ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЗУСТРІЧ У ЮВІЛЕЙНИЙ РІК
Гастролі Московського театру «Современник» проходять у нашій столиці в середньому раз на два роки. Київські глядачі побачили такі цікаві роботи колективу, як «Граємо... Шиллера!», «Солодкоголосий птах юності» Т. Вільямса, «Складні люди» Й. Бар-Йосефа, «Три товариші» Е. Ремарка та інші.

Тож нова зустріч з театром — у рік його 50-річчя. Нагадаємо, що «Современник» заснувала 1956 року група молодих акторів-випускників Школи-студії МХАТ — Олег Єфремов, Галина Волчек (вона — художній керівник «Современника» чверть віку), Ігор Кваша, Лілія Толмачова, Євген Євстигнєєв, Олег Табаков. У роки розвінчання культу особи «Современник» став першим театром, народженим вільним творчим об’єднанням однодумців, здатним відстояти себе як цілісний художній колектив.
У афіші театру, який прагнув говорити з глядачем на актуальні, наболілі теми, поряд із добре знаними іменами драматургів Віктора Розова й Олександра Володіна з’являлися імена нових авторів — Михайла Рощина, Олександра Вампілова, Алли Соколової, Василя Шукшина, Олександра Галіна...
До далеких часів перших постановок новоствореного театру повернула показана на цьогорічних гастролях вистава «П’ять вечорів» (п’єса Олександра Володіна). Її першопрочитання на сцені «Современника» здійснив Олег Єфремов 1959 року, а вдруге нещодавно поставив режисер Олександр Огарьов. Переглядаючи виставу, спіймала себе на думці, що важко сприймати архаїчну, вкрай багатослівну драматургію 1950-х із дещо застарілою проблематикою. Особливо ж, коли сентиментальні репліки контрастують з надто скупою на виявлення емоцій режисурою. Вдумаймося! Головний герой — Ільїн приїздить у Ленінград, місто своєї молодості, зустрічає кохану жінку Тамару, котра не перестала його хвилювати, у неї теж не ослабли почуття до нього, а вони ледве, краєчком ока дивляться одне на одного. Нічого не вдієш — такий режисерський задум, і слід віддати належне професіоналізмові виконавців головних ролей — Олені Яковлєвій та Сергієві Гармашу. Вони цей задум чудово втілюють, хоч і доводиться балансувати на межі емоційності й стриманості.
Майстерна акторська гра врешті допомагає подолати бар’єр часу й сприйняття і поринути в атмосферу радянського повоєнного часу, а точніше «хрущовської відлиги». І знайти чимало спільного з «відлигою» років перебудови. Мабуть, усі демократизації чимось схожі, принаймні в нашому супільстві. Їхні ознаки виявляються, скажімо, в тому, що люди починають замислюватися не тільки над аспектами життя, думати про які дозволено згори, а й над іншими, глибоко прихованими. І не бояться вимовляти думки вголос. У виставі добре видно ментальну різницю між середнім (довоєнним) і молодшим поколіннями. Ільїн і Тамара, перш ніж розповісти одне одному правду про не надто щасливе життя, намагаються замаскувати невеселі речі удаваними трудовими подвигами й високими посадами. На відміну від них, племінника Тамари, студента Славу і його подругу, старшокласницю Катю, крім навчання, хвилює й інше, не менш важливе для них. Наприклад, стосунки чоловіка й жінки, в усіх, так би мовити, іпостасях. Вони в своєму віці думають, як розгледіти, не пропустити єдину на все життя, кохану «половинку», адже досвід старших свідчить, що можна запізнитись. «А я ж теж не така молода: мені 19 років!» — раптом вихоплюється у Каті. Власне, ця фраза не є цілковитим абсурдом. Катя і Слава наважуються танцювати модний твіст. Його рухи спочатку шокують Тамару, згодом вона починає їх копіювати, спочатку незграбно, але дедалі впевненіше. Представники нової генерації не бояться й іноземні журнали переглядати з напівоголеними моделями, і поведінку старших оцінювати, і ще багато чого. Можливо, їхня розкутість дає поштовх і дорослим тітці й дядькові, зрештою, зважитись на серйозні кроки і остаточно не розминутися в житті.
Театр «Современник» може похвалитися вдалими інсценівками не лише сучасної драматургії, а й класики. Ще один доказ того — друга гастрольна вистава «Пігмаліон» (комедія Бернарда Шоу). Аншлаги на ній просто вражали: за браком вільних сидячих місць люди відважно вистоювали три години. По закінченні виходили усміхнені. І було від чого. Поставлена Галиною Волчек вистава цілком у комедійному жанрі. Насолоду дарували високоякісні акторські роботи — актор Московського театру імені Євгена Вахтангова Сергій Маковецький у ролі Хіггінса, Лілія Толмачова (місіс Хіггінс), Тамара Дегтярьова (місіс Пірс), Олександр Берда (Альфред Дуліттл). Окремої розмови варта Олена Яковлєва, виконавиця ролі Елізи Дуліттл, котра яскраво виявила ще одну грань свого таланту — характерно-комедійну. Загалом у виставі приваблюють не лише іскрометні комічні сцени, а й раптові зміни настрою сцени та залу, подібні до контрастного душу: від сміху до глибокої задуми. Вистава вийшла не тільки про перетворення Попелюшки на принцесу (чи то пак герцогиню). Моральної трансформації зазнав і суворий вчитель фонетики Хіггінс. Хоч і сам того не помітив.
також у паперовій версії читайте:

• «ЛІСОВА ПІСНЯ» — ЛЯЛЬКОВА Й НА ПОВЕН ЗРІСТ
• ЩАСТЯ НА ІМ’Я ДАНІЕЛА

назад »»»