ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ’Я
ВИСТРАЖДАНИЙ ПАЙ
Марії Романюсі з єдиного на всю Україну з такою назвою села — Новопушкарівка — можна присвятити серіал. Шкода, до її глибинки, в Криничанський район, що на Дніпропетровщині, не дійшли ні кінорежисери, ні тамтешні представники засобів інформації, ні працівники соціального захисту...

А до правди, в чому вона дедалі більше переконувалась, «не добратися без копійки, коли не маєш навіть на проїзд до райцентру». Та й доїхати туди нічим: рейсовий автобус давно приватизували, і тепер він курсує десь по багатших селах. Удома п’ятеро голодних ротів, а роботи в селі катма.

Тяганина: не дали земельних паїв ні Марії, ні її чоловікові Івану. Отож добиралися вони тепер кілометрів за десять з гаком до райцентру пішки — розпайованою землею, що позаростала бур’янами, попелищами розвалених колгоспних ферм, які «пішли на майнові паї сільчанам». Збирали папери-підтвердження, аби довести, що і чоловік, і вона працювала в колгоспах, у цьому ж таки Криничанському районі, куди приїхала з мамою на заробітки з Тернопільщини ще дівчинкою, тут виросла, школу та училище закінчила. Достукатися в якісь інстанції — проблема. Колишні начальники говорити з ними не хотіли. Як і в суді, до речі, й у сільраді... Як же вижити? Як дітей поставити на ноги?
Мені багато у що важко було повірити, аби сама не пройшлася їхніми митарствами, взявшись по-журналістському допомагати цій родині.

Не сама біда...
Пожежа спалахнула в оселі Романюхів за північ. Згоріли б усі, говорило село вранці, якби Марія була не така товкуща. Вона ще тільки лягла, і очі звести, як слід не встигла, коли язики полум’я вирвалися з димоходу, загоготіли шпалери на стінах, дитячий одяг, зошити, шафа...
— Іване! Ганно! Павлусю! Натусю!.. Горимо!..
Удвох із чоловіком, на якому уві сні спалахнув одяг, повиносили сонних дітей. Найменшу, Наталочку, ледь знайшли в диму... І в тій страшній стихії мати встигла затарабанити у вікна до сусідки, Ольги Грицай. «Олю! Рятуй!»— менших заштовхнула до сіней Ольжиної хати, а вже тоді схопила відра.
Воду з криниці витягали всеньку, поки додзвонилися до пожежників (з єдиного телефону, що в центрі села)...
Відтоді так і живуть у комірчині, завішаній старим уцілілим рядном,— хата зяє чорними обгорілими віконницями.
Три роки тривала тяганина за землю!

Іван та Мар’я
Отак їх у селі прозвали. Мабуть, за те, що всюди разом.
Та повернімося до землі. «Я, може, й сама винна»,— не приховувала Марія своїх «гріхів»,— не трималася одного села». Хоча, який у тому гріх, що хотілося їй власний будинок мати, бути господинею? Жили вони спочатку у батьків...
Згорьована жінка зізнавалася, що кашу з переїздом із колгоспу «За мир» до сусіднього (імені М. Калініна) заварила вона: «Та скільки ж на батьків можна сподіватися? У самих дітей купа. А в новому колгоспі нам дали будиночок, який ми справно виплачували, працюючи. Івана взяли на новому місці механізатором, я на ферму дояркою не побоялася. Дарма, що дітей малих тоді було на руках четверо».
Непросто було підтвердити все це документально, адже в обох колгоспах, де вони працювали, до списків пайовиків їх не внесли.

Під пильним поглядом Феміди
У суді виграє той, хто подає доказові документи. Марія бігала пішки — і в райцентр до правників, і в сусіднє село за колишніми керівниками КСП ім. М. Калініна, які збайдужіло відмовлялися допомогти їй, мовляв, поїзд пішов. Правоохоронці слухали Марію, співчували, але допомогти не могли. Землю отримали ті, кого внесли до списку пайовиків.
Отож і зважувала я на терезах богині справедливості, безпомилкової Феміди, єдиний на той час документ, котрим володіла,— листа Марії, в якому вона просила допомогти.
«Зібрати необхідні документи на отримання земельних паїв практично неможливо,— писала вона в розпачі.— Як і торішнє, все нинішнє літо я цим тільки і займалася. Добитися документів у колишньому КСП ім. Калініна не змогла. Спасибі Тамарі Плетінець — начальникові відділу Криничанської райдержадміністрації, яка таки допомогла мені розшукати в архіві витяг із рішення правління колишнього сільськогосподарського підприємства, що засвідчував прийняття нас із чоловіком у члени КСП. Щоправда, ініціали там не зазначалися... Але ж я не винна, що здали такі безграмотні документи. На суді відповідач, колишній голова КСП, сказав, що в колгоспі було багато Романюхів, і цей документ нас не стосується. Але ж ми теж подавали заяву в той час...»
— Усе я можу пережити,— казала Марія в прокуратурі, а згодом на суді,— тільки не підлість. Скажіть, будь ласка, як можна доводити, що ми не були колгоспниками, як можна звинуватити нас у тім, що документи надаємо на отримання земельних паїв не такі, як треба? Ми ж взяли їх у архіві, а оформляли ці документи ще тоді, коли був колгосп. Колишній голова свідчить, що нас виганяли з колгоспу? Але як він може заперечувати факт прийняття в члени КСП? Хіба я мусила берегти конторські протоколи? Та й де тепер шукати їх, як того вітра в полі — ні контор, ні документів, ні начальства?! Ми не знали, що треба перевіряти правління колгоспу... Подали заяву про вступ і навіть сумніву не мали, що нам могли відмовити.
Отак і притчі народжуються. Принаймні, тяганину Романюхів із земельними паями у селі поклали в основу приповідки. Як у когось щось не виходить, так згадують їх спересердя: «Іван та Мар’я»!»
Суд повірив колишньому начальникові. А Марія все оббивала пороги правничих інстанцій, а довести нічого не могла. Їй співчували в прокуратурі, запрошували присісти в затишному приміщенні. А вона, перепочиваючи від далекої дороги, боялась, аби не наслідити на блискучій підлозі своїми стоптаними черевиками... Ніяково усміхалася і поверталася додому, вволю наплакавшись за години, витрачені на дорогу...
Узимку згоріли в пожежі й документи, які Марія добувала з такими труднощами.
Мені вона показала тільки пожовклі трудові книжки. Їх вони з Іваном вихопили з полум’я. Разом із дітьми. І в тих документах зазначалися роки їхньої роботи в КСП: Івана — механізатором, Марії — дояркою. Які ще витяги з протоколів зборів шукати? Тим паче, що ми таки знайшли їх у районному архіві. Там справді не значилися ініціали. Але ж односельці підтвердили: «На період розпаювання Романюхи працювали з нами пліч-о-пліч». Марія зібрала і подала правникам десять таких підтверджень від людей. Вони співчували, як нелегко було їй тоді, адже вона полишала вдома дітей, хворого чоловіка (Іван саме тоді переніс травму — струс мозку, перебував у районній лікарні). Родина змушена була знову переїхати до матері, тому що Фросина Василівна виснажилася, доглядаючи упродовж двадцяти двох років за прикутим до ліжка Павлом Микитовичем, знівеченим на цій же колись колгоспній землі Криничанського району. Не могла вона й подумати тоді, що їхніх дітей, як вона висловилася, «викинуть із життя» (бо як може прожити в селі багатодітна сім’я без землі, житла, господарства?). Адже працювали Романюхи не гірше від інших людей. Хлібороби з діда-прадіда. Коріння їхнього роду глибоко проросло трудовою династією: сумарний стаж землеробської діяльності іменитої на Дніпропетровщині родини перевищує сто років!
Кому ж, як не молодій сім’ї Марії та Івана продовжувати родовід на землі, яку колись плекали їхні прадіди?

Переглянуте рішення
Судове рішення не порадувало. Не було видно кінця-краю тяганині. Одначе програвши суд, позивачі були певні: «Не можна матір із п’ятьма голодними ротами полишити напризволяще». Ми подали на апеляцію нову заяву, прохаючи районний суд переглянути попереднє рішення.
Щодо свого членства в колективному сільськогосподарському підприємстві Романюхи наводили логічні факти:
«Підтвердженням того, що ми були колгоспниками, є факт нашого проживання в будинку, котрий нам надали, як і іншим колгоспникам. Сплачували ми за проживання в тому будинку за ціною, визначеною для колгоспників, а не як робітники, котрі працювали в господарстві за наймом».
...Ніколи, мабуть, не хвилювалися Марія з Іваном так, як на повторному суді. Крізь сльоту, розгрузлою сільською дорогою добиралися в райцентр. Чекали своєї черги. В неопалюваній залі суду так само чекали вирішення своїх питань такі ж, як Марія та Іван, позивачі, відповідачі. Жінка не бачила нікого. Іван тримав у руках шапку, як тримають її на похороні. Я перебирала в пам’яті подані на суд документи, достовірність яких перевіряла сама.
...Марія та Іван виграли. Суд ухвалив рішення: виділити належні їм, як і всім, з ким вони працювали, п’ятнадцять з гаком гектарів землі. Виділити... з уже поділеного? Знайшли резерви.

Ніна МІЩЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• МЕНЕ НЕ ЛЮБЛЯТЬ ВДОМА...

назад »»»