали розпитувати, скільки ж, мовляв, за це заплатили. Вона щиросердно відповідала: «Та що ви? Танюша не знала, в який бік там двері відчиняються».
— Найцікавіше те, що мама говорила цю фразу, не знаючи правдивої історії, яка трапилась зі мною,— розповідає Тетяна Шеліга.— Перед іспитом у Школі-студії МХАТ я нервово смикала двері й не знала, чому вони не хочуть відчинятися. Олег Табаков, який ішов коридором, сказав мені: «Якщо ви на вступні іспити, відчиняйте в інший бік».
Кажуть, що найбільше щастить тому, хто потрапляє в слушний момент у слушне місце. І до свого педагога, додає Тетяна Леонардівна. Це щастя у трьох складових знайшло студентку Школи-студії МХАТ, яка навчалася на курсі, художнім керівником якого був знаний у Союзі театральний педагог, професор Віктор Монюков. Із вдячністю згадує актриса свого безпосереднього викладача акторської майстерності, народного артиста СРСР Віктора Станіцина. Професійні навички, погляди на професію і ставлення до неї — ось речі, яких старанно навчали студійців уславлені митці й педагоги. У чому полягали незабутні уроки на все життя?
— Мені здається, завдяки тому, що я виховувалась у Школі-студії МХАТ, я в змозі вирішувати багато нелегких ситуацій,— каже Тетяна Шеліга.— Найголовніше, чого нас навчили, правильно ставитись до своєї професії. Вміти не розмінюватись на дрібниці, зважувати й розуміти власне місце у творчому процесі, любити своє амплуа. Завжди пам’ятаю слова викладача: «Таню, якщо зрадиш своє амплуа, з тебе нічого не вийде». Я гострохарактерна актриса. Це дає мені можливість грати комедію, трагедію, драму, фарс і трагікомедію (останній жанр обожнюю). Намагаюсь грати тільки СВОЇ ролі. У цьому мені допомагає знову-таки школа, яка навчила мислити. Хтось з видатних митців сказав, що акторський розум полягає не в кількості зіграних ролей, а в кількості ролей, від яких вистачило розуму відмовитись.

«Якби я стала актрисою «Современника», це була б інша Шеліга»
Після закінчення Школи-студії МХАТ молоду актрису найбільше приваблювали два московських театри — на Таганці та «Современник». В обох вона із задоволенням переглядала вистави, але себе уявляла на сцені другого з них. Одного разу Тетяні випала нагода підіграти актрисі Театру «Современник». Шелігу побачила і запам’ятала художній керівник Галина Волчек. І запросила на перемовини. Галина Борисівна мала намір взяти Тетяну до трупи, але виникало чимало перешкод. По-перше, у випускниці не було московської прописки (чи не єдиним тоді способом її здобуття був фіктивний шлюб). По-друге, вона не грала в амплуа «героїня». Волчек сказала претендентці: «Твій час (як характерної артистки) настане після 30-ти, як і мій. Зараз можу тобі запропонувати лише роль служниці Аннушки у «Вишневому саді». Намір не здійснився: того року не вдалося відкрити вакансію, тож відклали на наступний, потім ще на один...
Тетяна Леонардівна не любить повертатися до цієї теми. «Якби мене прийняли до трупи «Современника», це була б інша сторінка життя, інша Шеліга. Не сталося, нічого не вдієш»,— по-філософському зауважує вона. Та зізнається, що в той час виїзд із «білокам’яної» здавався їй катастрофою. Вона поїхала на роботу в Севастопольський російський драматичний театр імені А. Луначарського. Гадала, що їде на рік-два. Однак немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Актриса затрималась у місті моряків... на 23 роки.
Севастопольський період моя співрозмовниця характеризує як світлий в її творчому житті. Театр, у якому вона працювала, аж ніяк не можна було назвати провінційним. Це був, швидше, елітний мистецький колектив, котрий виступав на престижних театральних фестивалях. Так, у Москві, на сцені Театру імені М. Гоголя севастопольці показали виставу «Гарольд і Мод» — п’єсу для літньої актриси й молодого актора. За її сюжетом, юнак закохується у немолоду жінку, а його мати з метою руйнування їхнього союзу весь час шукає синові наречених. Одну з них грала Тетяна Шеліга. Її героїня — жіночка з яскравим бантом — співала польку, грала на саксофоні й... отримувала найбільше оплесків. На талановиту «дівчину», котрій, до речі, в день вистави минуло 40 років, звернув увагу Роман Віктюк. Мабуть, сильне враження спонукало його погодитись віддати право першої постановки п’єси Е. Радзинського «Наш Декамерон» Володимирові Петрову, режисеру Севастопольського театру імені А. Луначарського, запропонувавши, щоб головну роль зіграла вподобана Віктюком актриса. Так народилась вистава про зламану долю інтердівчинки, поставлена спеціально для Тетяни Шеліги. Роль Маші стала для артистки етапною. Вона відчула свою силу, особливо тоді, коли глядачі не надто темпераментної Риги аплодували їй стоячи.
— Я переконалась, що найкращим для мене жанром є трагікомедія,— говорить Тетяна Леонардівна.— Вміння грати перепади від трагічного до смішного дає мені змогу зіграти не характер, а ДОЛЮ.
Своїм зоряним часом у Севастопольському театрі актриса вважає роки, коли в ньому працювали два обдарованих режисери — Володимир Петров і Роман Мархолія. Вистави Петрова були більш реалістичними, а Мархолія — суто естетськими. І в тих, і в інших знаходились цікаві ролі для Шеліги. Але все добре (й погане також) колись закінчується. Коли обидва режисери з різних причин залишили Севастопольський театр, звідти через конфлікт із директором пішла й Тетяна Шеліга. Пішла в нікуди, хоч і нелегко було зважитись на цей крок у 46-річному віці. За півроку була прийнята до трупи Національного російського драматичного театру імені Лесі Українки на запрошення художнього керівника Михайла Рєзниковича, якому вдячна й донині. Віддала перевагу цьому колективові, хоча мала запрошення до Санкт-Петербурзького театру «На Літейному» на роль Катерини ІІ в одноактівці Бернарда Шоу «Велика Катерина».

Я сказала собі: «Припини плакати і працюй»
Київський період киянки, що повернулася в рідні пенати, починався багатонадійно. Блискучим дебютом стали ролі Донни Клотильди й Євдокії Антонівни у виставах «Фердинандо» та «Любов студента». Тетяна Леонардівна швидко влилась у колектив, але раптом настала творча пауза, не зовсім зрозуміла і зовсім не радісна. У кожного митця свій рецепт подолання кризових ситуацій. Є він і у Тетяни Шеліги:
— Я сказала собі: «Тебе часто жорстоко било життя і виникала потреба знову і знову доводити, що ти — не крокодил, отже, належить зробити це ще раз. Припини плакати і працюй». Пішла на кастинги в кіно. Мені казали: «Як ти можеш? Це так принизливо». Це більше, ніж принизливо: коли за плечима серйозні театральні й кіноролі, стояти в черзі й чекати, доки сфотографують твоє обличчя. Та я ці кастинги вигравала. Потім мене почали запрошувати в рекламні ролики, в тому числі й іноземці. Я до реклами нормально ставлюсь, втім, як і до серіалів. Якщо люди з цікавістю їх дивляться і їм подобається, значить і цей жанр (зі своїми законами) також потрібен.
За мудре, філософське сприйняття нашого «смугастого» життя до Тетяни Шеліги прийшла винагорода. Кастинги стали непотрібні — актрису почали запрошувати на зйомки, лише побачивши її фото або після єдиної бесіди з нею. З’явилися чудові роботи у фільмах останніх років — Ірина Іванівна («Атлантида»), Катерина ІІ («І світ мене не впіймав» про Григорія Сковороду), Галя («Життя триває»), Тоня («За двома зайцями»), Вчителька малювання («Пригоди Вєрки Сердючки»), Ада Миколаївна («Далеко від бульвару Сансет»). І звичайно ж, неперевершена Антонівка у «П’яти хвилинах до метро».
Актрису можна побачити і в театрі у виставах «Трохи ніжності», «Шалені гроші», «Дон Кіхот», «Блоха у вусі». Хотілося б цей перелік продовжити.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ГІЛЬДІЮ АКТОРІВ НЕ ЛЕГАЛІЗУВАЛИ. ЧОМУ?

назад »»»