ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
НАД ЗРУЙНОВАНИМ РЕАКТОРОМ
ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ АЕС 26 КВІТНЯ ЗРАНКУ ВІВ РАДІАЦІЙНУ РОЗВІДКУ ЕКІПАЖ ГЕЛІКОПТЕРА МІ-8 ПІД КОМАНДУВАННЯМ КАПІТАНА СЕРГІЯ ВОЛОДІНА

Усе меншає кількість людей, котрі з перших днів опинилися в епіцентрі трагічних подій квітня 1986-го і, ризикуючи здоров'ям, життям, вгамовували «мирний» атом. Полковник Сергій Володін уранці 26 квітня разом зі своїм екіпажем проводив над зруйнованим реактором радіаційну розвідку та фотографування. Скромної вдачі й небагатослівний, полковник Володін довго не погоджувався на цю відверту розмову. І все ж, не витримавши моєї настирливості, здався...
— 1986 року я проходив службу у 255-й ескадрильї спеціального призначення. Того сонячного квітневого ранку наш екіпаж був на чергуванні,— згадує Сергій Іванович.— За сніданком повідомили, що маємо летіти на Чорнобиль.
Начальник штабу ескадрильї майор Рудих сказав, що «на Чорнобильській атомній щось сталося і потрібно провести з повітря реальну радіаційну розвідку». Доручивши фахівцям перевірити технічний стан вертолітного рентгенометра ДП-3, я спробував зарядити індивідуальні дозиметри, які були в кожного члена екіпажу. Та зарядний механізм не працював: від тривалого зберігання елементи живлення розсипалися. Замінити їх міг лише начальник хімслужби прапорщик Щербаченко. Проте його не знайшли. Тому вилетіли без дозиметрів. У «Жулянах» сіли, щоб забрати генерал-лейтенанта Миколу Бондарчука — тодішнього начальника штабу Цивільної оборони України. Однак з'ясувалось, що він уже в Прип'яті, а з нами полетить його представник — майор штабу ЦО. Він і вніс у наші плани корективи, сказавши, що летимо на Прип'ять. Коли пролітали над Чорнобилем, я дав команду бортовому техніку капітанові Олександру Панькову ввімкнути рентгенометр, а льотчику-штурману старшому лейтенантові Володимиру Бушкову приготуватися до вимірювання рівня радіації. Побачивши станцію і дим над нею, спрямували гелікоптер у її бік. Унизу помітили «Ікарус», який рухався до блока, що споруджувався, і я подумав: мабуть, нічого лихого не сталося, якщо там працюють люди. Та коли підлетіли ближче, побачили зруйнований блок, усередині якого горіло полум'я і з нього здіймався дим. Роздуми, що ж сталося з людьми, котрі там працювали на момент вибуху, перебив борттехнік, повідомивши, що рентгенометр показує 18 рентген і рівень радіації стрімко зростає.
— Який же він був на землі?
— За допомогою спеціальної таблиці Володимир Бушков підрахував, що він сягає близько 300 рентген. Пролетіли над АЕС східною стороною і побачили Прип'ять — місто енергетиків. Я звернув увагу на велику кількість людей на його вулицях, особливо дітей. На околиці міста зробили посадку. Майор пішов розшукувати генерала і за наказом, як нам діяти далі, а ми спілкувалися з людьми, котрі підходили до нас.
— Вони були налякані тим, що сталося?
— Точніше сказати, стривожені. Всіх хвилювало — що сталося на станції? Чи сильно вона пошкоджена і коли можна буде вийти на роботу. Невдовзі повернувся майор і повідомив деякі подробиці. Зокрема, що вибух стався близько другої ночі й вітер тоді дув саме в бік Прип'яті, є жертви.
— Створено урядову комісію і нам наказано провести з повітря радіаційну розвідку навколо міста,— сказав він.— Потрібно виявити місця з найвищим рівнем забруднення за маршрутом, який щойно я отримав від членів урядової комісії.
Помовчавши, додав:
— У місті великий радіаційний фон, але населення про це не сповіщають...
Піднявшись у повітря, пішли визначеним маршрутом. На висоті 50 метрів стрілка ДП-3 залишалась на нулі. Знизились до 25 метрів, але вона не поворухнулася. Це дещо заспокоїло. Коли летіли на станцію вздовж залізниці, по правому борту було село Чистогалівка, і мою увагу знову привернули люди, котрі працювали на городах. Передовсім тому, що в їхній бік від станції тягнувся шлейф білого диму. Оскільки над Прип'яттю ми зробили потрібні вимірювання, то я вирішив відхилитися від заданого маршруту і пройти над іншими населеними пунктами.
— І що?
— Як тільки ми опинилися над Чистогалівкою, борттехнік вигукнув: «Командире, «зашкалило»!» «Що «зашкалило»?» — не зрозумів я. «Рентгенометр,— відповів він.— Понад 500 рентген на годину...» Не повіривши почутому, подивився на його шкалу і переконався, що Олександр каже правду. Необхідно було негайно виходити з цієї зони. Збільшили швидкість і відразу повернули праворуч. Швидкість зросла до 250 кілометрів на годину, і це була межа допустимого. Через кілька хвилин знову опинилися над залізницею, що вела від станції Товстий Ліс до Прип'яті. В цю мить до кабіни протиснувся майор. «Ти, командире, вбивця,— закричав він.— Ми всі смертники: мій дозиметр «зашкалило». Навіщо ти туди залетів?» «А вони не смертники? — я показав рукою на людей, що поралися на присадибних ділянках.— Краще не втручайся в дії екіпажу». Через кілька хвилин знову приземлилися на тому самому майданчику, що й раніше. Подивився на годинника: в повітрі ми були 32 хвилини. Я відразу попросив старшого лейтенанта Володимира Бушкова всі точки вимірювань, час і рівень радіації нанести на карту, а майора — передати її урядовій комісії. Години через дві до нас під'їхав автомобіль з незнайомцями. Серед них були полковник-медик, фотограф і два інженери з Чорнобильської АЕС. Полковник дав нам якісь пігулки, сказавши, що вони містять йод, який дещо знижує вплив радіації. Ми ковтнули по одній, а решту роздали дітям, що обступили звідусіль наш гелікоптер.
— Отримали якесь нове завдання?
— Так. Належало з повітря сфотографувати станцію, найперше зруйновний енергоблок, причому в різних ракурсах. Адже члени урядової комісії не мали чіткого уявлення про характер руйнувань, їхні масштаби. Для ухвалення перших рішень їм конче потрібна була достовірна інформація про те, що сталося. Політ виконували на висоті 80–100 метрів і зі швидкістю 90–120 кілометрів на годину. Пройшовши правим бортом уздовж станції майже до річки Прип'ять, ми розвернулися і пішли на АЕС лівим бортом. Тепер я добре розгледів наслідки вибуху. Рівень радіації знову різко підскочив. Дивлячись на зруйнований енергоблок, я вважав, що згодом його відновлять і станція працюватиме в попередньому режимі. Фотограф увесь цей час не шкодував фотоплівок, а інженери робили в своїх блокнотах якісь помітки. Коли вони доповіли про те, що завдання виконали, ми пішли на посадку. Майор, забравши з собою фотографа та інженерів, поїхав у штаб. Десь за годину повернувся. «Голова урядової комісії, генерал Бондарчук вам вдячний, сказав він.— Інформація, яку ви надали, вельми цінна і, мабуть, буде ухвалене рішення про евакуацію не лише жителів Прип'яті, а й інших населених пунктів».
— Вам нарешті дозволили повернутися в частину?
— Безперечно, але тільки-но виконали в Борисполі посадку, як по радіозв'язку отримали наказ готуватись до вильоту на Чорнобиль. «Привезеш постраждалих пожежників до Києва, яких мають відправити спецрейсом до Москви. Телефонуй на командний пункт армії й там тобі все пояснять»,— сказав диспетчер, що я і зробив. «Говоритимеш із генералом,— зауважив черговий по КП, не назвавши його прізвища». «Володін? — запитав він,— ти можеш прямо зараз вилетіти на Чорнобиль і зробити там серед ночі посадку?» «Можу,— відповів я.— І запитав: Щоб забрати постраждалих пожежників?» «Хто тобі сказав про це? — нагримав генерал.— Менше теревень про те, що там бачив і знаєш. Чекай наказу».
— Дочекалися?
— Ні. Того дня на Чорнобиль ми так і не полетіли, хоча були готові. Поки чекали додаткової команди, прийшов начальник хімслужби прапорщик Щербаченко, який зробив відповідні вимірювання. Вони засвідчили, що ми достатньо «вхопили» радіації. Нарешті зателефонували з командного пункту армії й сказали, що «на сьогодні, 26 квітня, завдань більше не буде». Після цього ми пішли вечеряти, а потім ще довго милися під душем. Серед ночі приїхав начальник медичної служби армії полковник медичної служби Анохін і я про все, що відбувалося того дня, доповів йому.
— Чи довелося поспати?
— Екіпажу трохи довелося, а в мене день 26 квітня закінчився о 4-й ранку вже 27 квітня. На ранковому шикуванні до мене, капітана Олександра Панькова, старшого лейтенанта Володимира Бушкова підходили офіцери і цікавились, «що там таке сталося, що начальники якісь стурбовані»?
— Що Ви їм відповідали?
— Що тоді міг їм сказати? Адже ми володіли мінімумом інформації. Проте її було достатньо, аби зрозуміти: сталося велике лихо. З часом у цьому переконався.
— «З часом» — це коли?
— Буквально через кілька тижнів. Бо після того, як наш екіпаж пройшов курс лікування у військовому госпіталі, він здійснив, виконуючи завдання командування, близько ста польотів і на Чорнобильську станцію, і взагалі до зони відчуження. Останній політ відбувся 27 жовтня. З кожним польотом ми все більше усвідомлювали всю жахливість наслідків катастрофи, хоча, як ми знаємо, влада приховувала від народу всю правду. Я і мій екіпаж облітали все Полісся, і нам не потрібна була навіть польотна карта. Втім, нічого героїчного ми не робили: виконували, як й інші, свою роботу...
Нині полковник Сергій Володін — начальник зміни Українського центру планування використання повітряного простору України та регулювання повітряного руху «Украероцентр». Про ті тривожні дні нагадують йому й хвороби, спричинені надмірним радіаційним опроміненням. А ще відзнака Президента України — Хрест «За мужність», яким полковник Володін нагороджений «за особисту мужність і відвагу, виявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС», як сказано в указі.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ХВОРИХ БІЛЬШАЄ...

назад »»»