ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВАЛЕРІЙ МАТЮХІН:«ВЛАДА ЗАПЛЮЩУЄ ОЧІ НА УКРАЇНСЬКУ МУЗИКУ»
Національний ансамбль солістів «Київська камерата», яким керує найтитулованіший диригент України Валерій Матюхін,— музичний колектив, котрий не тільки на Батьківщині, а й у світі є уособленням найвищої виконавської якості.
Композитор Валентин Сильвестров: «Для мене «Київська камерата» — жива історія музики останніх років.

Це — сотні прем’єр творів українських композиторів; це виконання творів композиторів Латвії, Литви, Вірменії, Грузії, Росії; це — сучасна музика Західної Європи і Америки.
У творчій долі «Камерати» значну роль відіграли такі видатні музиканти як Леонід Грабовський, Іван Карабіц, Вірко Балей, Євген Станкович.
Програми концертів «Камерати» завжди насичені новою інформацією, а артисти колективу роблять свою роботу чесно і віддано ідеалам музики».

Композитор Олег Ківа: «Валерій Матюхін — талановита людина, яка виявила себе в різних творчих амплуа: піаніста, диригента, організатора свого колективу. В різних сферах реалізується його блискучий творчий талант. Я б назвав його своєрідним «перпетум мобіле». Він вибирає найкращі творчі зразки сучасних авторів для свого програмного репертуару і виконує їх на високому рівні. Я знаю мало особистостей, котрі так ставилися б до своєї справи. Він — справжній майстер і знакова фігура для сучасного українського мистецтва».

Репертуар «Камерати» (співдружність — з італійської) вражає навіть найприскіпливіших фахівців: це не тільки популярна світова камерна музика всіх стилів і напрямів, а й твори, що вкрай зрідка лунають в концертних залах, забуті партитури. Проте жоден оркестр у світі не виконує стільки національної музики, як старовинної, класичної, так і сучасної. Творчий репертуар колективу збагачений найкращими здобутками академічної, джазової, популярно-естрадної музики. Недарма колектив називають «музичним поліглотом». Ось чому «Київська камерата» ніби моделює реальну розстановку композиторських сил і рівень виконавської майстерності на українському музичному Олімпі.
Наш співрозмовник Валерій Матюхін — засновник і художній керівник «Київської камерати», народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
— Валерію Олександровичу, з чим «Київська камерата» вийшла на фінішну пряму року?
— Завершення 2006-го ознаменовано двома великими датами — ювілеями Дмитра Шостаковича і Миколи М’ясковського. У певному розумінні музиканти не поділяють культуру ні на українську, ні на російську, ні на сучасну, ні на стародавню. Є великі імена в музиці, котрі для музикантів святі. Приміром, 2006 рік був Роком Моцарта, ми провели шість концертів, присвячених йому, сподіваємось, що усього зіграємо 10–12. Для нас — це свято, можливість зробити щось таке, що виходить за рамки звичних уявлень про Моцарта, ім’я якого зазвичай асоціюється з «Весіллям Фігаро» або «Реквіємом». Моцарт — настільки феноменальна постать в музичній культурі, що охопити її практично неможливо.
У вересні ми віддали належне творчості Д. Шостаковича, зіграли концерт, присвячений сторіччю від дня його народження, серед іншого пролунала «Камерна симфонія» (на основі музики восьмого квартету). У ній неймовірний біль людини, котра пережила війни — громадянську і вітчизняну, сталінські репресії, голодомор, «Бабин Яр», інші трагедії, що відображають епоху і країну. Там навіть є тема: «Замучен тяжелой неволей». Ти можеш бути ким завгодно — українцем, росіянином, євреєм, поляком, німцем, але головне, щоб ти був людиною Землі й відповідав за те, щоб цей біль ні для кого більше не повторився. Катаклізмам протипоставлено красу-доброту, що твориться серцем художника. Я тому взяв цю симфонію, що нею ми виходимо на загальноєвропейські, загальнолюдські параметри. Ми маємо грати не просто музику, а твори, що несуть високе духовне начало і хвилюють людей.
Знаменний концерт був присвячений іншому російському композиторові М’ясковському з нагоди 125-річчя від дня народження. Це теж художник-велетень, який дивовижно розумів сутність музики і життя.
Нещодавно на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» ми відіграли пречудову музику українських композиторів: Кармели Цепколенко, Валентина Сильвестрова, Людмили Юріної, Золтана Алмаші, Євгена Станковича, Вікторії Полєвої, Сергія Пілютікова, Сергія Зажитько та Ігоря Щербакова.
Наступний рік — рік української культури. Плеяда наших великих митців святкуватимуть ювілеї: Валентинові Сильвестрову виповнюється 70 років, Євгену Станковичу — 65, Олегові Киві — 60, співачці Ніні Матвієнко — 60. Ці імена — гордість світової культури, слава України.
Наступного року виповнюється тридцять років Національному ансамблю солістів «Київська камерата».
— Після нагородження Національною премією імені Тараса Шевченка знайшлись критики, що звинуватили Вас у космополітизмі й навіть у зраді інтересів української музики.
— Такі дивні закиди були, хоча я на цю тему не хотів міркувати, пам’ятаючи влучне східне прислів’я: шакал виє — караван іде. «Київську камерату» створено 1977 року, і всі ці роки ми працюємо винятково на українську музику в контексті світової. Так було первісно задумано. Зараз мені 57 років, а тоді було 27, і для мене було головною умовою: українська музика — обов’язково, іншого варіанта бути не може. Тоді я мислив, може, менш глобально, але поруч сяяли імена Станковича, Сильвестрова, Грабовського, тоді вони мали неабияке значення, не вміщалися в рамки радянської музики, виходили на рівень європейської культури. Сильвестров 1967 року одержав премію Кусевицького, яку до нього отримали Прокоф’єв і Шостакович. А тут раптом навіть не член Спілки композиторів, ізгой отримує цю премію. Сильвестров — особистість унікальна, я щасливий, що сорок років товаришую з Валентином.
Стосовно докорів на мою адресу (в одному з видань вийшла навіть стаття з «ефектним» заголовком: «Сто тисяч за презирство до Батьківщини»). Я відразу згадав, як у 1981-му Євген Станкович промовив сентенцію, що потім неодноразово цитували. Це було в ті часи, коли діячів національної культури переслідували, коли вважалося: якщо ти щирий українець, то — націоналіст. Станкович сказав мені: «Це щастя української музики, що нею займаєшся ти, росіянин, тому що якби ти був українцем, це був би націоналізм, ти б сидів у в’язниці, а так це — інтернаціоналізм».
Із сумною усмішкою, сприйнявши абсурдні докори, що я, мовляв, одержав Шевченківську премію, нічого не роблячи для національної культури, а завдяки кулуарним інтригам, я підготував і надіслав у редакції газет, у Міністерство культури і туризму папірець. Річ у тім, що я «Камератою» займаюсь тридцять років, але навіть за тринадцять років, як вона стала державним колективом, ми виконали понад п’ятсот оригінальних творів українських композиторів і понад сто п’ятдесят обробок класичних творів, котрі українські композитори зробили на моє прохання. Скільки б мені не ставили за провину, що я щось колись неправильно сказав про українців, я робитиму свою справу. Покійний Олександр Білаш, коли я був солістом-піаністом, якось сказав: «Якщо навіть кришку рояля забити цвяхами, Матюхін усе одно гратиме». Так і тепер я кажу: «Щоб там не навішували, я все одно виконуватиму українську музику, їй служитиму, тому що в такий спосіб я служу національній ідеї». А люди, що бігають по вулицях і кричать: «Хто з’їв моє сало?», на справи не здатні. Чи не тому ми живемо в злиднях, що багато хто декларує, але нічого не робить.
Нині Україна має купку супербагатіїв навіть за європейськими мірками. А чому музиканти такі злиденні? Вони животіють, замість того, щоб робити культуру. Невже хтось у кабінетах думає, що люди порозумнішають від того, що ковбаси буде сто сортів і з’явиться багато лімузинів.
За два роки нова влада жодного разу не посприяла в проведенні концертів національної музики й авторських вечорів українських композиторів. Ніхто копійки не дав. Можновладці займаються чимось іншим.
— Під словом «допомога», я так розумію, мається на увазі проста річ. «Київська камерата» «виготовляє» і надає чудовий музичний продукт, не просить якихось благ, пільг, просто чиновникам треба вдарити палець об палець, щоб результати праці музикантів донести до широкої публіки.
— Тут є важливий момент. Для того, щоб ми в Україні зіграли Шостаковича і М’ясковського, Росія вклала чималі гроші. Для нас важливо грати чудову музику, тим паче, що перекладення для нас роблять українці Євген Станкович, Олег Маринченко і Олексій Войтенко. Раніше росіяни платили за те, щоб ми грали, наприклад, Свиридова. Може, це і називається експансією. Ми жадаємо свого. Водночас деякі політикани пропонують: «Давайте заборонимо російську мову». Та ви зробіть усе красиво, логічно, цивілізовано. Раніше іноземні фільми йшли з українськими титрами, зараз навіть титрів нема, усе намагаються російською пропхати, тому що телевізійники розуміють: прийшла інша влада. Може, ця влада розумніша, ніж попередня, але ці технократи не вельми переймаються в Україні українським.
Я, росіянин, увесь час переживаю з важливого для мене приводу: українська мова має бути єдиною державною мовою. Якщо російську зроблять другою державною, ми втратимо і те, що маємо. Це — моє глибоке переконання. Має бути розумна далекоглядна державна політика, але в нас, на жаль, не мудрі політики. Усе — мовчу. Бо знову «наїжджати» почнуть.
— Я від багатьох музикантів чув, що у росіян набагато легше випросити кошти на розвиток українських колективів і на проведення концертів, ніж в української влади й українських товстосумів.
— Не тільки у росіян. Американці, скажімо, фінансували випуск понад двадцяти компакт-дисків «Київської камерати», а в Україні нам пощастило випустити лише три. Тепер російський Фонд імені Кирила і Мефодія допомагає нам випускати компакт-диски.
Виходить, американцям і росіянам це треба, а нашим — ні. Ми втрачаємо пам’ять про те, що в нас є великі композитори. Нещодавно було 100-річчя від дня народження Штогаренка, ми зіграли приголомшливий концерт, але пам’ять про це не зафіксована — концерт не записано. У нас звикли: раз герой соцпраці, значить «совок» останній, а це був і є великий художник. Серед великих — Лятошинський, Ревуцький, Шамо, а не просто «так, совєцьке».
— Нині багато академічних колективів у гонитві за публікою, за популярністю привносять у свої програми елементи естради, шоу. У прив’язці до «Київської камерати» що Ви можете з цього приводу сказати?
— Не існує поганих жанрів, є погане виконання і неправильні уявлення про тенденції. Справжній художник з будь-якої добротної основи зробить шедевр. Колись виникли регтайми, блюзи, і Стравінський, Гершвін сприйняли цю музику як ковток свіжого повітря. Зараз в усьому світі грають танго П’яцоли, і ми теж граємо, тут важливо виконати три умови: гарна музика, гарні обробки, гарне виконання. Штраус теж, вибачте, не Бетховен, але його знають усі. Кальман, композитор ХХ століття, написав оперети з прекрасною музикою, яку всі слухають і люблять. Володимир Зубицький написав для нас чудовий винахідливий твір «Чао, мучаче» (усі знають знамениту пісеньку «Бесаме муче»). Наше завдання — добре зіграти, а слухач має відчути красу цієї музики. Треба вміти тонко відчувати і вальс Шопена, і «Амурські хвилі», й «На сопках Маньчжурії». Краса — не в «наворотах». Бетховен написав П’яту симфонію, а дослідники-інтерпретатори за двісті років стільки на неї навішали трактувань із всілякої нісенітниці! Сам Бетховен висловив таку думку: «Я почав писати справжню музику тільки тоді, коли перестав вкладати в неї зміст, достатній для двадцяти п’яти творів». Не можна музику перевантажувати, вона мусить бути чіткою, прозорою — за формою, змістом і образністю. Спробуйте одразу з’їсти борщ, торт, молоко з огірками й оселедцем, шашлик із пивом...
Естрадну музику, яка вона нині є, я не сприймаю, інша справа — свіжа мелодія, цікава гармонія. Є хороший композитор Еніо Морріконе, він серйозної музики не писав, але його «супровід» до кінофільмів приголомшливий, дивний. Я згадую стрічку «Професіонал» із Ж.-П. Бельмондо, там теж пречудова музика. Фільм забудеться, а музика лишиться.
«Камерата», починаючи, приміром, програму з Баха, далі, щоб вам млосно не стало, зіграє «Серенаду» Чайковського. Після симфонії Станковича ми навряд чи гратимемо ще Сильвестрова (може, Ви, перепрошую, не перетравите), а от П’яцолу — можливо.
Мистецтво має приносити людям радість, полегшення і внутрішню рівновагу. Якщо цього нема, значить, неправильно вибудована програма.
— У чому, на Вашу думку, полягають сильні сторони «Київської камерати»?
— Сильна сторона — мобільність, колектив може будь-яку програму зробити швидко і якісно. До цього я прагнув довгі роки.
У нас немає плинності складу, люди один одного добре знають. Розумієте, можуть сидіти двадцять музикантів екстракласу і не розуміти один одного, це як Вавилонська вежа. Таке в багатьох оркестрах трапляється, тому конче важливим є момент вслуховування не в самого себе, а одне в одного.
Якщо Бог дасть мені ще років 10–15 доброго здоров’я, то ми чимало гарного зробимо. Але мій зойк душі полягає в тім, що я до того, як Україна стала самостійною, зробив більше з пропаганди української музики, ніж за п’ятнадцять років незалежності. Це жахливо. Нас знали практично у всіх республіках колишнього Союзу, у Польщі ми були своїми, а тепер нас в Україні знають погано. Це — біда.
Я раніше не міг зрозуміти, чому старець усамітнюється і молиться Богові. Простір навколо злом заповнений, і хтось має його очищати. Я музикантам кажу: «Коли ми виходимо на сцену і у залі двадцять осіб (на концертах «Київської камерати» зазвичай аншлаги.— В. К.), то ми граємо не тільки для цих людей, ми очищаємо простір від скверни. Це — наш обов’язок. Музика — це молитовний очисник.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»