ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МУЗИКА — ЦЕ СПІВ ВСЕСВІТУ
І знову Києвом прокотили дві глибоководі музичні хвилі в особі суперграндів світової музики — вокально-інструментального «Manhattan Transfer» й акапельного «Take 6». Перші виступили в палаці «Україна», другі — в залі Національної опери.
Цей унікальний, раніше небачений подарунок киянам зробив міжнародний джазовий фестиваль «До#Дж 2006 осінь».
В обох залах була присутня у великій кількості молодь, діячі мистецтв, музиканти різних міст України (особливо з Одеси), а також акапельно-джазові «вершки» (київські ансамблі «ManSound» і «JazzEx», схоже, були в повних складах).

Ретро в модерновій упаковці
У когорті знаменитих американських вокальних квартетів різних часів і стилів «Manhattan Transfer» можна вважати загальновизнаним уособленням жанру, і притому найуспішнішим у комерційному відношенні. Не будучи ні чисто джазовим, ні ритм-енд-блюзовим, ні будь-яким іншим, він інтерпретує всі стилі так, що американська музика постає сплавом спонтанності й обдуманості, ненав’язливої консервативності й елегантної мінливості. Відмінності не підкреслюються, зате на перший план виходить майстерна робота самого ансамблю.
Для повноти картини додамо, що «Manhattan Transfer» існує з 1972 року. Усього квартету було присуджено 10 нагород «Греммі», він посідав найвищі позиції в опитуваннях авторитетних журналів як «найкраща вокальна група» і «найкраща джазова група». Від 1975 року колектив видав уже 24 альбоми, брав участь у записі десятків платівок інших провідних артистів. Четверо учасників дбають також про сольні кар’єри, зокрема Шеріл Бентайн має у своєму доробку аж 14 окремих альбомів. У 1998 році «Манхеттен Трансфер» введено до «Зали слави вокальних груп». Колектив об’їздив практично весь світ, побувавши майже в 90 країнах.
У Київ «Manhattan Transfer» привіз безпрограшний набір своїх супершлягерів плюс кілька пісень з двох останніх альбомів. Музиканти на прес-конференції стверджували: «Ми ніколи не були вокальною джазовою групою. Ми співаємо всю американську музику», але шанувальники джазу, що були на концерті, залишилися при своїй думці. Судячи з реакції аудиторії, танцювальну поп-музику вона чула тут не раз і прийшла не за цим. Усе було сприйнято чудово, але найбурхливіший захват відвідував публіку тоді, коли лунали інтерпретації джазових шедеврів чи класика джаз-року.
А що ми побачили на сцені візуально? Крім квартету вокалістів-солістів, ще чотирьох музикантів: піаніста, басиста, барабанщика і соло-гітариста.
Головна четвірка виглядала, м’яко кажучи, не юнко-струнко, але дуже колоритно: лисий, з борідкою-пір’їнкою, невисокий і кремезний лідер-засновник колективу Тім Хозер скидався на професора-дідугана одного з київських ВНЗ; мініатюрна Дженіс Сігель з бузковим волоссям сторчма виразом обличчя і рухами викликала з пам’яті диснеївського Міккі Мауса; сухорлявий спортивний Алан Пол нагадував одночасно ковбоя і рафінованого офіс-безнесмена (до речі, маючи зовнішність типового американця, він є слов’янином: за паспортом — Вічинський, його коріння — на Київщині); руда висока Шеріл Бентайн — це фонтан міміки, грайливості і жестикуляції, така собі Лайза Мінеллі і Барбра Стрейзанд в одній упаковці.
У сукупності четвірка справляла враження вишуканого коктейлю з чарівності, доброзичливості і молодої запальної енергії.
«Transfer» демонстрував театр вокального ансамблевого музикування — від зародження жанру співочого джаз-квартету на межі 30–40-х років минулого століття і стереотипів традиційного мюзик-холу до вабливого, немов швидкохідна яхта чи гнучка пальма, каліфорнійського варіанту поп-соул. Але, прагнучи показати киянам усе найкраще, ансамбль особливо не ризикував виходити за рамки славнозвісних шлягерів. Їхня низка здалася подарунковим намистом, у якому всі коштовні камінці хоч і різного кольору, але в однаковому огранюванні і з однаковим блиском.
Співаки тестували аудиторію на сприйнятливість до різноманітних підходів: то вони, апелюючи до музикантів, розігрували з ними мізансценки, то кожен з четвірки співав сольні номери, демонструючи самодостатність (при цьому артисти примудрялися давати автографи якомусь настирному хлопчикові, що простягав кумирам барвисту книжку і фломастер). Або Дженіс Сігель і Шеріл Бентайн зображували партії труб, а Тім Хозер співав, як контрабас або хрипів по-ганстерському «Кілера Джо» з репертуару Куїнсі Джонса, доводячи, що вокальна манера групи — цілком перебуває в руслі старої доброї джазової традиції трактувати вокал інструментально («Мій голос — усього лише інструмент оркестру»,— пояснювала Елла Фітцджеральд).
Публіка доброзичливо оцінювала перевтілення джазистів у поп-виконавців у піснях з останнього альбому і з екстазом — зворотну трансформацію: джазові стандарти «Tuxedo Junction» Глена Міллера чи вічнозелений «Body Soul» не залишили сумнівів у величі квартету. Особливий фурор викликала композиція з легендарного альбому «Brasil» — витончене багатоголосе втілення екзотичної сельви, насиченої співочою живністю!
Фінал концерту завершився нескінченним «біс» публіки, що аплодувала стоячи! На овації «Transfer» відгукнувся ефектною композицією «Twilight Zone/Twilight Tone», у якій Дженіс Сігель знову виблискувала діамантом у діадемі колег-музикантів. Одначе і після цього чимало людей довго не відходили від опустілої сцени: фантастичному клавішнику й аранжувальнику Ярону Гершовському довелося відбувати за своїх колег і, не покладаючи рук, роздавати автографи.

«Вони не курять, не п’ють, не лихословлять, а славлять Бога і співають, наче янголи»
Музичну естафету фестивалю наступного дня перейняв Національний театр опери і балету імені Т. Г. Шевченка. Секстет «Таке 6» своїм звучанням цілком органічно вписався в чудовий зал, у стінах якого лунали унікальні оперні голоси.
Девід Томас, Елвін Чі, Седрик Дент, Марк Кіббл, Клод Ві Макнайт III і Джой Кіббл — живі класики вокалу a cappella, на них орієнтуються десятки подібних колективів у всьому світі, усі шестеро бездоганно володіють багатим арсеналом, накопиченим виконавцями госпел (релігійних співів афроамериканських протестантів) за десятиліття існування цієї традиції, що походить безпосередньо від ранніх спіричуел і збагаченої ритм-енд-блюзом середини минулого сторіччя.
Вони неймовірно фізіологічно ритмічні — це змушує слухачів мимоволі робити рухи в такт. Але й це ще не все.
Своєю творчістю музиканти ніби промовляють: «Усі звуки, що ви зараз почуєте, будуть відтворені винятково нашими власними голосами — незалежно від того, що б вам не почулося. Людське тіло може все!». Після чого лунає натуральний хіп-хоп з великою кількістю перкусії... Відомо, що імітація голосом інструментальних тембрів серед джазменів-афроамериканців — не рідкість, але виконавці з «Take 6», що співають без супроводу (точніше, з власним супроводом) досягли в цьому вершин майстерності.
Музиканти працюють разом майже 20 років, усі елементи шоу відпрацьовані, кожен жест, кожна вокальна детонація чи фіоритура соліста, кожний ідеально проспіваний акорд опиняються точно на своєму місці. І все це приправлено джазовими імпровізаціями, чудово відрепетируваними жартами і «гегами» (музичними сценками-змаганнями). З «гегів» досить згадати навмисне незлагоджене виконання, яким співаки під’юджують зал співати разом з ними — от, мовляв, як у нас неладно виходить, проспівайте з нами, проспівайте, як ми, проспівайте злагодженіше за нас — от, от, у вас вийшло! — ще краще, ще... ви класна публіка, you are incredibly good, Kiev... і Седрик Дент, аранжувальник і лідер колективу (до речі, музикознавець з вищою освітою) почав учити киян співати госпел. Довелося повторювати за ним фрази, які щоразу ускладнювалися, а ансамблісти поблажливо посміювалися чи навіть передражнювали вправну публіку, серед якої було дуже багато музикантів (поруч зі мною, приміром, сидів співак Дмитро Клімашенко, який дуже точно й упевнено повторював усі фіоритури, поки, нарешті, не залунала повнокровно композиція «Something Within Me», що була по зубах тільки «Take 6»).
До речі, провокації почалися з перших хвилин концерту: наелектризований зал миттєво відреагував на пропозицію заспівати. Надалі взаємодія з вдячною публікою не припинялася. Нас спокушали, спонукаючи співати, плескаючи в такт і погойдуючись (останнє виходило само собою); напевно, у ті моменти ми були схожі на екстатичних парафіян афроамериканської церкви, де спів і ритмічні рухи під час богослужіння є звичними («От як маси прилучають до чужої віри!» — зауважив відомий фотограф Олександр Зубко). Так ми пізнали госпел на практиці.
А співаки на сцені танцювали безупинно. З одного боку, це був, певно, їхній звичний стан, з іншого боку, їхню темпераментність, можливо, підсилювало те, що в Києві (за визнанням Девіда Томаса) дуже холодно, це вам не спекотна Алабама. Грайливість співаків зростала по висхідній, поки Клод Макнайт і Марк Кіббл нарешті не влаштували між собою справжнє музичне змагання. Голосами по черзі вони виробляли щось неймовірне, віртуозно маніпулювали мікрофонами, іноді навіть пропускаючи їх поміж ніг... Нарешті, Клод Макнайт пустотливо визнав свою поразку і, немов у боксі, підняв догори руку колеги.
У другій половині концерту ми почули, як «Таке 6» співають в інструментальному супроводі: половина секстету «озброїлась» двома гітарами і роялем, пролунало кілька тягучих заворожливих соул-медитацій.
Вражала незбагненна майстерність чорношкірих співаків, які, до речі, були балакучі, але навіть часті словесні ескапади англійською, приправлені приголомшливою мімікою, іронією, театралізацією не спантеличували, а додавали невимушеної святковості. Здавалося, не музика лунала, а буяло свято свободи. Воля океанськими хвилями скочувалась зі сцени і потужно пробігала по рядах глядачів. І це відчуття свободи породжувало бажання любити кожну людину окремо й разом увесь світ.
Коли співаки пішли зі сцени, ніхто й не подумав бігти в гардероб. Шаленими оплесками зал тричі викликав артистів на «біс»...
Трішки згодом я звернувся до деяких з глядачів із запитанням «Що Вас найбільше вразило?» і отримав такі відповіді.
Дмитро Клімашенко, співак: «Вразила чистота-доброта взаємин з людьми в залі. Це найголовніше з того, що роблять музиканти. Вони співають серцем і цілком віддаються своїй роботі. Природно, вони дякують Богу за те, що вони вміють, і це дуже добре, тому, напевно, Бог їх благословив».
Рубен Толмачов, бас групи «Менсаунд»: «Крім того, що «Таке 6» розбудив у душі море високих почуттів, здійснилося те, про що ми мріяли 15 років: боги, на яких ми молилися, тільки що були перед нашими очима і ми зараз за кулісами поторкаємося їх руками. «Таке 6» — це передусім глибоко віруючі люди, всі їх пісні — це прославляння Всевишнього, а Він закликав: «Не створи собі кумира». А ми їх і не створювали, просто йдемо на світло вершин».
Володимир Сухін, тенор групи «Менсаунд»: «Хтось з великих сказав, що мета будь-якої музики — це прославляння Бога і відчуття душі людської. Слухаючи цих феноменальних людей, розумієш, що те надприродне, що вони роблять, це воістину дарунок від Господа. Я сьогодні одержав, що називається, відчуття душі. Слава Богу, що такі люди є, що вони несуть радість, світ, спокій, щастя в серця тих, хто їх слухає. Нехай Бог їх благословляє, вони — найкращі».
Видатні музиканти подарували українцям розкішний букет музики, що росте з «чорного» коріння — госпел, свінг, реп, ритм-енд-блюз, фанкі, бі-боп, соул... Але дивна річ: чорне і біле (афро-американське і слов’янське) входило в гармонічний контакт, земне (конфліктне) поступалося місцем небесному, викликало ангельський настрій, тобто розуміння себе й світу.
Потім нас проковтували темні, сирі, нервові, загазовані вулиці і так хотілося, щоб цей ангельський настрій довго-довго не відпускав.
* * *
Уливання високоякісного музичного мистецтва в культуру України відбулося, і це головне. Цікаво, що зриву цих двох унікальних концертів буквально в останній момент відвернув «Актив Банк».
Президент міжнародного джазового фестивалю «До#Дж» Олександр Сєрий на запитання «Який зміст Ви вкладаєте в запрошення таких грандів, як «Manhattan Transfer» і «Take 6»?» — відповів таким чином:
— Я намагаюся максимально високо піднімати планку вимогливості в тій царині музичної культури України, що називається джазом. Я сподіваюся, що ця планка стане своєрідним порогом, до якого прагнутиме й національна джазова школа. Я також сподіваюся, що такі концерти стануть зразком і для тих, хто організовує подібного роду заходи і несе культуру в маси. Гадаю, ці концерти привернуть увагу не тільки меломанів, котрі добре знають, що таке «Манхеттен трансфер» і «Таке 6», а й шанувальників споріднених жанрів і видів мистецтва. Сподіваюся, їхня кількість збільшиться і завтра ми запросимо колективи, котрі захоче послухати набагато більша аудиторія. Дуже хочеться, щоб молодь, почувши хорошу музику, зрозуміла, що в такий спосіб повертаються вічні цінності, які водночас є носіями зовсім нової музики — свіжої і модної. Гарна музика присутня у всіх жанрах, і «Manhattan Transfer» і «Take 6» якнайліпше це підтвердили.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»